Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗

Меценас забився в куток великого шкіряного фотелю, притиснув скорчені руки до грудей і непевними, недовірливими очима дивився на лікаря.

– Ви не смієтеся з мене, пане докторе? Ви не смієтеся? Це така нісенітниця. Коли я говорю голосно про це, я бачу, яке це смішне. Але я – терплю, пане доктор. І коли б ви могли помогти мені…

Мій знайомий, доктор Н., якого я просив, щоби дав мені якусь тему до новелі зі своєї лікарської практики, оповів мені цю історію одного свого пацієнта. Я переказав її у формі оповідання. Коли він скінчив оповідати на цьому місці, приблизно так, як я це передав, спитав мене:

– Це один з цікавіших випадків моєї практики. Чи зможете з нього щось зробити?

– Розуміється, пане докторе, потвердив я. Тільки ще закінчення. Яке закінчення цієї історії? Вона надто нагло обривається. Чи це справді був тільки розстрій нервів? Було б добре, якби оповідання закінчилося якимсь доказом, що тут дійсно входили в гру надприродні, окультні сили. Але ви таких доказів не можете мені дати, бо в ті сили не вірите.

Лікар почав сміятися.

– Бачите! Я казав вам заздалегідь, що випадки з моєї практики, хоч часом дуже цікаві, але для вас надаватися не будуть. Вам потрібно якогось закінчення, яке вияснювало б усю інтригу оповідання. Мої випадки занадто правдиві, щоби мати закінчення – доки пацієнт ще живе. А вже майже ніколи не мають вияснення інтриги, бо вважайте, що це хворі люди, для яких існує окрема льоґіка фактів, яка не існує для нас. Цей мій випадок кінчився б також на цьому місці, якби винятково не несподіване закінчення, завдяки якому я згодився вам його оповісти.

– Я цікавий, пане докторе. Але дозвольте ще одно питання щодо інтриги, – спитав я. – Виходило б, що ви, пане докторе, не маєте певности, що це все були тільки галюцинації нервово хворої людини?

Лікар здвигнув плечима.

– У науці ми дійшли до того, що вміємо пояснити вже всі факти, не вміємо тільки часом пояснити дивного їх пов'язання. Напримір, звичайна галюцинація фізично і нервово виснаженого після рани Бобрецького в каварні і факт, що на столі лежала рівночасно ґазета з оповісткою про смерть поручника Миколи Павлусева. Це не було б таке дивне і, може, справді мало б який зв'язок з останньою напруженою волею умираючого приятеля, якби поручник Микола Павлусів був справді помер…

– Як то? – схопився я і недовірливо подивився на лікаря.

– Я вам казав, що цей мій випадок мав винятково несподіване закінчення, – усміхнувся лікар. – Коли б не те, що я був при ньому присутній, і бачив це все на власні очі, я ніколи не повірив би в можливість подібної прецизности* у тій великій машинерії, яку називаємо долею. Раз у житті довелося мені бачити правдивий випадок deus ex machina, і якщо ви в нього не повірите, я зовсім не буду вам дивуватися. Але повірте, що є в житті міліонів людей на світі якась одна, могутня, всевідуча, незрозуміла для нас льоґіка чи нельоґічність, яка зводить людей в один згори призначений момент з найдальших кінців світа, а других розлучує на цілі літа тоді, коли вони всією своєю істотою змагають до того, щоби сполучитися.

Після того доктор закінчив своє оповідання приблизно так:

– Я успокоїв, як міг, меценаса і поручив йому виїхати негайно до одної з гірських санаторій. Я саме писав рецепту на заспокійливий лік, який він повинен був тимчасом заживати, коли хтось застукав до дверей кабінету. «Прошу», – відізвався я, забуваючи, що находжуся в чужім домі. Було вже запізно перепрошувати господаря, бо в тій хвилині двері відчинилися, і на порозі станув мужчина середніх літ з вихудлим обличчям, у витертім, старім пальті. Не хочу описувати вам того, що сталося в тій хвилині з меценасом. Це занадто прикре. Словом, це був поручник Микола Павлусів.

– Неймовірне! – крикнув я.

– Так, неймовірне, – потвердив лікар. – Він зовсім не згинув під Монте Санто. Звідомлення у «Вінер Таґбляті» було хибне, так само, як багато тодішніх неправдивих звісток про смерть того, чи иньшого вояка на фронті. В дійсності поручник Павлусів був того дня тяжко ранений у наступі на Монте Санто і дістався в італійський полон. Після розвалу Австрії зголосився з табору полонених до протибільшовицького лєґіону добровольців, яких вербувала Антанта в допомогу армії Колчака на Сибірі. Перебув цілу кампанію з армією Колчака, попав у більшовицький полон, і, як полонений, п'ять літ працював на примусових роботах у копальнях олова на Уралі. Саме того дня після довгого скитання приїхав з транспортом поворотців і опинився в місті без даху над головою. Першою особою, до якої навідався, був колишній його приятель меценас Бобрецький.

– А меценас? – спитав я, коли лікар замовк.

Він здвигнув плечима.

– Після нервової атаки його треба було відвезти до санаторію, де знайде, мабуть, своє остаточне закінчення його неймовірна, але правдива історія.

_______

Овочарня – фруктова крамниця.

Прецизність – точність.

Мирослав Капій

Народився 5.05.1888 р. в с. Коцюбинці поблизу Гусятина на Тернопільщині в учительській сім'ї. Закінчив Тернопільську гімназію та філософський факультет Львівського університету. Поезії став публікувати ще в гімназії у часописах «Світ», «Бжола», «Будучність», «Неділя». Його вірші були поміщені в антологію «Українська Муза» (Київ, 1908).

Після закінчення університету викладав у різних гімназіях, в тому числі у Лежайську та Ярославі (міста, що у 1945 р. відійшли до Польщі). М. Капій зібрав багатющий фольклорний матеріал, частина якого була опублікована, решта зберігається в архівах, багато перекладав, зокрема шість романів Жуль Верна.

Мирослав Капій автор фантастичної повісти «Країна блакитних орхідей» (1932) про першу експедицію на Марс, повісти «Із-під срібного Сяну» (1937). У 1939 р. готувалася до друку збірка «Неймовірних оповідань», які перед тим публікувалися в «Новому Часі», але через воєнні події не вийшла.

У 1930-их роках поселився у Косові, де й помер 22.03.1949 р.

Оповідання передруковуються з ґазети «Новий Час» (1934).

Талісман

Це діялося в той соняшний день листопадовий, коли на вежах львівських будинків маяли жовто-блакитні прапори, а на вулицях струйками плила кров – тепла ще, червона…

В такі ясні, погідні дні осінні, калина вилискується червоними, спілими кетягами до сонця, а журавлі у вирій відлітають…

Вже п'ятий день сиділи ми замкнені в будинку головної пошти і відбивалися від настирливого супротивника, що з усіх вікон, піддаш та пивниць довколишніх будинків слав нам оловом своє привітання у свято нашого відродження…

Вже п'ятий день незрима смерть снувалася по всіх закамарках того понурого будинку й косила нашу невеличку залогу…

П'ятого листопада діялося це, того пам'ятного року великих надій, і поривань, і великої смути…

Ми з четарем Березюком сиділи схилені біля наріжного вікна в кімнаті листарів*, а між нами на двох пачках стояв скоростріл* з наряженою лентою й дулом, спрямованим на вулицю, що засягав в один бік Оссолінеум*, а в другий – вулицю Коперника, аж ген там, де вона починалася.

Цікавий був і дивний отой мій поневільний товариш, що з ним іграшка долі звела мене біля скорострілу. Стрункий, чорнявий з лиця юнак, мовчазний, то знову хвилинами дивно говіркий, здавалося, цілою своєю істотою пригорнувся до скорострілу й закам'янів біля нього.

Я не знав його і вперше побачив аж у хвилині, коли наш відділ дістав приказ зайняти будинок головної пошти, і ми оба опинилися біля наріжного вікна в кімнаті листарів. Студіював, здається, перед війною у Ґрацу чи Відні, бо згадував инколи німців та віденське життя, але звідки походив, не знаю, бо якось і часу не було, ані охоти, ані на думку не спадало запитати. За весь час нашої спільної обслуги скорострілу рідко траплялася нагода обмінятися словом. Цілий час стежив він за кожним найменшим рухом противника й стріл його був недаремний.