Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич (серии книг читать бесплатно .TXT) 📗
— Королівське товариство, сер, нічого не хоче від вас. Королівське товариство, сер, повинно себе реабілітувати й тому ухвалило, оформляючи ваше, сер, вибуття з причин вашого, сер, політичного заплямування, водночас проревізувати, сер, і вашу наукову роботу. Цим Королівське медичне товариство остаточно встановить, кого свого часу приймало до лав своїх членів — лікаря й наукового експериментатора чи… — пробачте, сер, я повторюю чужі слова, — знахаря і шахрая та інше, не будемо всього цього перераховувати, сер.
Сер Ів урочисто замовк. Старий лікар мовчав. Він звісив голову на груди й тяжко замислився: його проревізувати…
Невідомо, що відповів би він серові Іву Монтеві, першому секретареві Королівського медичного товариства, — він, ображений, знеславлений і скривджений старий лікар, — можливо, він зірвався б на рівні ноги й затопив би серові Монтеві в голову його портфелем з гадючої шкіри, можливо, але… цього не сталося, бо в цю мить двері сусідньої кімнати розчинилися і місіс Ліліан ввійшла без дозволу в приймальню лікаря Нен-Сагора.
Місіс Ліліан не тільки нечемно, порушуючи всі етикети й елементарні правила ввічливості, ввійшла без дозволу в приймальню Нен-Сагора під час його ділової розмови з сером Монтеві,— Є вона ще й ганебно, наче якась камеристка, підслухувала по той бік дверей.
— Місіс! — підвівся сер Монтеві, гублячи монокль і ворушачи останніми волосинками на своїй колись красивій голові. — О! О, місіс…
Вся його фізіономія була точним начерком цієї інтернаціональної літери “О”. В інтонації, з якою він вимовляв цю інтернаціональну літеру, були всі природні в таку хвилину почуття: переляк, здивування, розгублення, обурення, пошана до жінок і гнів.
Місіс Ліліан не дала йому отямитися.
— Пробачте, сер, — сказала вона, — що я, не поспитавши дозволу, зайшла сюди, але… — місіс Ліліан лише на секунду задумалася і зразу ж спритно відбрехалася, — але мені щойно подзвонили, що сера Нен-Сагора викликають до прямого трансконтинентального провода з Індії, і я дозволила собі перервати вашу розмову.
Сер Ів Монтеві змалечку мав велику пошану до всіх точних зв’язків, особливо трансконтинентальних, а також до жінки… навіть і тоді, коли вона… каже неправду.
Він був щирий джентльмен і тому достойно схилив свою лисину.
— Місіс!
— Добридень, сер. Діду, — докінчила свою брехню місіс Ліліан, — вам треба буде підійти до апарата в десять годин сорок п’ять хвилин. Ви ще маєте десять хвилин часу.
Потім вона повернулася до сера Іва й привітно хитнула головою.
— Прошу, сер, сідайте. — І вона сіла сама. — Ви пробачте мені, але, ввійшовши, я чула вашу останню фразу. Так президія товариства ухвалила зробити ревізію наукової роботи мого діда? Назвімо це, як хочете. Нехай буде ревізія, але чи не цього ж самого жадав сер Сагор від шановних зборів? Він якраз і жадав, щоб товариство ближче ознайомилося з його роботами і відрядило для цього спеціальну комісію. Значить, президія призначила таку комісію?
Сер Ів Монтеві був зовсім спантеличений таким навальним наскоком і зміною співрозмовця, до того ж він ще змалечку ніяковів при жінках.
— Так, — промимрив сер Ів. — Гм… так. Президія виділила комісію… Це сер Овен Прайс, терапевт, сер Освальд Кеммері, хірург, сер Олівер Вебенс, невропатолог… Як бачите, комісія дуже компетентна: представлено і теоретичну, і практичну медицину. Сер Овен Прайс великий експериментатор, його знає ціла Англія. І взагалі…
І взагалі сер Ів Монтеві замовк, бо розгубився остаточно.
Сер Ів Монтеві пробув у лікаря Нен-Сагора ще рівно вісім хвилин: він же чудово пам’ятав, що серові Нен-Сагорові за десять хвилин треба йти на розмову до трансконтинентального провода. Тому за дві хвилини до десятої години сорока п’яти хвилин він встав і з повагою відкланявся. Горбань Сю виніс за ним портфель.
За ці вісім хвилин збентежений сер Ів не встиг навіть докінчити свого доручення: присутність жінки, як завжди, зовсім збила його з пантелику. Ці жінки завжди так недоречно вміють перевести ділову, офіціальну і вельми відповідальну та суху розмову на якусь блазенську і ніяк не суху і не офіціальну балачку: місіс Ліліан розмовляла з сером Івом про зростання цін на ринку та останній концерт у Королівській опері. Сер Ів не встиг навіть переказати місіс Ліліан, що її теж викреслено з списків кандидатів медичного товариства: коли мовиться про ціни на сибірське масло та про Бетховена, хіба тут до таких делікатних повідомлень? Сер Ів вийшов з дому Сагорів ні в сих ні в тих і дуже злостився на себе та на місіс Ліліан. Бідному горбаневі, Альбертові Сю, перепало за всіх. Проте сер Ів вирішив послати місіс Ліліан офіціальне сповіщення поштою й на тому заспокоївся.
Нен-Сагор залишився вдвох з місіс Ліліан. Старий лікар розгублено м’яв у руці залишений йому протокол медичного товариства.
— Ти це сказала навмисне, Лі, про прямий провід? — спитав він.
— Так, діду, я боялася, щоб ви не наробили дурниць. Ви повинні пробачити мені.
Нен-Сагор сумно усміхнувся.
— Можливо, ти маєш рацію. — Потім він проглянув ще раз текст протоколу. — Виїзд призначено на середу вранці Отже, сьогодні мені не доведеться їхати. Треба сказати Джесі розібрати чемодан.
— Я вже розібрала його.
Нен-Сагор знову сумно усміхнувся. Він, либонь, і не чув своєї розмови з онукою. Він був зовсім пригнічений, і йому боліла голова. Він розгублено тинявся по кімнаті з кутка в куток, покусуючи губи й ламаючи пальці. Вперше за вісімдесят літ життя спина йому похилилася і чоло гірко потуманіло.
— Я, мабуть, вип’ю брому, — мовив він, аби щось сказати. — Лі, налий мені з пляшечки, що на каміні.
Але коли місіс Ліліан попростувала до дверей, старий лікар раптом спинив її.
— Лі,— Є тихо сказав він, — але ж, Лі, ти проглядала газети? Я трохи пробіг очима, вони ж приписують нам мало не зв’язок з… цими… з руськими комуністами?
— Щось подібне.
— Але ж… — старий лікар розгублено спинився. — Це ж абсурд.
— Абсурд, діду.
— Я ніколи нічого… та й взагалі… я мало й чув про них.
— Очевидно, діду, — усміхнулася місіс Ліліан. — Я ніколи не знала за вами охоти до політичних справ. Не журіться, це ж звичайна газетна плітка і сенсація. Всі це чудово розуміють.
— А потім… — старий лікар мало чув мову онуки. — А потім ще вони щось плетуть про мій нібито зв’язок з… повстанцями… нашими, наче повстанцями там, у Індії.
— Те ж саме, діду.
Нен-Сагор, украй спантеличений, спинився перед онукою.
— Але ж… я вже півроку тут, на острові. Я рідко читаю газети, та й наші газети, вони так брешуть, коли йдеться про щось політичне, — я… я навіть майже й не чув нічого про… про те, що у нас в Індії… неспокійно. Хіба у нас, на батьківщині, революція?
— Революція, діду. Вже кілька місяців. Навіть ллється кров.
— Кров? — старий лікар злякано сахнувся. — Ти кажеш кров, Лі?
— Кров, діду. Багато індійської крові ллється зараз.
— Ах, боже мій, це ж жахливо! Знову кров. Це треба спинити!
Місіс Ліліан тільки сумно усміхнулася.
— Ви все такий же наївний, діду.
Але Нен-Сагор уже розхвилювався.
— Кров! Індійська, англійська — однаково, не важно чия, але знову кров! І вони, ці негідники, приплітають мене до цього, до крові… Так не можна! Так не можна, Лі! Ти чуєш? Треба щось робити…
— Що не можна? Що робити? Спинити лиття крові чи довести вашу, діду, до неї непричетність?
— І… те, і те. Треба спинити, треба довести!
— Заспокойтеся, діду, не нам з вами її спинити. А довести…
Але старий лікар перепинив свою онуку. Він схопив її за руки і, зовсім як мала дитина шукає порятунку і захисту, пригорнув її до себе.
— Лі, мені робиться страшно. Щось треба робити, Лі. Я не знаю що! Скажи, Лі, ти це знаєш, ти повинна знати все це. Ти цікавишся цим, Лі, ти ж, здається, соціалістка, Лі?
