Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗
Ішли ще який кільометер уперед, коли шлях вийшов на розлогу толоку. Поміж чорними кущами, розкиненими то тут, то там, немов велике кертовиння, гралося вже біле несміле світло місяця з останками прощальних фіолєтів сонця.
– Постій куреня!.. – залунав грімкий голос сотника.
По сотнях перейшла елєктрична іскра. Ряди вирівнялися, ноги набрали знов сталевої пружности. Слова команди падали поміж утомлені ряди сотень, як краплі дощу на висохлі скиби. Раз-рраз… ударили ритмічно вояцькі кроки по м'якому поросі дороги, що густою хмарою підбився вгору. Потім сотні звернули на оболоння, і там їх кроки перемінилися в приглушене травою дудніння.
Курінь розбив табор. Розіслав і поуставляв полеві чати. На оболоння заїхали сотенні кухні, на боці рівним, виміреним каре уставилися вози обозу. Вгорі із синьої півкулі неба виступав чимраз сильніший рефлектор місяця. Збоку недалеко майоріла чорна стіна лісу. Село заховалося за бугором у віддалі яких двох кільометрів. Поручник Улашин з елєктричною лямпкою у руці завзято вишукував на мапі його назву. Це було село Маличі.
При вечері за похідним старшинським столом велася розмова про евакуацію і зійшла на покинутих, охижілих, виголоднілих собак. Команда армії видала була саме наказ стріляти всіх собак на евакуйованій території, щоби забезпечитися від масового сказу, який почав уже був прокидатися в деяких околицях. Сотник Бурґгард оповідав у зв'язку з тим про один дрібний випадок зі свого життя. Ішов одного разу досить пізно вночі якоюсь малолюдною вулицею Берліна, нараз приступив до нього незнайомий молодий чоловік і зі спазматичною тривогою у голосі попросив, щоби сотник дозволив йому йти разом з ним.
– Прошу, – сказав сотник, – але будь ласка скажіть, яка причина цього вашого бажання і тої дивної тривоги, яку примічаю у вас.
– Я боюся собак, – була відповідь. – Боюся собак.
Опісля розказав, що перед кількома літами покусала його дуже тяжко ланцюгова собака. Відтоді він носить у собі непогамовний нервовий жах перед собаками, так що коли випадково мусить перейти сам вулицею міста, одна думка про собаку доводить його до панічного страху, і він мусить завжди звертатися за охороною до незнайомих перехожих. Ніякі зусилля його волі не помагають, а кінчаться ще більшою панікою.
Коли всі висказали свою думку і згодилися на те, що собак бояться нераз дуже відважні люди, звернув увагу один зі старшин на дивно несамовите вражіння, яке робить на людей виття собак.
– В одному оповіданні Меріме, – говорив цей старшина, – є цікава згадка про пошесне божевілля, яке прокидається по селах Росії і проявляється в такий спосіб, що несподівано якийсь чоловік чи жінка в селі починає вити, як собака, за ним вслід стає вити його сусід чи сусідка, так що і кілька днів виє ціле село і то незгірше від тічні собак. На всякий випадок, цікаве явище і варто побачити таку картину.
– Ах, це так звана «клікуша», – потвердив його слова курінний лікар. – Так називають росіяни людей, навіжених тою недугою. Вона досить поширена, головно в північно-західних землях Росії. Є це звичайні «біснуваті», які під час своїх нападів кричать найріжнішими голосами. Найбільше поширена, і то не тільки в Росії, була ця недуга в XVII і XVIII столітті. «Клікуш» обвинувачували тоді у зносинах з дияволом, який буцімто говорив та кричав їх устами і через те їх переслідувала церква та громадські суди, їх допитували на тортурах, а пізніше у XVIII столітті російські громадські суди карали їх буками, або 6-9-ти місячною тюрмою. З одної громади було обвинувачених одного разу близько двісті п'ятдесят, з того около ста чоловіків, решта жінок. Це найбільше гуртове число клікуш» з одної місцевости, записане в медичній статистиці.
Після слів лікаря запанував при столі поміж старшинами гамір та сміх і загальне наслідування собачого гавкоту та виття. Лікар докінчував своє пояснення про причини цієї недуги вже тільки кільком найближчим, поважнішим сусідам.
– Головний підклад цієї недуги, – говорив він, – це істерія. Однак безпосереднім товчком, який спричинює ці нервові припадки, є звичайно якесь сильне нервове потрясіння. Тому серед народу причиною «клікуші» вважають нещасливу любов, смерть милого, подружжя за нелюбом, любовну зраду і тому подібне. Дальшим розсадником є суґестивна або автосуґестивна заразливість, передумовою якої є, розуміється, також пригідне нервове підложжя.
– Позір, панове! Ніяких любощів тут на Волині! – крикнув весело поручник Улашин, – инакше готові ви всі приїхати додому на смичах. Що сказали би на те ваші Ґретхен?
– Народня лікарська мудрість, – викладав далі лікар, – пояснює цю недугу також насланням злої людини, відьми або чарівника. А проте цікаве ще одно народне пояснення цієї недуги, яке має деяке відношення до ваших, пане поручнику Кремер, попередніх слів про несамовите вражіння, яке робить собаче виття на людину. Оповідав мені про це один московський студент у Берліні, якого я зумисне розпитував про подробиці цієї рідкої вже на заході недуги. Отже серед російського народу має бути вірування, що коли жінка, головно вагітна, збудиться в ясну місячну ніч і почує знадвору виття собаки та необережно підбіжить до освітленого місячним промінням вікна, то негайно стає клікушею, бо «нечистий», втілений у собаці, переходить дорогою місячного світла в її тіло. Саме такі «жінки-клікуші» є справжніми «hurleuse», як їх називає Меріме, бо вони саме виють, як собаки.
– Зверніть також увагу, – заговорив знову поручник Кремер, – на ту обставину, що людям, мабуть, найлегше наслідувати зі звірячих голосів – голос собаки. Чимало людей вміє наслідувати їх по мистецьки, а всі ми самі зазнали перед хвилиною тої дивної приємности, яку знаходимо в імітуванні собачого гавкання і виття. Здавалось би, що відзиваються в нас тоді голоси забутого звірячого «я». Голосова скаля собак досить широка, а емісія голосу подібна трохи до людської. Зі свого боку виття собак елєктризує нас своєю сумовитою, переливною вібрацією і зловіщим виразом нагадує нам біль і смерть. Позволите, що розкажу вам такий випадок…
Почалася низка оповідань про зловіщі знаки, подавані виттям собак, при чому чарка вина додавала старшинам більшої фантазії. Розмова не відривалася вже від раз вибраної теми і справді того вечора говорили на диво тільки про собак.
Було після десятої, коли старшини куреня розійшлися по своїх шатрах на супочинок. Поручник Улашин не хотів ще кластися спати. Низьке полеве шатро непривітно дивилося на нього своїм чорним відслоненим отвором, поза яким ждало його вузьке, тверде, схоже на мари, похідне ліжко. Нічна година тихо спливала на землю і якась солодка туга лоскотала серце після кількох чарок випитого вина. Гарно було йому стояти так мовчки, непорушно, серед приземних тіней рівнини, знявши з носа цвікер у чорній оправі і дивитися в срібно-біле обличчя місяця, що так смішно колесував, двоївся перед його короткозорими очима.
Довкола у білому світлі, немов у молоці, сумирно лежав німецький табор.
– Kamerad schlafen gehen! Schlafen… schlafen…
Показалося йому, що звук тих німецьких слів паде у лагоду цієї волинської ночі мов розжарені вуглики на тихе плесо води. Чш… чш… чш… І що власне робить він тут серед тих чужих йому, сіро-зелених істот, цих з'їдачів мармоляди, що кишать у сутінках по землі, позакутувані у свої плащі? Став неспокійний. Кров бриніла в його живчиках, а нерви тихо лепетіли. Від останнього присипання гранатою, не все було в порядку з його нервами. Пішов поміж ряди сплячих вояків і аж за табором на дорозі в село запанував трохи над собою.
Ніхто не знав, що поручникові Улашинові заманулося в цю місячну ніч перейтися в напрямі безлюдного села. Він пішов, зовсім не думаючи про те, що наражується на яку-небудь небезпеку. Кортіло його ввійти в те село, заглянути до пустих хат, до пустих комор, відчути колишній ритм його завмерлого серця, збагнути таємну книгу життя, записану невидними словами на дверях кожної хатини. Чого то не доказує часом вино і місячна ніч?
