Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич (серии книг читать бесплатно .TXT) 📗
Збори асистентів і аспірантів вибухли щирим дружнім реготом. Комсомольський секретар Петрова справді цілком запанувала над життям професора Трембовського. Так нетерпляче чекала вона результатів цього епізоду. Вона дзвонила до професора — питала його, розпитувала, доводила, переконувала, нагадувала і сигналізувала.
Коли збори пересміялися, професор закінчив:
— Брава дівчина, нічого не скажеш! Шкода, що не хірург. Ми б призначили її на директора нашого інституту. Цей би дійшов скрізь свого і гарантував би найширші перспективи. Ми б посилали її до Наркомфіну обстоювати нам бюджет.
Після цього професор ще раз розпатлав свою шевелюру і зігнав жартівливу посмішку з своїх уст.
— Ну, товариші, пожартувавши, перейдемо до серйозного. Отже, дві години тому ми…
Але ще не судилося професорові почати. Двері рипнули, і з-поза них встромилася двоколірна голова професорового сторожа. Він моргав до секретаря кафедри.
— Ну, що там, Іване, знову? — запитав професор роздратовано, проте зараз же пом’якшав. Він не терпів, щоб йому заважали, але свого штучного сторожа він надто любив. Старому Іванові дозволялося багато такого, чого не дозволялося нікому більше в інституті. — Ну, що ж там таке? Сьогодні ти вже вдруге перебиваєш нам! Чи я для того зробив тебе з двох людей, щоб ти нам і заважав за двох? — пожартував професор.
Старий сторож пустив жарт повз вуха, його обличчя було стурбоване, скільки, звичайно, могли виявити вираз стурбованості його шви та шрами. Старому Іванові самому було прикро перешкоджати роботі, яку він вважав за найважливішу в світі роботу.
— Там, професоре, дівчина якась, ну, просто вдирається до. інституту. Каже, що неодмінно повинна бути на оцій, значить, нараді…
— Що за дівчина? — розсердився професор. — Либонь, наші тут уже всі?— Є і він кинув оком по присутніх.
— Та хто її знає. Каже, ви її немов добре знаєте. А на прізвище немовби Петрова…
Щирий і дружний регіт сьогодні вже вдруге вибухнув під скляною банею головного залу трансплантаційного відділу. Аж забриніли в унісон банки з нирками, печінками, серцями та очима. Лікарям не часто доводиться сміятися, і тому вони реготали охоче й гучно.
Проте збори кафедри на цей раз не були довгі.
Компетентні медики мали обговорити сенсаційну заяву агронома Юлії Сахно. Вони мусили реагувати на її чудне, щоб не сказати більше, бажання — відживити її двох приятелів та одного ворога. Вони, ці компетентні медики, були великими практиками і знавцями своєї справи. Вони були великими віртуозами хірургії. Щодня в операційних залах головного інституту експериментальної хірургії вони робили операції, в можливість яких звичайній непосвяченій людині важко й повірити. Вони робили те, що в побуті приписують тільки випадкові, а в релігії — чуду. Вони рятували людей від неминучої смерті, вони перекроювали й перешивали людей, неначе старі жилетки. Вони відтинали од трупів шматки мертвого тіла, оживлювали їх і прирощували живим. Здавалося, вони могли все.
І агроном Юлія Сахно, сказати правду, вже була зовсім спокійна за долю своїх трьох трупів. Після того як вона побачила оте оживлене серце у банці біля дверей, вона вже знала, що її друзі Чіпаріу та Йонеску будуть живі. Бо ці медики, ці відважні й майстерні хірурги, могли все.
Так. Вони могли все, крім неможливого. І вони були готові на найсміливіший експеримент, крім… фантастичного.
Старший асистент — керівник трансплантацій шкіри та кісток, операцій, дуже поширених уже в практичній хірургії, отже, й найбільше певний за свою галузь та впевнений у собі самому — очолював досить значну групу скептиків. Правда, він не вигукував уже про мотофозо, не іронізував про нові способи бальзамування, але висловлював свій скепсис у досить категоричній формі. Пожмакавши свою бороду й поправивши окуляри, він перший попросив слова і запропонував негайно ж покинути всякі фантастичні розмови про фантастичні ідеї фантастичного ж доктора Гальванеску, який і взагалі, можливо, є тільки фантастичним витвором надто гарячої’ фантазії агронома Юлії Сахно.
Почувши це, секретар Петрова, не виказуючи нічого й зберігаючи зовні спокій, негайно ж передала Коломійцеві записку, щоб він спитав Думбадзе, хто тут серед присутніх асистентів і аспірантів є члени партії та комсомольці. Вона пропонувала негайно утворити партійно-комсомольську групу, яка б одностайно взялася обстоювати пропозиції Сахно. В справі Чіпаріу, Ионеску та самого доктора Гальванеску й усіх пригод Сахно Петрова була поінформована зовсім докладно. Це їй першій все розповіла Сахно, приїхавши до Харкова. Це вона була головним інспіратором взаємин з головним інститутом експериментальної хірургії. Це вона відшукала серед комсомольців студента-медика Коломійця і доручила йому ведення цієї справи. Тепер вона мусила довести її до кінця. Треба було мобілізувати сили проти пасивного, зіпсованого надто широкою популярністю своєї галузі старшого асистента. Вона вирішила здійснювати це по партійній лінії.
А втім, підтримку вона несподівано дістала і від безпартійних. Доктор Івановський вдруге взяв собі слово і гостро виступив проти старшого колеги. Він сказав, що фантастичний доктор Гальванеску, як видно з розповіді товаришки Сахно, є надто реальний господар, поміщик і капіталіст. Що ж до його біоанатомічних шукань, то доктор Івановський знову підкреслив, що тут, власне, нічого нового не відкрито. Доктор Гальванеску переніс на людей той анатомічний досвід, який досі наукова хірургія досить широко застосовувала на тварияах, скажімо, — собаках. Виточування крові з собаки, насичування її рінгерлоківською рідиною, гальванізація цього трупа, а пізніше оживлення — факт, відомий кожному студентові останнього курсу. Застосувати ці здобутки на людях міг би кожний хірург. Але це не здійснено за браком матеріалу — людського матеріалу. Докторові Гальванеску пощастило — він дістав такий матеріал нечесним, злочинним шляхом.
— А нам, — закінчив доктор Івановський, — пощастило ще більше: ми маємо такий матеріал чесним шляхом.
Петрова не витримала і гучно зааплодувала. Проте вона зразу ж стихла й почервоніла: тут ніхто ніколи не аплодував. Це був не театр і не урочисті збори, а робота.
Власне, збори на цьому і закінчилися. Було висловлено дві протилежні думки. Їх мав тепер розсудити керівник кафедри, сам професор Трембовський. Це був загальний порядок ведення виробничих нарад.
Правда, старший асистент ще пробурмотів щось про те, що рінгерлоківська рідина, як відомо тому ж студентові останнього курсу, спроможна зберігати тканину нетлінною не довше як два-три тижні і що, отже, привезені трупи, як це зрозуміло тому ж студентові останнього курсу, вже давним-давно обернулися в звичайні заспиртовані музейні експонати, яким годі повернути життя, як тій собаці. І він запропонував одіслати їх до патолого-анатомічного музею, як зразки дуже вдалого способу спиртування й препарування трупів. Він не заперечував навіть, щоб цей спосіб препарування дослідити, вивчити й запропонувати нашим учбовим закладам, бо наші способи, як це відомо все тому ж студентові останнього курсу, надзвичайно недосконалі.
Треба сказати, що при всіх цих виступах і розмовах Коломієць почував себе надзвичайно неприємно. Він був тут, серед присутніх, єдиний студент медик останнього курсу, і тому всі ці посилання на адресу студента медика останнього курсу приймав на свій рахунок. Особливо ж неприємне було те, що справді, бувши студентом медиком останнього курсу, якому, як виявляється, належало знати багато чого — і про оживлення трупа собаки, і про властивості рінгерлоківської рідини, і про спроби препарування — нічого того, виявляється, він не знав. Він з докором подивився на бороду й окуляри старшого асистента, який висловлював ці закиди, але який сам же й читав у них в інституті лекції з хірургії от уже два роки, починаючи з третього курсу.
