Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗
– О, ти й не знаєш, як прекрасно жити! Не знаєш і того, яке для мене щастя бути з тобою. Але скоро, скоро я вже не буду більше мати того щастя. Вже чую рух розпаду в собі, і ті молекули речовини, в яких я ще можу з'являтися тобі, скоро зникнуть у світовій просторіні, а я повинна буду починати ще якесь иньше буття, з якого ще не знаю нічого. А вже той світ не має жодних пунктів єднання зі світом людей.
– Біла, о Біла! – з плачем вимовляв я. – Навіщо говориш ти так? Навіщо відіймаєш у мене останню надію?
– І у мене остання вона. І, як ти, не знаю, що буде зі мною. Як і на землі лише окремі люди мають силу зносин з потустороннім світом, так і тут – лише одиниці мають відомості про те, що станеться з ними в найближчий час. І як мучить мене моє незнання! А ще більше мучить мене те, що я так мало жила й не зазнала людського щастя.
І в розпачу заломлювала вона руки, і я чув її ридання без сліз.
– Біла, о Біла!.. Я знаю, що дух може підтримувати свою матеріялізацію, беручи потрібні йому елементи з еманацій живих людей. Чому ти не робиш так? Чому не хочеш? Бери. Бери моє дихання, бери мою кров, бери всього мене, бо я не знаю більшого щастя, як щастя служити тобі.
– Не хочу? – з сумом запитала вона, піднявши на мене свої прекрасні очі. – Ні, я не можу. Нас, правда, підтримують еманації людей, але схожих з нами людей, а я не знала людей схожих із собою.
– Що ж робити? Що ж робити, Біла? Я трачу голову.
– Бійся світла. Тільки його! Воно непощадно руйнує мої атоми, щоб скоріше вернути їх у просторінь до наступного обороту. Мов хворість тіло, роз'їдає воно мою силу матеріялізування й готує мені другу смерть. Бійся, бійся його!.. От і зараз… Твої завіси чорні й грубі, а я чую й через них, що скоро вже забренять передвісники сонця на сході й затрублять у свої срібні труби. Скоро небо засіріє, стрепенеться і затремтить мряка ночі і збліднуть сполохані зірки. А разом з ними зблідну і я і разом з темрявою ночі розтану… Відпусти мене… Відпусти мене тінню до тіней, у сліпий туман, щоб у темряві ночі вернулася я туди, відкіля в темряві й прийшла.
І вона зникала, а я зоставався сам для денного свого існування. Але воно втратило тепер для мене всякий змисл. Ніщо мене не цікавило, і ніщо не було в силі покорити собі мій розум, хоч на хвилину. Я жив тільки вночі і для ночі. Як стомлений жагою подорожній повними моління очима дивиться на благословенну дощову хмару, що закриє врешті ненависне палюче сонце – так і я вічно душею прикликав ніч на світло-блакитне небо й гнав сонце до заходу. Ненавидів ясність, а спускалася ніч – рай втілявся в мене, тьма рождала нез'яснимо прекрасне світло. Тоді кожним фібром своїм я починав ждати Білої – й вона приходила.
Але що далі, то все на коротший і коротший час. Вже по не довгій розмові Біла здавалася втомленою, і тоді я ледве бачив і ледве чув її. Часто тепер вона переривала наші бесіди бажанням писати мені – і тоді на білій стіні я бачив чарівні знаки, які в ту ж мить щезали.
А я щодалі, все більше й більше виганяв світло зі свого ужитку і, врешті, почав жити в абсолютній тьмі. Віконниці у мене були завжди наглухо зачинені, а крім того звисали на вікнах важкі чорні штори. Я зовсім перестав виходити з кімнати, бо помітив, що після того, як я довго побуду на світлі, Біла не підходить близько до мене, та й мені самому стало якось неприємно дивитися на світло. Я почав ненавидіти сонце, як живу ворожу істоту, і струшував із себе його промені. Я звелів навіть їжу подавати собі у закритому ящику, аби якнайменше, вона була на світлі. Повітря я оздоровляв озоном, аби ні на хвилину не відчиняти вікна, але ніщо мене не могло врятувати від приходу кінця – і він наближався, наближався, я це чув.
А разом з ним наближався кінець і мого перебування у дядька. Вже скінчилися іспити по гімназіях, і мої товариші, хоч ще й не мали атестатів, понадівали вже студентські картузи. Дядько ні словом не нагадував мені про нашу колишню умову, але я твердо постановив піти звідси в той же день, коли я востаннє побачу Флюїду.
Як я переживу ту хвилину, коли скажу сам собі – ти ніколи більше не вбачиш і не вчуєш Білої, як я знесу саму думку про те – я не знав, як не знав, що буду робити в отому життю, за що візьмуся і де притулю голову. Але це би байка, якби лише Вона, Вона була близько мене.
Ці мислі мучили мене понад міру. Коли людина вмирає, можна мати надію ще нав'язати з нею зносини – а тут? Де буду шукати я Білу в безконечностях світової просторіні? Куди потащуся своїм обкарнаним, обмеженим духом, скованим перстю тіла та фізичними законами?
І нарешті прийшла вона, ця ніч, ця остання ніч.
Довго ждав я тоді Білої в своїй темноті. Вже проходила ніч, а я все даремне хапав просторінь очима й слухом – вони нічого не ловили. Повітря було тільки повітрям, цею нудною сумішкою відомих ґазів.
Але врешті я все ж почув її. Почув тільки те, що вона тут… почув те невимовною солодкістю, розлитою в усій моїй істоті, дрижанням найтонших нервів. Вона скаржилася беззвучно, що так далеко їй летіти, що немає жодної субстанції, що останні атоми вищої матерії, які ще вона силою волі могла задержати, вже розвіялися в безконечності й що оце – останнє наше побачення, коли це можна назвати побаченням.
І, зібравши всі сили свого бажання, я крикнув, хоч міг би лише подумать:
– Біла!.. Останнє твоє слово!.. Останній заповіт!..
Неначе стогін страшного зусилля розітнувся в повітрі, розпався туман і на стіні появилися знаки:
– Підіймай силу духу твого – і ми ще будемо…
Далі вже не було нічого. Просторінь стала порожньою, холод наповнив повітря, мов близько-близько десь проплів айсберґ. Я впав на ліжко й без руху пролежав решту ночі.
* * *
На ранок, – а може, то був і не ранок – я встав.
З-за закритих вікон уже чути було, як прокидається життя на вулиці. Земні звуки і суєта.
Дух мій був спокійний у своїй надії – я ще зустріну її. Треба тільки виконати її заповіт.
А тепер – іду в життя. Треба відчинити вікна на вулицю. Зараз я над людьми, треба зійти зі сходів униз, прямо в товпу.
Я підійшов до вікон і зупинився. Там, за цими шторами й віконницями – світло сонця. Я знов уже люблю його й хочу. А в ньому, в цьому світлі сонця – життя. Невідоме, таємне, таке ж таємне, як і той світ надземний, з якого я щойно повернувся.
Що буде зі мною в хвилях того невідомого життєвого моря? Куди закине мене воно й до яких берегів приб'є?
Я пам'ятатиму твій заповіт, о Біла! Я буду любить життя! Я вже люблю його! Дивись, о Біла – я іду!
І дужим рухом обох рук я відчинив вікно разом із віконницями. Сліпуче сонце скаженою люттю вдарило мені прямо в розкриті очі. Я скрикнув – бо осліп.
Дарма! Піду й сліпим у життя, аби стрінути тебе, о Біла!
21 березня 1902 р.
_______
Сістра – давньоєгипетський інструмент, калатальце, якого вживали на святкуванні богині Ізіди.
Юрій Будяк
Народився 1879 р. в с. Красногірка на Полтавщині. Справжнє прізвище – Юрій Покос.
Вчився в політехнічному інституті. Друкувався з 1895 р. Автор збірки поезій «Буруни» (1910), історичних поем «Невольниця-українка» (1907), «Пан Базалей» (1911), нарису «Записки вчителя» (1912). Входив до Спілки селянських письменників «Плуг». Видав збірку повістей «До великої брами» (1929) та багато творів для дітей (збірки «Лелека здалека», «Загадочки-думочки», обидві – 1928, та ін.). Був репресований, перед війною вийшов з ув'язнення і помер у Києві 23.09.1942 р.
Петля
І
Він і сам не знав, як це сталося.
Почалося воно зовсім недавно; а може й давно, та він не помічав.
Правда, коли в городі трапилася перша експропріяція, перший озброєний грабунок, йому зробилося моторошно. Потім вигук: «руки вгору!» залунав так часто, що всі потроху звикли до цього, а він перестав звертати на їх увагу. У всякого своє діло і свої турботи.
