Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (бесплатная регистрация книга txt) 📗
— Що сталося? Що я тут роблю? — Дівчина хитнулася, здивованим поглядом окинувши приміщення підвалу, а потім ойкнула, зауваживши тіло біля своїх ніг. — Що таке, що...
— ПІШЛА ЗВІДСИ!!! — на всю силу своїх неслабких легенів гаркнула Тамара. Від цього крику Наріне пополотніла, але таки зрушила з місця. От і добре. Хай ображається, хай ненавидить її, але тікає. Зате виживе... якщо тільки не зіштовхнеться з навернутою Маргаритою. Але з цим Тома їй допомогти не зможе. Її справа — подбати про Края.
Наріне нарешті зникла на сходах, потім десь зовні щось бабахнуло, подібно до пострілів. Два чи три рази. У Тамари не було часу думати про це.
— Су... чи... ще... — прохрипів Край, з ненавистю витріщаючись на неї. Його голова все ще лежала під неприродним кутом, зате руки поволі намацували землю навколо себе. Зрештою спробували відірвати тіло від підлоги. Тулуб припіднявся, а голова звісилася до землі, як мішок з піском. З перевернутого рота зміюкою виповз довгий чорний язик.
— Здається, я вже дечому навчилася, — повідомила Тамара, даючи сильний уявний штурхан ґрунту під спотвореним тілом ворога. Земля здригнулася й просіла, і Край миттю провалився ногами у виниклий отвір. Його руки вчепилися у краї ями, а голова почала судомно смикатись, неначе в бажанні відірватися від плечей. Томі не хотілося дізнатися, чим закінчаться ці спроби.
— Таки навчилася. — Ще один імпульс примусив вибухнути цегляну стіну, й уламки обрушилися на нього важким кам’яним дощем. Істота Край заревла, неначе мамонт під ударами кроманьйонців. Вона смикнулася, скидаючи з себе шматки почорнілих від часу цеглин, і виштовхала зі спини два велетенські шкірясті крила. Ті здіймалися й падали, здіймалися й падали, обдаючи Тому хвилями затхлого повітря. Народжений повзати літати не буде, вирішила вона і обвалила на нього ще одну стіну. Ревіння монстра перетворилося на нескінченну вібруючу сирену.
— Гори ти синім полум’ям, скотино, — побажала наостанок Тамара і кинулася до перекошених сходів.
Якщо намагатися в усьому поганому відшукати світлі сторони, думав Вересень, хекаючи на ходу через забитий бік, то вони врізалися дуже вдало. Прямо навпроти бази, п’ять хвилин підтюпцем. Викликане Капелюшним підкріплення з’явиться ще не скоро, міркував Роман, а де решта сектантів, він не знав і не дуже хотів над цим замислюватися. Без зайвих думок квапитися до Наріне було куди легше. Якби ще клята голова не боліла так сильно... І не крутилася, як той глобус. І якби ще його не нудило... Але геть усе добре не буває.
Капелюшний ішов попереду швидким спортивним кроком, сторожко озирався і не хекав — давався взнаки тверезий спосіб життя. Свій «ПМ» капітан тримав напоготові, але в тій цілковитій тиші, яка навалилася, щойно вони віддалилися від аварійного шосе в глиб лісу, навіть зброя здавалася зайвою.
Ліс виглядав мертвим, як і напівзруйнований корпус бази, що виник попереду. Звичні звуки — такі як цвірінькання птахів, шурхіт вітру, тріск сухого гілля під ногами — просто зникли, немовби їх ніколи не було. Почуваючись мов космонавт у стані невагомості, Вересень навіть злегка копнув мимохідь стовбур сосни — аби хоч щось почути. Цей копняк він відчув усією забитою ступнею, але не почув нічого.
Капелюшний роззявив рота, і Роман злякався, що й ця спроба виявиться епізодом з німого кіно. Але, на щастя, той відкашлявся і промовив:
— Щось занадто тихо... Як у космосі, трясця...
Вересень кивнув, завертаючи на викладену бетонними плитами доріжку, що вела до головного корпусу, і раптом закляк. Усе навколо, окрім власне бетону, було завалене гниючими трупами різнокаліберних тварин. Роман судомно ковтнув, радіючи, що не поснідав.
— Що за хрінь...
— Отруїлися? — припустив капітан, втім без особливої певності в голосі.
— Сумніваюся. — Роман прискорив кроки, аби швидше проминути цю долину смерті. Сморід зводив його з розуму. — Я гадаю...
Оприлюднити свою версію Вересень не встиг. На Капелюшного раптом щось упало згори. Чи, точніше, стрибнуло, збиваючи з ніг, з диким вереском, від якого кров у жилах узялася кригою. Той і сам закричав, від несподіванки впустивши пістолета у траву. Щось — а виявилося воно замотаною у світле ганчір’я жінкою — вчепилося в нього, як голодний гризлі в раптового туриста, і вони разом покотилися по всіяній падлом траві, мов охоплені несамовитою пристрастю коханці.
— Не пущу-у! — вишкірившись, утробно гарчала жінка. — Не да-а-ам!
— От курва! — загорлав Роман, раптом зауваживши, наскільки нападниця схожа на псевдо-Маргариту Козодуб, що лежала в морзі. — Ану відпусти його! Кому кажу!
Та й не думала пускати. Вчепившись зубами у щоку Капелюшного, вона смикнула головою і відхопила цілий шмат шкіри. Капітан заревів від болю.
Вересень згадав про пістолет. Стрибнув у траву, проповз навколішки кілька метрів, намагаючись намацати його, і таки знайшов. Щоправда, дещо запізно. Перш ніж встиг націлитися, оскаженіла жінка осідлала Капелюшного, уп’ялася пальцями у його горло й одним різким рухом вирвала йому кадик.
Луна від пострілів прокотилася лісом, неначе сам Господь Бог тричі рішуче постукав у чиїсь двері. Маргарита (а тепер Роман був упевнений, що це саме вона) безвільно замотала простріленою головою й завалилася на бік, розкинувши руки. Вересень швидко підповз до Капелюшного, але одного погляду вистачило, щоби зрозуміти, що той більше не жилець. Розірвана горлянка дзюрила кров’ю відразу в кількох місцях. Він спробував хоч якось затиснути її долонею, але капітан відкинув його руку. Смикнув Вересня за комір, захрипів, силячись щось сказати, але марно. Капелюшний сіпнувся, очі його нарешті закотилися, а лице безсило відвернулося убік. Роман лишився сидіти над ним, намагаючись зрозуміти, як усе це могло статися. Здається, від того моменту, коли божевільна вискочила на них нізвідки, минуло не більше трьох хвилин, і ось тепер він сидить поміж двох трупів, один з яких нещодавно був його другом, а другий — тою самою зниклою дівчиною, через яку все закрутилося. Сидить із відчуттям, що тепер і сам не відмовився б стати трупом і лягти поруч.
— Романе! — зойкнув раптом дівочий голос десь неподалік.
Неначе у відповідь на його скорботні думки у дверному отворі корпусу виникла Наріне, брудна й скуйовджена, але жива. Це подіяло як допінг, відразу звідкись узялися сили зірватися з холодної землі й кинутися їй назустріч. Може, вона й не сподівалася на таке, але, підскочивши до дівчини, Вересень обхопив її обома руками й дуже міцно притиснув до себе, неначе боячись, що й вона теж зникне. Наріне нікуди не поділася і в наступну мить відповіла на його обійми. Так вони і простояли кілька хвилин без жодного руху, прислухаючись до дихання одне одного. Роману хотілося простояти так кілька років.
— Там, унизу, Тамара, — сказала нарешті дівчина. Вересень раптом зненавидів почуття обов’язку, через яке знову мусить полишити подругу напризволяще.
— Лишайся тут, добре? — мовив він, зазираючи їй у вічі. — Не рухайся з місця. Зараз я...
Він несподівано замовк, глянувши над її плечем. До території бази повільно сходилися якісь люди. Кілька машин розверталося між дерев, утворюючи кільце. Кільце, яке, напевно, не мало дати нікому вийти звідси.
Наступною несподіванкою став виразний підземний гуркіт.
Ледве опинившись надворі, Тамара знову розвернулася обличчям до корпусу. Здається, віддалік вона помітила Наріне в обіймах Вересня і чиїсь закривавлені тіла на землі, але зараз їй було не до цього. Вона хотіла якомога краще законсервувати кляту тварюку там, де вона лишилася. Звести такий надгробок, на який цей демон заслужив.
І з широко розплющеними, дикими від люті очима вона натхненно взялася до справи.
Тома здійняла руки, як диригент, що збирається дати жару могутнім крещендо, і кожна цеглина цієї проклятої будівлі зрушила з місця. Здалося, що фасад здригнувся від усвідомлення своєї долі. В усі боки вилетіли хмари пилу та крихти старого цементу. Потім дах почав повільно провалюватися всередину, своєю вагою зсуваючи й поперечні бетонні брили підлог. Усе це з розкотистим гуркотом полетіло донизу, складаючись у величезний, огорнутий клубищами куряви курган. Рокіт руйнації поступово тихшав, перетворювався на невиразне бурмотіння, потім на шепіт і зрештою змовк остаточно.
