Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (бесплатная регистрация книга txt) 📗
— Накриє! — закричав Капелюшний. — Жени, жени давай! Накриє зараз нахрін!..
Потім тяжіння перемогло, і седан покрученою горою залізяччя важко обрушився посеред шосе. Зустрічні машини, які нарешті з’явилися на трасі, загуділи в унісон і почали одна за одною з виском виляти задами, виписуючи на асфальті чорні візерунки. Ця метушня давала їм трохи фори. Вересень скинув швидкість із захмарної до прийнятної, але зупинятися не став. Не всі супротивники вийшли з ладу — у дзеркало він бачив, як із металевого завалу вибирається пом’ятий зелений «ленд ровер», розкидаючи бампером покалічені рештки автомобілів колег, за ним виринув клятий сріблястий «крайслер».
— Ще двоє позаду, — попередив він Капелюшного. Той кивнув і поліз за наступною обоймою. Обидва відчували, як закипає всередині адреналін. Давненько вони не встрягали у пригоди на пару. щоправда, такої крутої, як нинішня, Вересень не пригадував. «Господи, допоможи вціліти», — мимохідь подумав він. Дуже хотілося вірити, що Всевишній вірно обрав фаворита в цьому божевільному ралі на вибування.
Обидва переслідувачі потроху набирали швидкість, і Роман закусив губу, готуючись до наступної сутички. До місця призначення лишалося зовсім небагато.
З небом коїлося щось дивне. Щойно ніжно-блакитне, чисте тією густою прозорістю, що буває лише влітку і лишень за містом, з кожним Тамариним кроком воно все сильніше затягувалося хмарами та змінювало колір, мов скажений хамелеон. То набрякло густо-фіолетовим, як учорашній синець, то зненацька позеленіло і нарешті вибухнуло багрянцем смертельно пораненого світанку. Якби Тома не знала напевне, що нині білий день, якби, скажімо, щойно прокинулася, то не змогла б сприйняти ці барви інакше, як вранішню зорю.
Але зараз її годинник показував дев’яту ранку.
Що це, ілюзія? Їй мариться?
Вона потерла очі, але небо не вгавало. Насаджене на довгі палі сосен, розпластане над темним лісом, воно неначе спливало кров’ю, і Тамара, що ніколи не була заячим хвостом, зараз тремтіла всім тілом, почуваючись, мов у Судний день. Вона йшла, не озираючись, незважаючи на загрозливий шум дерев і на дивний гул, що лунав попереду і скидався на звук добре налагодженого двигуна. Тома знала, що дороги назад немає. Знала це задовго до того, як ступила на цю стежину.
До бази жінка дісталася досить швидко. На той час небо вже полиняло, вологі губи розпоротих червонястим сонцем хмаринок зблякли і потягнулися за вітром з бездумною легкістю кульбабового пуху. Могутні сосни, що панували між тендітних берез та молодих дубків, із майже голими, вкритими, неначе старечими зморшками, порепаною корою стовбурами, утворили купол, зімкнувши у вишині свої крони, схожі на солдатські польові каски кольору хакі, і під тим куполом Тома побачила головний корпус колишньої бази «Сонячний бір».
У ніздрі їй ударив жахливий сморід. Обабіч бетонної доріжки, що вела до закинутої триповерхової будівлі, лежали трупи представників місцевої фауни. Дуже багато трупів, просто безліч. Горобці, горлиці, сороки, сойки, ворони, солов’ї, зайці, їжаки, білки, борсуки і навіть кілька молодих лисиць активно розкладалися під пекучим сонцем, але на падлі Тома не помітила ані мух, ані черв’яків — неначе воно гнило, накрите скляним ковпаком.
Пейзаж був гнітючим. Порепаний фасад колись міцної триповерхової будівлі, вікна без скла та без рам, що нагадували пусті очниці людського черепа, розтрощені гойдалки та дитячі гірки, іржаві рештки металевих «грибочків» — все справляло враження порожнечі, однак враження це було хибним. Порожнечею тут і не пахло — тут панувало щось дуже недобре. М’яко кажучи.
На сірій зацементованій стіні головного корпусу збереглися рештки великої мозаїки, і Тамара зупинилася, аби роздивитися це панно як слід. Два лиця, складені зі шматочків кольорової смальти, — жіноче й чоловіче. Схожі на давньогрецькі трагічні маски і водночас дивовижно живі, вони силкувались відкрити свої й без того викривлені роти і безтямно обертали каламутними скляними зіницями. Тома хотіла вірити, що їй це здається, розуміла, що це не так, і усвідомлювала силу того, хто оживив каміння. А ті роти все не вгавали, ворушилися, випиналися, аби щось сказати їй. Що?..
— Ласкаво просимо. Ми чекали.
Озиратися не було потреби, але, звісно, Тамара озирнулася і побачила біля себе Маргариту. Та взялася нізвідки, немов із-під землі вискочила, і стояла біля подруги, вся закутана в білий атлас, недоречна на цьому банкеті смерті, як наречена — на похороні. А над нею роїлися мухи. Цілі хмари мух. Вони не сідали на Риту, втім, і на Тому — теж, просто невтомно дзижчали, безперервно помахуючи крихітними крильцями, і тягнулися за Маргаритою, мов живий чорний шлейф. Це їхній гул першим привітав Тамару в пеклі.
— Цікавий у тебе почет, Ритко. Показовий.
— Зви мене Предтечею.
— Що ти тут робиш, Тусю? — В цій чужій жінці, з випещеним, холодним лицем, куди страшнішим за ті ожилі маски, Тома, як не силкувалася, не могла впізнати свою Риту. Простягнула руку, торкнулася плеча подруги — відчуття таке, ніби долоня лягла на холодний мармур. — Заради бога...
— Так. Саме заради нього я тут. Я нарешті знайшла його, Томко. Точніше, навпаки — Він знайшов мене сам! — Підкреслені синцями очі Рити збуджено блищали, та, за винятком цього, вона виглядала цілком адекватною. — Я шукала довго, ти ж знаєш. І ось сталося. Слухай, він просто неймовірний. Він відкрив мені таке, що ти й уявити собі не можеш!
— Думаю, що можу, — сухо сказала Тамара. Але Рита захоплено правила своє:
— Нові обрії, чуєш? Він показав мені, як виглядає світ, якщо дивитися Його очима! Він мені силу дав. Таку силу!
— Ну і яку ж?
— Надзвичайну.
— Ню-ню. І що ж ти тепер вмієш робити?
— Та все! — заливисто засміялась Рита. — Уявляєш? Твоя Ритка нарешті стала вища за цей світ!
— Люба, зло не може піти на користь. Я ж тебе вчила цьому. Невже забула?
— Томко, припини. — Маргарита капризно збрижила носик — як тоді, коли йшлося про її чоловіка. — Не читай моралі, дістало вже. Визнаю, що в минулому я часто помилялася. Але не зараз. Тепер усе справжнє, без обману. Він щось планує, щось грандіозне, і я тепер частина цього.
Тому пересмикнуло.
— Рито, ще не пізно. — Жінка знала, що це брехня, і сама хотіла в неї вірити. — Ще є шанс — один із тисячі. Пішли зі мною. Тільки швидко і не озираючись. Повернемося до міста, і я спробую щось зробити. Якось зарадити. Згоджуйся, йдемо!
Рита ніби зацікавилася.
— Піти з тобою? І що, ти пожертвуєш своєю новою подругою, як там її, щоби витягти мене звідси?
— Хоч одну врятую. На вас обох у мене сили забракне.
— О, ну зрозуміло. Це так шляхетно з твого боку... Дякую, але ні, Тамаро. Ти підеш зі мною, бо цього бажає Він. І якщо не накоїш дурниць, то отримаєш те, що і я. Може, й більше. Ходімо.
— А що, як я відмовлюся? Що, як лишуся тут?
Рита ствердно кивнула і взяла Тому за руку.
— А ти й лишишся. Тут, із нами. Я цього певна, подруго. Не для того ж ти приїхала, щоб стовбичити в лісі? Я так скучила за тобою. — Голос Тусі змінювався, не згірше неба — то звучав як ліниве муркотіння, то ставав солодким і тягучим як мед. — З нами тобі буде добре, обіцяю. Ну то як, уперед?
І вони пішли, переплівши пальці, наче пара закоханих. Проминули вже завмерлу мозаїку, увійшли в дверний проріз, потім спустилися в підвал по брудних, надщерблених сходах. Увесь цей час стара будівля слабко погойдувалася, ніби очеретяна, і кректала. Чи це також ілюзія? Тамара вже нічому не дивувалася.
У підвалі було несподівано світло, проте жодних ламп Тамара не зауважила. Їх, власне, й не було. Були стіни, розписані дивовижними символами, явно магічними, більшу частину яких Тома бачила вперше в житті, хоч і вважала себе дуже досвідченою в цій сфері. Була стеля, на якій ворушив ожилими щупальцями намальований спрут. Була підлога, власне земля, вся просякнута кров’ю невинних, — це Тамара відчула відразу. А посеред підвалу, на звичайнісінькому розкладному стільці, сидів Край у затертих джинсах і футболці з усміхненою жовтою пичкою і написом «Have a nice day!»1. Він і сам широко усміхався, неначе люб’язний організатор світського рауту, пильно розглядаючи Тому.
