Хліб із хрящами - Бриних Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
По-перше, серед них є дуже спритні й сильні покидьки, а є просто мертве лайно, що ледве совається. Швидко зметикувати, з ким маєш справу, практично неможливо. По-друге, зовсім незрозуміло, як їх можна знищити. У цьому питанні взагалі якась плутанина. Зі слів отця Дмитра, деяким достатньо кулі в мозок. Але ж я на власні очі бачив мінімум двох, які навіть без голів залишалися... активними, чи як це сказати? По-третє, і це найгірше, мерців тут аж занадто дофіга. Тобто, я навіть не уявляю, чи є у нас хоч якісь шанси...
— Ти ще забув про дідка з гранатометом, який взагалі невідомо хто і за кого, — уточнив Жека.
Отець Дмитро підняв руку.
— У мене є... версія. Якщо вона... еее... підтвердиться, то... принаймні... варто спробувати.
Я стежив... за ними. Спостерігав. Там... на заводі... вони стають... сильніші. Вони приходять туди... І змінюються...
— Та про що тут говорити?! Як можна убити мертвих? — Жека копнув стіну ногою.
— Можна... їх можна... знешкодити.
— Як?
— Дай ще... еее... сигарету, — звернувся священик до Дані. — Треба... забрати у них бухло.
* * *
Перебування у СІЗО позитивно вплинуло на характер директора заводу "Кремінь": генерал бачив перед собою людину, всією душею готову до співпраці. Численні гематоми, зламаний ніс, чорні ясна, смішна фіолетова щілина замість правого ока.
Чвалов дрібно тремтів і здригався від самого лише голосу Аматова.
— Я так бачу, Іване Петровичу, вас уже ввели в курс діла, — генерал налив склянку води й підсунув її до директора.
— У мене до вас небагато питань. Але ці питання є. І хтось має відповісти. Розумієте? Ми тут із вами самі, вдвох, тому давайте пригадаємо разом, як і про що ми домовлялися. А домовлялися ми з вами, Іване Петровичу, про один невеличкий експеримент. І не просто експеримент, а надзвичайно вигідний — і передусім для вас — експеримент. Я дав вам інвестора, дав зелену вулицю, познайомив із потрібними людьми. Своїми руками перетворив бездарного віршомаза на поважну, шановану людину. Ваша місія полягала тільки в тому, щоб свято дотримуватися
технології та позувати перед камерами. Все! З нейротоксинами ми працюємо вже не перший рік. Вони показують надзвичайно сприятливу динаміку, а препарат на основі МК-801 відкрив перед нами нові перспективи. Чарівна бурда "Кременя" могла стати поворотним пунктом усього проекту. Ми вже почали переорієнтовувати заводи у Дніпропетровській та Івано-Франківській області на МК-801.
Генерал підвівся й підійшов до вікна. Ще вчора він помітив у натовпі кілька плакатів із зображенням огидного зомбі у генеральському мундирі.
— Це був не ваш експерименті навіть не мій. І відправити все псу під хвіст через одного лише недоумка-віршомаза — завелика розкіш. Ви згодні зі мною?
— Це все він, Дошка, інвестор ваш, це він, так сказать, задобрював землю! Я ж не знав... Ви ж самі казали, що він чокнутий, так сказать, і що на нього не треба зважати! І, до того ж, це все забобони, фольклор,так сказать! Нічого в цьому поганого... Хто ж знав, ето самоє, що він підмішав туди... Клянусь, я ж ні сном, ні духом!
* * *
З архіву газети "Вісник Київщини".
Рубрика: Витоки.
Заголовок: Таємниці древніх обрядів.
У наш час особливого значення набуває відродження давніх українських цінностей. Наша багатовікова духовна й культурна спадщина, яка постійно зазнавала нищення (особливо в радянський період), сьогодні потребує ретельної реставрації, дбайливого і уважного вивчення. І ми зобов'язані не тільки збирати й оберігати всі ті скарби народної мудрості, звичаїв і традицій, які позначились на формуванні багатьох поколінь наших предків, але й давати їм нове життя.
Протягом останніх років ми спостерігаємо зростання інтересу суспільства до нашої минувшини. З кожним роком відбувається дедалі більше фестивалів, де звучить старовинна українська музика, проводяться майстер-класи з традиційних ремесел. Повертається мода на етнічне вбрання. По всій Україні відновлюються традиції Різдвяних вертепів. І таких обнадійливих прикладів — дуже багато.
Наша газета постійно знайомить читачів з давніми обрядами, більшість з яких походять ще з язичницьких часів. Деякі з них давно відійшли у далеке минуле, залишивши по собі тільки
легенди, усні перекази, поодинокі згадки у літописах та фольклорних джерелах.
Сьогодні ми згадаємо про давньоукраїнський обряд "задобрення землі", який був поширений переважно на території сучасних Київщини та Чернігівщини.
Обряд "задобрення землі" вперше згадується у літописах 13 століття, хоча немає ніяких сумнівів, що корені цього звичаю — у сивій давнині. Серед знайдених на початку XX століття списків, які зберігалися у печерному монастирі поблизу урочища Чорне (на території теперішнього Києво-Святошинського району), є один документ з більш-менш детальним описом ритуалу "задобрення землі", який буцімто належить грецькому монаху Григорію, одному з просвітителів Моравії. В тексті йдеться про мерзенний язичницький ритуал з людськими жертвопринесеннями, який здійснювався у неврожайні роки та перед закладенням нових поселень. Але вже у перші століття після Хрещення Русі ми натрапляємо на інші, значно "миролюбніші" згадки про цей обряд. Зокрема, йдеться про задобрення землі медами і вином. Для цього у полі, перед сівбою, викопувались спеціальні рови, які символізували вуста землі. З народних переказів ми також знаємо, що іноді для задобрення землі використовувалось причасне вино.
Ось як описує обряд задобрення землі у селі Міцному польський дослідник Зеновій Крисецький (кінець 18 століття): "Попри строгу церковну заборону на цей поганський звичай, у Великодні свята місцеві селяни "задобрювали землю", щоб захистити себе від неврожаю та падіння худоби. У полі викопували ями, наче для поховання померлих, але неглибокі, на два лікті. Чоловіки клали до цих ям хліб, ковбаси, м'ясо, яйця, а жінки поливали їх згори горілкою. Кілька днів ці ями не можна було закопувати. За переказами, іноді до цих пожертв додавали трохи людської крові".
Відтоді згадки про обряд "задобрення землі" трапляються, здебільшого, у переносному значенні. Що цікаво, словосполучення "задобрення землі" зустрічається у документах та звітності 30-х років, що стосуються села Міцного, хоча немає ніяких сумнівів, що це винятково "заслуга" місцевого писаря.
* * *
Сивий чоловік із білими бровами і червоними кролячими очима стояв на контейнері з емблемою "Кременя" й оглядав подвір'я заводу.
Серце інвестора піднесено ганяло жилами чорну кров, солодкоспів погребальних дзвонів наповнював неживу душу Павла Ігнатовича.
"Тепер можна", — сказав він собі, задоволений видивом мертвої повені. Навіть ті жалюгідні кістяки, що піднялися з щедро задобрених ним ровів, справляли цілком боєздатне враження. І головне — вони були дико голодні.
Залишалося ще трохи напоїти їх — і відчинити ворота.
"Вони чудово вміють шукати закуску", — Дошка зіскочив із контейнера і пішов до складу. Мерці розступалися перед ним, хоча й не переставали гарчати та клацати зубами.
Погляд інвестора спинився на одному з них, у зотлілій енкаведистській шкірянці, яка стала безрукавкою. Під нею, на рамені, виднілася кобура. Дошка підійшов до мерця, дістав із кобури пістолет, на рукояті якого ще можна було розібрати іменний напис. Павло Ігнатович обережно вернув зброю на місце, тоді спробував потиснути бійцю руку. Від рукостискання у колишнього побратима Дошки відвалився мізинець.
— Іди зі мною, гниляк. З поверненням.
* * *
— Давайте краще почекаємо. Всі ці війська нагнали сюди недаремно. Вони готуються до штурму. Трупакам — глина, проти армії не попреш, навіть якщо ти збіса мертвий і невразливий до куль. Нам треба лише протриматися трохи, і все. Ну, от чого ти раптом вирішив, що вони і нас заодно перестріляють?! — Жека звертався до Вайт Раббіта, який вперто не вірив у добрі наміри мотострілецьких батальйонів.
