Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (бесплатная регистрация книга txt) 📗
Слухавку не знімали довго. Нарешті, десь після десятого гудка, пролунало невдоволене:
— Чьо?
— Перепрошую, я маю честь розмовляти з Пилипом Зоревим?
— З Філіпом, — ще більш невдоволено виправив голос. — Давайте без цього жлобізму. Шо хотіли?
Тома примусила себе залишатися такою ж ввічливою, хоча з язика вже ладна була рефлекторно зірватися підпарканна лексика.
— Як забажаєте. В мене до вас є одне інтимне питання.
— Типу мені в цьому житті ставлять якісь інші, — з інтонаціями похмільного страждальця протягнув Філіп. Утім, Тамара вловила, що самопочуття в того дійсно хрінувате. Пост-ефекти після вбивства? Чи перебрав у своїх клубах?
— Ні, в мене інше. Мене цікавить, що вас пов’язує з Маргаритою Козодуб.
— Із ким? Уперше чую. Ви хто така взагалі?
Схоже, не бреше. Значить, тут одне з двох. Або Риту він знає під якимось іншим ім’ям, або не знає її зовсім, але мусить знати хоча б ту, котрій вкоротив віку. Ту, що холоне зараз у морзі з ярличком на нозі.
— Зайду з іншого боку, — проігнорувала Тома його останнє питання. — Мова про жінку, котру знайшли вбитою, чи, точніше, розпатраною, в Пролісках. Двадцять дев’ять років, каштанове волосся, сірі очі, висока, фігуриста. Сорок сім ножових поранень, з яких близько десяти — несумісні з життям. Ну то як, тепліше?
На іншому кінці зависла пауза, густа і в’язка, мов кисіль. Потім Філіп заявив:
— Не знаю, хто ти така і шо намагаєшся мені впарити, але ти помилилася адресою. Де взяла мого номера?
— То ми з вами вже на «ти»? — холодно поцікавилася Тамара.
— Ага, да. Хоча взагалі-то тих, хто мене за лоха тримає, я просто посилаю. Яка жінка? Який труп? До чого тут я, дамочко? Кислоти об’їлася?
Дивне відчуття — неначе їй одночасно кажуть правду і брешуть. Скоріше за все — він таки є вбивцею. Але не знає про це.
Як таке може бути?
— Філіпе, нам треба зустрітися, — мовила Тома. — Особисто. У вас великі проблеми. Гадаю, ми можемо...
— Розігналася! Карочє, так — забудь цей номер і піди полікуй голову, тьотя. Не раджу до мене суватися, інакше тобі буде хєрово. Втямила? Кінець розмови.
— Дурень, — пробурмотіла Тамара, коли гламурний абонент від’єднався.
Отже, що відомо? Підозри стають дедалі реальнішими. Цей педерастичний андроїд явно причетний до вбивства, але це максимум того, що вона могла витягти з телефонної розмови. Ну й також те, що його власна воля тут ні до чого. Хтось ним керував? Маніпуляція свідомістю? Такий висновок наполегливо напрошувався як найбільш ймовірний. Але про силу та майстерність того, хто на таке здатний, не хотілося навіть думати...
Одним словом, без особистого побачення з Філею не обійтися ніяк. Це єдине зачіпка, яка нині може вивести її до Ритки. Буде важко — але спробувати варто.
Вересню не спалося, що було вкрай дивно. І — що було ще дивніше — не спалося після виснажливого нічного чергування, відзначеного спробою проникнення на територію ввіреного йому об’єкта. Спроба, звісно, була так собі, дитячою — просто двом тупуватим підліткам закортіло курнути трави на території літовища, — але гра в наздоганялки з цими припарками забрала добрячу порцію сил та нервів. Роман гадав, що вимкнеться, щойно впаде на ліжко, та минуло вже три години, а він усе ще роздивлявся плямисту стелю і крутився так, ніби його дідько під ребра вилами колов. Чомусь та справа, в яку його втягнув Капелюшний, ніяк не бажала полишати голову, і це дивувало — адже більше вона його ніяким боком не мала хвилювати.
Та все ж чомусь хвилювала.
Він міг заприсягнутися, що відьма збрехала їм у морзі. Її ахання не мало нічого спільного з шоком від того, що на візку виявляється труп знайомої тобі людини. Вона торкнулася тіла — і після цього виголосила те, що так жадав почути Капелюшний. Але такого стріляного горобця, як Роман, обдурити було непросто. Руда панянка щось знає і приховує. А в холодильнику майже напевно лежить тіло не Маргарити Козодуб.
От тільки йому яке до всього цього діло?
Роман вкотре перевернувся на зіжмаканому в гармошку простирадлі й лайнувся. Цього він пояснити не міг. Може, то прокинулося професійне бажання взяти справу в свої руки і вивести всіх причетних на чисту воду? Та тільки ж він більше вже не мент. Для чого ускладнювати собі життя?
Зрештою він підвівся з ліжка й поплентався на кухню з твердим наміром зварити собі кави, проте жаданий напій скінчився. Чаю не хотілося. В холодильнику спочивала ще з вечора припасена «четвертинка» столичної, але й пити Роману не хотілося. Зовсім.
Ось воно, третє диво за нинішній ранок. Бог трійцю любить.
Повагавшись зовсім трохи, Вересень вчинив подвиг — вийшов до крамниці за кавою. Грошей вистачило лише на якусь дешеву і паскудну, з гучною назвою «Елітна», але це було не так вже й важливо. Повернувшись, він запарив собі велике горнятко зі свіжозмелених зерен і вмостився на стільці біля вікна. Пив каву, милувався деревами і розмірковував. Гаразд. Розважимося трохи, уявімо себе знову при виконанні. Отже, якщо припустити, що та жінка в морзі не Маргарита Козодуб і що Тома нахабно бреше органам, то нащо вона це робить?
Можливо, знає щось важливе, а тому хоче знайти подругу сама, не вплутуючи міліцію.
Що ж вона знає? І звідки дізналася? Від задубілого тіла?
Дуже давно Роман не відчував такого, як нині. Цей його стан був наче пульс, що зненацька з’явився в оголошеного мертвим. Знову хотілося щось робити. Рухатися, бігти кудись. Виривати зубами інформацію, гиркатися з підозрюваними та сюсюкати з важливими свідками.
Захотілося працювати. Та й просто — жити.
Покінчивши з кавою, Вересень почав одягатися. І навіть добровільно підставив щоки під стареньку електробритву.
Є кому подякувати за таке пробудження.
Ось він і подякує. Прямо зараз. А заодно й спитає дещо важливе. Багато часу це не забере.
Коли в двері подзвонили, Наріне якраз вмостилася у зручному череватому фотелі із знайденою в Томиній кімнаті книжкою «Популярно про магію» в руках. Вона була сама-самісінька — Тамара, насуплена й зловісно мовчазна, кудись помчала з самого рання — і збиралася насолодитися цією розкішшю по повній програмі, чого їй не вдавалося вже бог знає скільки часу.
Ну от, не вдалося і зараз.
Тяжко зітхнувши, дівчина попленталася до дверей, гадаючи, чи це не її хазяйка повернулася і дзвонить, бо забула ключі. Обережно глянула у вічко.
На порозі стояв учорашній відвідувач — той, з яким Тома їздила по справах. Наріне, побачивши його, чомусь розхвилювалася і спитала тремтливим дитячим голоском:
— Хто там?
— Роман Вересень. Пані Сотник удома?
— Ні, її немає, — відчуваючи дурне розчарування, на яке не мала жодного права, відказала дівчина. То йому потрібна Тамара.
А ти думала, він до тебе прийшов? Чи, може, по тебе?..
— Що ж, тоді я на неї зачекаю. Всередині. — Перед вічком швидко, як метелик, промайнула червоношкіра «корочка». — Я з міліції.
Наріне вагалася. З одного боку, впускати незнайомця до хати не можна, звідкіля б він не був. З іншого — Тамара ж його впустила. Та й узагалі. він викликає довіру. На маніяка не схожий. Трохи втомлений, русявий, середнього віку, зросту та статури і чомусь дуже нещасний. Дівчині згадалися його очі. Срібно-сині, розумні і сповнені болю. Дуже гарні.
Ну в тебе й фантазія!
— А що сталося?
— Я не уповноважений відповідати на такі питання. Таємниця слідства.
Це прозвучало солідно і переконливо, тому Наріне таки впустила гостя (чи, радше сказати, відвідувача) і провела його на кухню — він сам туди попросився. Наколотила йому й собі розчинної кави і присіла навпроти, шкодуючи, що виховання не дозволяє їй займатися своїми справами, коли в домі є хтось сторонній. Вона ніяковіла і щосили намагалася придумати підходящу тему для бесіди. Тема не придумувалася.
Та й справді, про що їй з ним говорити?
Про Максима? Про Тамару? Про погоду?
