Мертва зона - Кінг Стівен (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
Більшість їх, як і сама Віра, були добросерді люди, котрі щиро прагнули допомогти їй і полегшити майже непосильний тягар її горя. Вони присилали тексти молитов і амулети, обіцяли згадувати Джонні у своїх вечірніх молитвах. Та були й інші, звичайнісінькі дурисвіти обох статей, і Герба дуже непокоїло, що його дружина втрачає здатність розпізнавати їх. Хтось запропонував надіслати скалочку єдино істинного хреста Господнього — і то всього за 99 доларів 98 центів. Пропонували й пляшечку цілющої води з Лурдського джерела: мовляв, якщо втерти її Джонні в чоло, вона майже напевне зробить чудо. За неї правили 110 доларів плюс поштові видатки. Дешевше коштувала (й дужче вабила Віру) магнітофонна касета із записом Двадцять третього псалма та молитви Господньої, виголошених відомим південним євангелістом Біллі Гамбарром. Згідно з рекламним проспектом, її протягом кількох тижнів належало прокручувати біля ліжка Джонні, і це майже напевне мало спричинити чудесне зцілення. Як додаткове благословення (тільки протягом обмеженого часу) з касетою надсилався фотопортрет самого Біллі Гамбарра з автографом.
Чим більше захоплювалась Віра цим псевдорелігійним мотлохом, тим частіше Герб мусив зупиняти її. Іноді він нишком рвав виписані нею чеки й просто виправляв баланс у чековій книжці. А коли пропозиція включала беззастережну умову: плата тільки готівкою, — доводилося й тупнути ногою. І зрештою дружина почала замикатись у собі й дивитися на нього з недовірою як на запеклого грішника й безбожника.
Зранку Сейра Брекнелл, як звичайно, йшла до школи. А от пообідні години й вечори її тепер мало відрізнялися від тих, що їх вона пережила після розриву з Деном: вона мовби поринула в забуття й чекала, поки щось станеться. У Парижі затягувалися мирні переговори. Ніксон дав наказ і далі бомбардувати Ханой, незважаючи на нову хвилю протесту в країні та за кордоном. На одній з прес-конференцій він пред’явив кінокадри, які переконливо доводили, що американські літаки не скидають бомби на північнов’єтнамські госпіталі, проте сам скрізь літав військовим вертольотом. Слідство у справі зґвалтування і вбивства офіціантки в Касл-Року зайшло у безвихідь після звільнення з-під варти мандрівного художника-рекламника, що колись відбув три роки у психіатричній лікарні штату Огюста, — всупереч усім сподіванням, його алібі виявилося неспростовним. Дженіс Джоплін виспівував блюзи…
Сейра сприймала всі ці вісті невиразно, мов голоси з іншої кімнати, де без кінця триває якась незбагненна вечірка.
Випав перший сніг — власне, й не сніг, а пороша, — потім ще раз припорошило, а за десять днів до Різдва замела хурделиця, та ще така, що того дня відмінили уроки в школі, і Сейра сиділа вдома, спостерігаючи у вікно, як сніг засипає Флег-стріт. Її короткий роман із Джонні, — а втім, вона не була певна, чи випадало назвати це романом, — лишився в минулому, в іншій порі року, і вона відчувала, що образ Джонні починає стиратись у її пам’яті. То було майже панічне відчуття, так ніби частина її самої потопала. Потопала в небутті.
Сейра багато читала про травми голови, про коми, ушкодження мозку. Ніщо з прочитаного не вселяло надії. Вона дізналася, що одна дівчина з невеликого містечка в штаті Меріленд пролежала в коматозному стані шість років, а молодий англійський докер з Ліверпуля, якого вдарило по голові гаком портового підйомного крана, не виходив з коми чотирнадцять років і зрештою так і помер. Поступово той молодий дужий чоловік утрачав ознаки живої людини, всихав, у нього випадало волосся, зорові нерви під заплющеними повіками перетворювались на кашу, зв’язки та сухожилки скорочувались, і тіло мало-помалу набувало положення утробного плоду. Він ніби повертався назад у часі, мозок його дегенерував, і зрештою він знову став ще не народженою дитиною, що плавала у плацентарній рідині коми. Посмертний розтин тіла показав, що звивини й складки мозку в нього розгладились і його лобні частини стали майже зовсім рівні й гладенькі.
«Ой Джонні, як же це несправедливо! — думала вона, дивлячись, як надворі падає сніг, укриває все чистою білою ковдрою, ховає під нею переможене літо й багряно-золоту осінь. — Як несправедливо, що вони не дають тобі піти, хоч куди б лежала твоя дорога».
Через кожні десять-дванадцять днів надходив лист від Герберта Сміта: Віра мала своїх адресатів, він — своїх. Він писав великими розгонистими літерами, користуючись старомодною авторучкою з чорнилом.
«Ми обоє живі й здорові. Усе чекаємо, як воно буде далі. Та й ви, мабуть, також. Так, Сейро, я теж читав дещо і знаю про те, про що ви ласкаво подбали написати нам у своєму листі. Нічого доброго не світить. Та ми, звісно, не втрачаємо надії. Я не такий побожний, як Віра, але по-своєму вірю в бога й тільки дивуюся, чому він не забрав Джонні до себе одразу, коли вже надумав це зробити. Який у тому сенс? Мабуть, ніхто не знає. Нам лишається тільки сподіватись».
В іншому листі він писав:
«Цього року мені доводиться робити майже всі закупки до Різдва, бо Вірі набрело в голову, що різдвяні дарунки — це гріховний звичай. Уже з цього ви можете судити, що з нею стає дедалі важче. Вона й раніше вважала, що це не свято, а святий день, — ви розумієте? — і якби оце побачила, що я пишу просто „Різдво“ замість „Різдво Христове“, то, напевне, ладна була б спопелити мене на місці. Вона завжди казала: „Не забуваймо, що це день народження Ісуса Христа, а не Санта-Клауса“, — але ніколи не заперечувала проти різдвяних дарунків. Навпаки, залюбки купувала їх сама. А тепер тільки те й робить, що гудить цей звичай. Здається мені, вона набирається цих химер від людей, з якими веде листування. Ой, як я хочу, щоб вона схаменулась і знову стала нормальною жінкою. А все інше в нас гаразд.
Герб».
Потім надійшла різдвяна листівка, над якою Сейра трохи поплакала:
«Шлемо вам наші найкращі побажання напередодні свят, і якби ви захотіли приїхати й провести Різдво з двома старими диваками, то вільна кімната вас завжди чекає. Ми з Вірою живі й здорові. Сподіваюся, що Новий рік для всіх нас буде кращим, і я певен цього.
Герб і Віра».
Вона не поїхала в Паунел на різдвяні канікули, почасти через Віру з її вибриками — читаючи між рядками Гербових листів, неважко було зрозуміти, що та дедалі глибше погрузала в свій химерний світ, — а почасти й через те, що тепер їхні взаємини здавалися Сейрі якимись дивними й майже нереальними. Вона тільки раз побачила зблизька непорушне тіло на ліжку бангорської лікарні, але відтоді їй завжди здавалося, ніби вона дивиться на нього в протилежний окуляр телескопу пам’яті: як і той аеронавт на повітряній кулі, Джонні був тепер аж ген-ген. Отож вона визнала за краще триматися від його батьків на відстані.
Мабуть, Герб також це відчув. З настанням 1971 року його листи почали надходити все рідше. В одному з них він як міг прозоріше натякнув на те, що час їй подумати про своє власне життя, а на закінчення додав: він, мовляв, не має сумніву, що в такої гарненької дівчини залицяльників не бракує.
Та ніяких залицяльників у Сейри не було, вона їх не хотіла. Джін Сідеккі, викладач математики, що колись, — як їй здавалося, тисячу років тому, — призначив їй побачення, після нещастя із Джонні непристойно скоро поновив свої зальоти й дати йому відкоша було нелегко, та зрештою начебто почав розуміти, що діла не буде. Хоч мав би зрозуміти й раніше.
Час від часу її запрошували й інші чоловіки, і один з них, студент юридичного факультету Уолтер Хезлітт, навіть трохи подобався їй. Сейра познайомилася з ним на новорічній вечірці у Енн Стаффорд. Вона збиралася заглянути туди на якусь часинку, одначе пробула досить довго і майже весь той час проговорила з Хезліттом. Сказати йому «ні» виявилося навдивовижу важко, але вона таки сказала, бо добре розуміла, чим він її привабив: Уолт Хезлітт, високий на зріст, з буйною темною чуприною та кривуватим іронічним усміхом, дуже нагадував їй Джонні. А це була аж ніяк не підстава зацікавитися чоловіком.
