ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА - Смолич Юрий Корнеевич (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Зразу за казармою починався узвіз. Часті й прикрі повороти заколисували гірше, ніж хвилі океану. Сер Овен Прайс дістав валер’янові капсули, сер Олівер Вебенс — лимон. Думбадзе, звичний до подібних піруетів на шляхах рідного Кавказу, весело посміхався, — місцевість взагалі імпонувала йому. Зате Коломієць заздро позирав на лимон сера Олівера.
— Ти не дивись на шлях, — порадив йому Думбадзе, — дивись довкола на далекі гори, на небо.
Справді, так було легше. Але незабаром прикрий узвіз скінчився. Машина не поїхала далі в долину, а звернула ліворуч і над глибоким урвищем тихо поповзла знов угору. Опукла й зверху плеската гора, така схожа на військовий шолом, виникла раптом зовсім близько з-за повороту. Видно було, як шлях збігав по ній на самісінький вершок ламаною лінією. Машина вже з’їхала на цей шлях. На середині узвозу, коли пасажири озирнулися, вони могли бачити позаду всю перейдену путь — ущелину в тонкому пасмі гір, плескату пустелю з дюнами й скелями, ген далі — темну пляму Мардана. Здавалося, все це було зовсім близько, не далі двох-трьох кілометрів позаду. Але це була гірська омана — позаду залягло вже багато кілометрів. Машина, торохтячи й крекчучи, здобувала шлях майже під тридцятьма градусами схилу. Холодний вітер рвав капелюхи з голів.
— Три кілометри над морем, — прокричав Яма Коломійцеві.
Це вже був вершок гори. Ще два-три повороти — і мотор легко зітхнув і замовк на рівному.
Дивний пейзаж постав перед очима подорожніх.
Верховина гори великим — кілометрів з десять в діаметрі — кільцем з гострих скель і кам’янистих урвищ обступала глибоку й розлогу западину. Здавалося, страшна катастрофа, величезний землетрус потряс масивною горою, і вона глибоко запалася від вершка вглиб. Довколишні по пругу кратера скелі й урвища стирчали, як уламки колишніх схилів, як одинокі мовчазні свідки цієї катастрофи. Загальний вигляд був величавий і урочистий. Він був страшний і похмурий.
Але варто було ковзнути оком униз, у кратер, щоб погляд ураз повеселішав і зрадів. Ні дикого хаосу з розтрощених скель, ні лавин каменю, ні покрученого в страшному сейсмічному танці грунту — всього того, чого чекало побачити там у западині око, — воно не бачило. Розкішний і чарівний пейзаж слався перед здивованими очима. В глибині кратера, в розлогій улоговині, запалій не глибше як на півкілометра від пруга кратера, лежала плідна й благодатна округла долина. Ясно-зелені поля й луки межували в ній з темними тінистими перелісками. Яскраві кольори буйних і рясних квітів цілими масивами плямилися тут і там на березі невеличкого озерця в центрі долини. Жовтава зелень виноградників укривала внутрішні схили западини й різко контрастувала з багатьма іншими відтінками зелені — на полях, луках, в лісах і садах. Це багатство відтінків зеленого кольору чарувало, дивувало й захоплювало. Білі плями будівель, розкиданих по цілій долині, - де окремими цяточками, де густими сузір’ями, — чарівно різноманітили пейзаж і оживляли його присутністю людини. Два найбільші білі висілки, — один зовсім близько, тут, угорі, під дорогою, і другий, більший, далі, по той бік озера, — наче стояли на сторожі з півдня й півночі долини.
— Нурі! — гукнув Яма, обертаючись до всіх.
Машина перевалила через пруг кратера і зовсім тихо почала спускатись у долину. Яма ще раз підвівся. Він показав рукою по черзі на висілки.
— Це Спектрарій, — вказав він на перший. — А то — Геліополь!
Сонце пекло. Але не було ні спеки, ні задухи. Колосальний басейн гірського повітря, постійно вентильованого високими вітрами, — що, проте, не могли проникнути в саму долину, — стояв над цією розкішною країною. Густа зелень рослинності допомагала цій гігантській вентиляції, озонувала повітря й постійно освіжала його. Але підтропічної отруйної вогкості тут не могло бути під цим гарячим яскравим сонцем на гірській верховині.
Досвідчені кліматологи Думбадзе й Коломієць одразу оцінили всі вигоди, всю цілющість місцевого клімату.
— Яка чудова санаторіальна зона! — захоплено вигукнули вони.
Нен-Сагор радісно усміхнувся.
Місіс Ліліан сміялася весело й голосно, як мала дитина, побачивши весняне сонце після холоду й вогкості довгої зими.
За першим же поворотом назустріч почали траплятися й люди.
Це не були, очевидно, тубільці, - надто вже різноманітні, просто як на добір, були вони своєю конституцією, комплекцією та й усіма расовими ознаками. Думбадзе відразу сортував їх на персів, афганців, європейців, китайців, негрів.
— Це не місцеве населення? — звернувся він до Нен-Сагора за поясненням.
— Це хворі. Ми під’їздимо до Спектрарія. Спектрарій — так звемо ми наш санаторій.
Але найбільше цікавила й інтригувала нових подорожніх не так ця різноманітність контингенту хворих, — це було цілком нормально, зважаючи на саме положення Нурі між трьох країн: Індії, Афганістану й недалекого Китаю, — а їх чудна одежа.
Одежа хворих була дуже яскрава й різноколірна. Один був увесь у зеленому, другий ішов поруч нього в червоному, третій був у синьому чи блакитному, ще інший ходив у білому, той у жовтому, той у чорному, той у жовтогарячому чи фіолетовому.
Але й пошиття та вигляд одежі були не менш кумедні та оригінальні. Вони також були надзвичайно різноманітні.
Більшість хворих були вдягнуті в широкі хітони майже до п’ят, з довгими до зап’ясть рукавами. Легенький очкур підперізував тіло на стані. Але поруч походжали особи, цілком зодягнуті в щось подібне до вузького еластичного театрального трико. Інші носили тільки короткі трусики на стегнах. Але поруч із ними йшли люди з зовсім оголеними стегнами, зате руки й ноги були в довгих панчохах та рукавицях, а торс — у короткій тісній фуфайці. Дехто ходив і зовсім голий. На голові майже у всіх були невеличкі солом’яні брилі, придатні лише для того, щоб захистити очі від палючих променів сонця. Всі до одного були босі.
Цікаво було те, що не відчувалося якось різниці в туалетах чоловіків і жінок: якийсь інший принцип визначав для кожного індивіда той чи інший стрій одежі; раз у раз траплялись оголені жінки в самих трусах чи й без них поруч із чоловіками в довгих, схожих на спідниці хітонах.
Новоприбулі подорожні запитливо обернулися до Нен-Сагора і його асистента. Сер Овен Прайс висловив загальну думку:
— Скажіть, сер, у вас тут і божевільні?
— Ні. У мене є серед інших і психічнохворі, але спеціальної палати для божевільних тут немає. Це гуляє якраз палата внутрішніх хвороб і палата хірургічна.
— Але… — здвигнув плечима сер Олівер Вебенс, — що ж це за кумедні вбрання? Чи це, може, якась тубільна одежа?
Нен-Сагор і собі знизав плечима.
— Я матиму приємність про все це доповісти вам під час вашої ревізії. Навряд чи буде доцільно, коли я уривками пояснюватиму вам кожний дивний для вас факт.
— Дивіться, дивіться! — гукнув у цей час сер Освальд Кеммері.
Всі поглянули в напрямі, куди він показував. Звідти тихою ходою наближався літній уже чоловік справді в досить-таки оригінальній одежі. Він був наче тільки привезений з циркової арени. На ногах у нього були чорні панчохи, такі ж чорні й довгі рукавиці були й на руках. Зате торс його облягала коротка, наполовину жовта, наполовину синя, фуфайка, на стегнах були білі труси з густою червоною плямою на його товстому жирному череві.
За цим першим з’явилося ще кілька прибраних і одягнених, як циркачі. Число хворих взагалі дедалі зростало. Вони з’являлися з-за кущів, вибігали з алей, вставали з землі, де допіру відпочивали. Всі зривали свої брилі з голови, махали ними й захоплено вітали Нен-Сагора.
— Приїхав, приїхав! — гукали вони. — Слава! Слава!
Молодші бігли навздогін за машиною, не перестаючи радісно гукати й вимахувати капелюхами.
— Чорт забирай, — пробурмотів Думбадзе, — одначе наш патрон має тут завидну популярність.
У цей час машина виїхала на невеличку галявину, порослу густою травою з силою яскравих різноколірних і запашних квітів. Десятків зо три дітей бавилися серед неї під сонцем. Вони бігали наввипередки, плигали через мотузку, грали в м’яча, борюкалися. Майже всі були цілком голі. Тільки деякі були вдягнуті — теж у різноманітні й різноколірні оригінальні циркові одежі.
