Замок у Карпатах - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (читать книги онлайн полностью txt) 📗
— Успокійтеся, дорогий мій пане!
— Перш усього мушу дістатися до неї… до неї… ще нині…
— Може би так завтра?
— Кажу тобі: нині… Вона є тут… І бачила мене, так як я її… Вона жде на мене…
— Ну, добре, але коли й я піду з паном графом…
— Ні! Піду сам.
— Хочете йти самі?
— Так.
— Але як дістанетеся туди, коли лісничому Миколі це не вдалося?
— Мені це вдасться!
— Брама замкнена…
— Нічого. Найду якусь щілину в мурі… Я мушу туди дістатися!…
— Позвольте мені, пане графе, іти з вами, прошу вас!
— Ні, Грицьку, підеш до Версту… Ні!… не до Версту, не треба, щоб там знали… підеш до села Вулькану й там переночуєш… а коли мене там до рана не буде, підеш до міста — даш знати поліції, все розкажеш і прийдеш сюди з жандармами… Хай обстрілюють замок. А ти тут зачекаєш. Ах! Господи, вона живе. Ніщо, тільки б дістати князя Горца у руки!…
Грицько бачив, що його пан уже зовсім не володіє собою.
— Ну, йди, Грицьку, — приказав граф.
— Мушу йти?
— Так, — відповів граф і почав відходити.
Грицько постояв ще хвилину на місці, але побачивши, що на впертість графа нема ради, почав потішати себе, що його пан так чи так не дістанеться до замку й прийде до Вулькану… завтра… а може, ще й нині вночі…
Тоді вони оба підуть до міста… повідомлять поліцію… і те, що не вдалося Миколі ані графові, напевно вдасться жандармам… Вони дадуть собі раду з князем Горцем, звільнять бідну Стіллю, зруйнують замок у Карпатах… так, що не залишиться з нього камінь на камені…
Так роздумуючи, зійшов вірний Грицько з високорівні і подався в напрямі Версту.
Тим часом граф ішов довкола оборонного валу.
Крізь його голову пролітала хмара думок.
Тепер він був уже певний, що князь є в замку, коли там була ув’язнена Стілля…
Але як дістатися до неї?…
Перешкоди, що їх лісничий не міг перемогти, він переможе!… Це не була відвага, що перла його до тих старих мурів; це було велике кохання до тої жінки, яку вважав за мертву!
Граф знав, що дістатися до замку буде можна тільки з південного боку, де є брама і звис ний міст. Пустився в тому напрямі довкола оборонного валу.
Вдень було б неможливо вилізти на мур, бо на замку його побачили б, але вночі це могло вдатися.
Тим часом зробилося так темно, що граф ішов далі напомацки, інстинктивно оминаючи скелі й провалля, що були довкола муру. Так дійшов аж до другої башти, але тут попав між такі скелисті дебрі, що не міг з них вийти. Покалічив собі руки, щохвилини падав, а тим часом над його головою зривалися зі скель гірські орли з диким криком.
Ах, чому не задзвонить дзвін у замковій каплиці? Чому не блисне світло з башти, що про нього оповідали Микола і доктор?
Він біг би з утіхою на голос дзвону й на це світло!
Але ні! Ніщо не каламутило мертвецької тиші. Ніщо не роз’яснювало темної ночі…
Вже більше як годину блукав граф поміж скелями й почав боятися, чи не зійшов уже задалеко в долину. Вкінці спинився, ламаючи руки в одчаю. Куди йти, щоб дістатися до брами? Чи підождати до рана? Але тоді побачать його зі замку… Рудольф Горц добре буде його пильнувати!
Тільки вночі й то зараз мусить дістатися до замку, але він не може цього зробити через ту прокляту темінь!
Одчаяний до краю, крикнув:
— Стілля… моя Стілля!…
Хіба він вірив, що ув’язнена вчує його голос?
А все ж таки кликав кохану по імені, аж відгомін котився по горах.
Нараз побачив світло, що плило звисока.
— Замок… ось і замок… — сказав він до себе.
І справді, в одній замковій вежі блиснуло світло.
Граф повірив, що це Стілля засвітила світло, щоб показати йому дорогу до брами…
Почав іти за світлом. Зайшов задалеко направо й тепер вертався. Небавом був уже недалеко замкової брами. Чи вдасться йому дістатися досередини?..
Граф підійшов ближче; звисний міст був спущений… Брама створена…
Не надумуючися, ввійшов крізь браму…
Але ледве поступив кілька кроків, звисний міст з лоскотом піднявся й брама замкнулася.
Граф був в’язнем замку в Карпатах…
ХІІІ
Мешканці Версту й туристи знали замок у Карпатах тільки здалека. Зблизька ніхто його не бачив, бо одних стримував страх, других тяжкий доступ до нього. Тому всім здавалося, що замок у Карпатах — то лиш старі звалища.
Тим часом так не було. Будівля із старої твердині іа оборонним муром була ще ціла й могла помістити в собі цілий відділ війська.
Там були ще великі зали, глибокі підземелля, льохи й ріжні ходи та підземні дороги, що зверху поросли травою. Головна башта підіймалася на три поверхи, а в ній були гарні зали, де зовсім вигідно можна було мешкати. Замість крівлі вона мала терасу, звідки можна було дістатися до обох веж. З тої тераси сходилося кам’яними сходами й до замкового городу, де були ще тут та там керниці; вода з них плила до потока Няди. Довгий підземний коридор єднав замок з дорогою, що вела до села Вулькану. Так виглядав замок усередині. Його геометричний план був дуже складний і подобав на старовинний лабіринт.
Цікаво, чи молодий граф найде в ньому нитку Аріадни подібно, як легендарний Тезей?
Коли за молодим графом брама з грюкотом замкнулася, він ані трохи тим не збентежився. Навпаки, зрадів, що нарешті найшовся в замку князя Горца, де була його Стілля; він рішився віддати навіть життя, щоб тільки її визволити.
Коридор, що до нього ввійшов граф, був широкий й доволі високий. Мав кругле склепіння, а в стінах численні заглибини. Але в коридорі було так темно, що граф міг посуватися вперед тільки крок за кроком.
Він звернув наліво й, обтовкуючись від стіни, йшов далі. За останнім закрутом натрапив на якусь завісу. Обережно підняв її й перейшовши крізь якийсь отвір, знову зачав іти вперед. Враз приспішив ходи, але все щось його спинювало: то якийсь мур, то якийсь закрут, то знову вибої під ногами. Йому здавалося, що замість іти до вежі, він вертається назад. Почав гарячково шукати іншої дороги.
Але скрізь було так темно, що ніяк було визнатися. Це був справжній лабіринт.
Граф задумався. По тому, що він не йшов ані вгору, ані вниз, можна було пізнати, що з тої галереї він не дістанеться до вежі.
Певно, було якесь інше получення між замковою брамою й вежею, але він про нього не знав.
Почав наслухувати, чи не вчує якого голосу, або кроків, але дарма! Тоді почав так голосно кликати Стіллю, що, певно, його голос чути було аж у вежі; але й це нічого не помогло. Граф відчув, що сили його покидають.
Відколи вийшов з Версту, не їв іще нічого, був голодний і спрагнений; ніч була холодна і він дзвонив зубами.
Була, може, дев’ята година вечором, коли граф, поступивши вперед, учув, що під його ногою нема землі. Нахилився і діткнув рукою сходів.
Зачав сходити ними вниз й начислив їх щось шістсот сім, коли нараз на кілька кроків перед собою побачив світло.
— Може це вона?… — заговорив зі зворушенням до себе й пустився бігти в напрямі світла.
Нараз зашпортався й упав через поріг до якогось льоху, що був на яких дванадцять стіп глибокий; його кругла стеля спиралася на вісьмох стовпах. Вгорі на середині звисала зі стелі скляна баня, а в ній горіло жовте світло.
Проти дверей, що ними граф увійшов, були ще другі двері, оковані залізом. Вони були замкнені.
Біля одної стіни льоху була постіль, а властиво кам’яна прича, на яку хтось кинув подушку й накривало, один стілець і тяжкий стіл, прикріплений залізними штабами до муру. На столі стояла в глечику вода, здоровий кусень сухого хліба й шматок зимного м’яса.
Усе це вказувало, що в замку сподівалися гостя у тому льоху.
Граф був такий голодний, що перш усього забрався до їжі. Покріпившися дещо, хотів зібрати думки, але дарма. Останками своїх сил доволікся до причі, коли враз світло погасло й він проти своєї волі запав у глибокий сон.
