Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗
І розійшлися.
Як поховали пана, за трумною ішла Гертруда, біла, як молоко. Всі гадали, що вона посивіла тої страшної ночі, коли з паном стався отсей припадок.
По похороні люди просили пароха, щоби пані не виїздила з села, казали, що вони знають її добре серце і що між селом і двором не буде тої пропасти, що перше.
Але пані не згодилася. Казала, що недаром цілувала хрест, щоб більше не вернути. Аж діти підросли, і оженився найстарший син та перебрав маєток. Але тоді вже і панщини не було. І ціла тая пригода пішла в забуття, як не одно в світі; пам'ять наша коротка. Але є, мабуть, якась невидима книга, в котрій записують усе, добре і зле, щоб звести порахунки. В книзі нашого двора «debet» було більше від «hebet»*. І тому він засуджений на запустіння. Маєток парцелюють, а що ж варт двір без маєтку? Це вже не двір, а великий, бездушний будинок, невже ж воно не так?
– Мабуть, що так.
– Гадаю собі своїм дурним розумом, що справедливість якась мусить бути і що жаден гріх, жадна кривда не минає безкарно.
– Говорите, як священик в церкві. Але, правда… того священика, про якого ви розказували, я пізнав з ваших слів.
– Невже ж?
– Так. Це був мій дід.
Лице Ксаверія видовжилося і закам'яніло з дива.
– А Гертруда…
– Панна Гертруда, – повторив слуга, і очі його стали рости, рости аж до розмірів двох шиб у вікні…
Коли збудився, на шибах горіла заграва сходячого сонця. Співали перші птахи. Потер рукою очі, підніс високо повіки і лиш раменами здвигнув. «Ігі! І не пив я нічого, крім чаю, і щось таке ввижалося мені».
Встав, підійшов до ліжка і згасив свічку, яка догорювала в ліхтарі і з якої синявий, чуткий димок снувався кругом канапи як бабське літо круг корча.
Скоренько роздягнувся і пірнув у постелю. Не хотілося йому, щоби Ксаверій побачив нерушену постіль і догадався, що він не спав.
Але заснути не міг.
Сонні мрії снувалися дальше поперед очі і ніби казали йому: піди й переконайся, чи все те правда.
Встав і пішов до салі.
Воєвода грізно дивився зі своїх позолочених, порохом прикритих рам.
Усміхнена паня зі шнурком перед кокетливо гляділа на нього і ніби казала:
«І ти віриш, немов то я коло півночі чищу паркет?»
Портрети не членів родини ніби хотіли сховатися в сутінки, які падали ще від великої кафлевої печі.
В гостинній позіхала канапа, на котрій стався припадок зі старим паном. До иньших покоїв не заглядав. Був певний, що і там не инакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.
Відчинив двері на ґанок і уявляв собі ті вогні, що горіли в парку, коли двір облягали збунтовані селяни. Туди перекрадався лакейчук на попівство в село, туди надійшов священик, тут він промовляв до бунтівників.
Таке-то…
А тепер у парку було тихо і глухо.
Доріжки заростали травою, дерева порохнявіли і валилися, ставок заростав ряскою і шуваром.
«Цей двір засуджений на запустіння, – пригадав собі слова свого нічного провідника по салях. – Бо єсть невидима книга, в котрій списують добрі і злі учинки, і мусить бути рука, котра зведе колись усі порахунки в тій книзі».
Обійшов кругом великий, старий сад, а як вернув, ліжко його було вже постелене і в їдальні крутився Ксаверій у фраку і в білій краватці.
– Що пан позволять, каву чи гербату?
– Гербату, розуміється, коли наставили самовар.
– Він уже два рази перекипів. Петрусю, принеси його тут! Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.
– Як вам спалося, Ксаверій?
– Дякую панові, що ласкаві спитати. Погано. А пан?
– І мені не найкраще.
– Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! – і зітхнув.
– Що ж вам снилося такого?
Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:
– Снилося мені, ніби я пана спроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.
Гість дмухав на гарячий чай.
– А скажіть мені, Ксаверій, кілько літ, як учителька втопилася у ставі?
Ксаверій зробив великі очі.
– Учителька?
– Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею.
Ксаверію мало чайник не вилетів з рук.
– Багато, а багато, я ще покоєвим був.
– А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в салоні?
– Тої дівчини? Чи жиє?.. Не знаю, прошу пана, не знаю.
– А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет?
Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:
– Йсусе Христе! Йсусе Христе!
Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.
– Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.
– Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечера відпічнуть у заїзднім домі.
– Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду наперед, заки він повіз приладить, перейдуся.
– Як пан прикажуть.
– Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем – для вас, а коло вази – для служби. Бувайте здорові!
– Щасливої дороги панові! Побіг наперед і відчинив хвіртку.
– А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Піде в чужі руки…
В половині алеї гість обернувся і ще раз глянув на старий двір, облитий золотими проміннями літнього сонця.
У хвіртці все ще стояв Ксаверій.
«Піде в чужі руки. А невже ж я свій?»
Пройшов алею, і схвильовані збіжжя пірвали його думки, як море лодку, і понесли світами. А він гладив колосся рукою і тішився, що таке буйне й налите зерно.
Перший здоровив кожного стрічного селянина, а люди дивувалися, звідки взявся такий чемний пан.
– Певно, не тутешній, – казали.
_______
Дріб – пташине м'ясо.
Клячник – спеціальна підпірка для колін при молінні (від «клячати», ставати на коліна).
Мандатор – урядовець маєтку.
«Debet» було більше від «hebet» – витрати переважали над прибутками.
Гостина
Я спізнився до поїзду…
Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужі коні і глупий візник – як же тут заїхати на час?
Півмилі перед явірцем вийняв я з кишені годинник і, тримаючи його в руках, підганяв парубка:
– Їдь, Федьку, скоріше, бо буде пізно!
– Але де! – перечив він, потрясаючи кудлатою головою. – Як я колись тут із панночкою їздив, то сонце вже було геть-геть, – і ми не спізнилися. А нині?
І він показав бичевном позад себе так, що мало мені очей не вибрав.
– О! Щойно з полудня ступило.
– А коли ж ти їздив? – питаю.
– Коли? Аво, якось зимою.
– Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.
– То що з того?
– Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тільки їдь, бо буде пізно.
Ми не могли порозумітися. Мій Федько обстоював при своїм, що, мовляв, «колія» відходить тоді, як сонце зайде. Та й вже.
Я підождав якої чверть години і обіцяв йому «корону» (австрійська монета), як на час заїде, а коли й то не помагало, взяв батіг, і як знав та міг, поганяв коней. Але коні не були скоріші від Федька, і ми якраз приїхали, коли поїзд від'їхав.
Дворець стояв посеред поля, і в ньому під ту пору крім чорного, старого пса не було нікого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!
Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.
