Мертва зона - Кінг Стівен (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗

Крихітко, прилинь до мене… хай весь світ двигтить із нами.

— Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів — свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не…

— Стережись! — закричав Джонні.

Таксист звернув до нього обличчя — пухке обличчя члена Американського легіону [12], серйозне, сердите й нещасне у відсвіті приладової дошки та раптовому спалаху фар зустрічної машини. Тоді швидко глянув уперед, але було вже пізно.

— І-і-і-і-сусе!..

Попереду, по обидва боки білої осьової лінії виникли дві машини. Вони бік у бік виповзали на вершину пагорба — «мустанг» і «додж-чарджер». Джонні навіть почув надсадне ревіння їхніх моторів. «Чарджер» сунув просто на таксі. Він навіть, не намагався звернути, і таксист закляк за кермом.

— І-і-і-і-і…

Джонні майже не помітив, як «мустанг» проскочив зліва від них. А в наступну мить таксі і «чарджер» зіткнулися лоб у лоб, і Джонні відчув, що його кинуло вгору і вбік. Болю не було, хоч краєм свідомості він відзначив, як ударився ногами в лічильник, і то так, що збив його з кронштейна.

Заскреготало розтрощене скло. У нічне небо шугнув величезний язик полум’я. Голова Джонні гупнула у вітрову шибу й вибила її. Усе почало провалюватися в якусь яму. Він відчув невиразний, глухий біль у плечах і руках — то його тіло слідом за головою порвалося крізь розбите скло. Він летів. Летів у темну жовтневу ніч.

У голові промайнуло: «Я вмираю? Це вже кінець?»

І внутрішній голос відповів: «Так, схоже на те».

Він летів. Осінні зорі розтинали небо. Унизу гримнуло — то вибухнули бензобаки. Спалахнула жовтогаряча заграва. Потім — темрява.

Його політ у порожнечі закінчився глухим ударом і сплеском. Він шубовснув у холодну твань Карсонового болота, кроків за десять від того місця, де таксі і «чарджер», вліпившись одне в одного, зметнули в чорне небо вогненний стовп.

Темрява.

Потьмарення свідомості.

І ось уже лишилося тільки велетенське червоно-чорне колесо, що оберталося в темному безмежжі, мовби у міжзоряному просторі… Спробуйте щастя, раз — це тільки щасливий випадок, а два — то вже щаслива доля, гей-гей, налітай… Колесо оберталося — вгору і вниз, червоне і чорне, — зубчик поклацував об кілочки, а він усе силкувався добачити, чи не спиниться воно на двох нулях — «своєму» номері, що несе всім програш, а виграш — тільки закладу. Силкувався добачити, але колесо вже зникло. Довкруг були лише морок і ота всеосяжна порожнеча. Холодне забуття.

Джонні Сміт поринув у нього на довгий-довгий час.

Розділ третій

30 жовтня 1970 року, десь на початку третьої години ночі на нижньому поверсі невеликого будинку за двісті п’ятдесят миль на південь від Клівз-Мілза задзвонив телефон.

Герб Сміт сів у ліжку, прокинувшись тільки наполовину, і якусь хвилю сидів, мов очманілий, не в змозі збагнути, що воно таке.

Поряд почувся приглушений подушкою голос Віри:

— Телефон.

— Еге, — мовив він і підхопився з ліжка.

То був огрядний широкоплечий чоловік років під п’ятдесят, уже трохи лисуватий, у голубих піжамних штанах. Він вийшов у горішній передпокій і ввімкнув світло. Внизу пронизливо дзеленчав телефон.

Герб спустився вниз, до «телефонного куточка», як називала його Віра. Телефон стояв на чудернацькому столику-шафці, який вона придбала років зо три тому. Герб від самого початку рішуче відмовився втискати під той столик свої двісті сорок фунтів живої ваги. Отож завжди розмовляв по телефону стоячи. Шухляда столика була вщерть напхана випусками «Рідерс дайджест» [13] і номерами журналу «Фатум».

Герб поклав руку на телефон, але не знімав трубки, і дзвінок дзеленчав і далі.

Такий пізній нічний дзвінок звичайно міг означати одне з трьох: або котрийсь із давніх приятелів упився до нестями й вирішив, що тобі буде приємно побалакати з ним і серед ночі; або хтось помилився номером; або ж готуйся почути погані вісті.

Сподіваючись у душі, що то просто помилка, Герб зняв трубку.

— Алло!

У трубці озвався сухий чоловічий голос:

— Це помешкання Герберта Сміта?

— Так.

— З ким я говорю?

— Я Герб Сміт. А що…

— Будь ласка, заждіть, за хвилину вас з’єднають.

— Гаразд, але хто…

Та було вже пізно. У трубці брязнуло, так наче на тому кінці дроту скинули на підлогу черевик. А його тим часом з’єднують. З усіх телефонних незручностей — то були погана чутність, вихватки малих пустунів, що дзвонили й питали, де ти закопав бляшанку з діамантами, бездушні металеві голоси телефоністок, дзвінки улесливих агентів з пропозиціями передплатити той чи той журнал — Герб найдужче не любив чекати, поки його з’єднають. Це була одна з тих підступних новацій, що майже непомітно закралися в життя за останній десяток років. Колись на другому кінці дроту просто казали: «Не кладіть трубочку, гаразд?» — та й по всьому. Тоді ти принаймні міг почути якісь далекі розмови, гавкіт собаки, звуки радіо, плач немовляти. А чекати, поки тебе з’єднають, — то зовсім інша річ. Лінія була німотна, геть безживна. Ти опинявся в порожнечі. Казали б уже прямо: «Будь ласка, заждіть, вас на хвилину поховають живцем». Він усвідомив, що трішечки чогось боїться.

— Ну що, Герберте?

Не віднімаючи трубки від вуха, він обернувся. Нагорі біля самих сходів стояла Віра, у вицвілому рудому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді, та білим від якогось крему, схожим на гіпсову маску обличчям.

— Хто там?

— Ще не знаю. З’єднують.

— З’єднують? О пів на третю ночі?

— Так.

— Це не Джонні, ні? Із Джонні нічого не сталося?

— Не знаю, — відказав Герб, ледь стримуючись, щоб не підвищити голос.

Хтось дзвонить о другій годині ночі, каже тобі чекати, поки з’єднають, і ти починаєш перебирати у пам’яті всіх своїх родичів та їхні недуги. Перелічуєш одну по одній старих тіток. Пригадуєш, на що хворіють дідусі й бабусі, якщо вони досі живі. Думаєш, чи не заглух раптом мотор у когось із давніх друзів. І намагаєшся не згадувати про те, що маєш єдиного сина, якого палко любиш, і що такі дзвінки здебільшого й будять людей серед ночі, — і раптом ноги в тебе наливаються свинцем від напруженого чекання…

Віра заплющила очі й склала руки перед висхлими грудьми. Герб силкувався погамувати своє роздратування. Стримував себе, щоб не сказати: «Віро, святе письмо настійно радить молитися в спальні», — бо тоді б вона обдарувала його отією особливою усмішкою, спеціально призначеною для невіруючих чоловіків-святотатців. А побачити таку усмішку о пів на третю ночі, та ще й чекаючи з’єднання, було б занадто.

У трубці знову брязнуло, і вже інший чоловічий голос, відчутно старший, промовив:

— Аллої Містер Сміт?

— Так, а хто ви?

— Пробачте, сер, що змусили вас чекати. Сержант Мегс із поліції штату, дільниця Ороно.

— Щодо мого сина? З моїм сином щось сталося?

Сам того не помічаючи, Герб таки сів на стільчик у «телефонному куточку». По всьому тілу розлилася млість.

Сержант Мегс запитав:

— Ви маєте сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала?

— З ним нічого не сталося? Він здоровий?

Герб почув звук ходи. Віра спустилася вниз і стала поруч нього. Якусь мить стояла тихо, а тоді рвучко, мов тигриця, вчепилася рукою в трубку.

— Що там? Що сталося з моїм Джонні?

Він смикнув трубку до себе й видер з її руки, зламавши Вірі ніготь. Суворо глянувши на неї, сказав:

— Я сам.

Вона стояла й дивилася на нього розширеними від жаху вицвілими голубими очима, затуливши рукою рота.

— Містере Сміт, ви мене чуєте?

Насилу ворухаючи язиком, наче після уколу новокаїну, Герб видушив із себе:

— Так, я маю сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала. Він живе у Клівз-Мілзі. Працює вчителем у тамтешній школі.