Сакрал - Хомин Iрина (книги бесплатно без онлайн TXT) 📗
Тільки тепер дівчина зрозуміла, що час для неї завмер.
Виставка більше не має жодного значення. І нехай її називають нереальною і неспроможною вирішити власні проблеми. Тепер існує таємниця, похована більше двадцяти років тому за мурами клініки для психічно хворих. А може, ще давніше — в Давньому Єгипті.
Години через півтори на зеленкуватому килимі спальні були розкидані фотографії родичів, старі записники, листи — все, що мало відношення до родини.
Марно, всі листи присилали родичі батька, про матір вони не знали нічого. Вона була болгаркою. Власне, Тереза завжди знала про походження мами, ніколи не думала, що це стане для неї аж таким важливим. Жодного разу за все життя Терезу не навідав ніхто з маминої родини. І шукати «ниточку» звідти немає сенсу, її просто неможливо знайти…
Батько мовчатиме.
Його родичі ніколи не говорили про маму. Навряд чи знають.
Теплий струмінь води приніс тілу бажаний спокій. Завжди так заспокоювала нерви. Душ допомагав розслабитися і привести думки в систему.
Притискаючись обличчям та грудьми до холодної кахлі в ванній кімнаті, Тереза відчувала, як гарячий струмінь ніжно омиває спину. Хоч як хотіла, а розслабитися не могла: пальці сплелися в кулаки, а голова безжально тиснулася в холодну стіну.
Мусить бути вихід.
Хтось щось має знати.
Може, в клініці?
Ніколи не цікавилася її долею. Думала, що вони різні і майже чужі. Просто неприємно було пояснювати, що вона лікувалася і померла там…
Від чого ж її лікували?
Потріскана кам'яна надмогильна плита, густо перевита плющем, не відповідала ні на питання, ні на неголосний монолог Бориса. Він часто бував тут, трохи далі від кладовища, біля одинокої могили над пагорбом. Сідав поряд і розповідав, що бачив, чув, що нового дізнався. Говорив так, наче чув відповіді, сміявся, сумував, виливав душу тій, яку кохав і якій обіцяв жити лише для неї.
— ВОНО чекає свого апостола. Як гадаєш, то вона? Здається такою беззахисною і невинною… — Помовчав, ніби очікував відповіді, а потім посміхнувся: — Така, як вона, мухи не вб'є. Що ВОНО може вимагати від того дівчиська?… Сміх сміхом, а напруга зростає. ВОНО вийшло за межі. Я більше не в змозі ЙОГО втримати. Все, що писав Кролл… ВОНО тягнеться до неї, переслідує… Чи, може, вона все знає? Цілком можливо. Навряд, чи вона б ризикувала, розповідаючи першому ж зустрічному, наприклад мені, про знання тотему. Якщо так, то вона небезпечна. Але як відрізнити зло від добра? Чому ж Кролл не пояснив, як їх відрізнити? Бо якщо загине добро, йому дістанеться необмежена сила. Кролл надто любив шифровки. Може, він просто не розумів, що писав? у будь-якому разі, йдеться про смерть людини. Тільки, я не впевнений, там про наш випадок чи то вже було колись, сотні років тому?… А може, ще буде? Діно, — Борис вкотре похитав головою, — сонце, навіщо ти влізла в ті кляті рукописи? Не ті рукописи… Краще б ти прочитала записи Кролла, і… Хто ж тобі всунув у руки ті рукописи? Мовчиш? Ти так любила все розповідати. Чому ж я не звернув уваги, що діється щось не те? В принципі, ти завжди була така заклопотана власними справами, а я своїми… — Борис прихилився вустами до кам'яної плити. — Я тебе люблю, чуєш? Я завжди любитиму тебе одну і нікого більше… як же мені тебе бракує! — повторював він, цілуючи могильну плиту. — Кожен день, кожну секунду згадую тебе, живу спогадами, нашими спільними спогадами… Вивчав манускрипти, копирсався в закляттях, сподівався, зможу воскресити тебе… Але, мабуть, це під силу лише Богові, — він знову ніжно поцілував плиту. — Усі ці роки я просив Його, благав повернути тебе до життя, мов Лазаря, мов… Але Він мовчав, не відповідав на мої прохання, як і ти. Навіщо ж ти влізла в ті прокляті рукописи?… — Він помовчав, прихилився боком до каменя, а потім неквапливо дістав з внутрішньої кишені піджака маленький дерев'яний хрестик. — Не скажеш, що то означає? На ньому знаки мініатюрні, ледь помітні… Але знаки. Мовчиш. Яка ж ти зла! Чому ти не хочеш зі мною розмовляти? Заради нашого кохання, скажи хоч слово! Мовчиш. Лягла на спочинок і не бажаєш розмовляти. Спиш. Постійно спиш, коли б я не прийшов. Прокинься врешті! Поговори зі мною. Я так хочу почути твій голос. Хочу… щоб ти заспокоїла мене, сказала, що все буде гаразд. — Він звів очі до неба і сумно посміхнувся. — Я так втомився, Діно. Ти натворила біди і лягла на спочинок. А я вештаюся світами, шукаю відповіді, виконую свою клятву, що присягнув на твоїй крові… в нас могли бути діти. Я так хотів двох, а може, й трьох. Дівчинка обов'язково була б схожою на тебе. Мала б такі самі чорнющі очі, як у тебе, і довге смолисте волосся. Я хотів, щоб так було. А хлопчик, хлопчик обов'язково би вивчав якесь дзюдо або карате. Ще змалку, років у шість, я віддав би його в якусь секцію. Цілком можливо, що комусь з них зараз ми б влаштовували весілля. Мабуть, донечці. Уявляєш її в білій сукні? — Заплющивши очі, Борис хотів ще щось сказати, але вже не зміг.
Начебто нікого навколо не було і ніхто не міг завадити будувати приречені мрії, а все ж він стримав себе, примусив згадати про реальність і розплющити очі.
Добре ж він виглядав збоку! Ще не старий, років сорока п'яти, чоловік з ледь сивуватим волоссям темно-русявого кольору і блакитними, мов небо, очима сидів просто на землі, прихилившись плечима до могили і сповідався невідомо кому. Не раз думав над тим, що станеться, як його помітять. Мабуть, приймуть за божевільного.
Адже люди нічого не знають. Не вірять у потойбічні сили. Інакше уже б давно сумнівалися у власному глузді.
— Діно, допоможи мені, — попросив Борис. — Благай Бога про милість…
У темному лікарняному коридорі повівало холодом і пахло чи то вільністю, чи то ліками, Тереза не могла розпізнати. Здавалося, старий лікар навмисне веде її так неквапливо, щоб вона відчула всю атмосферу непривітного царства клініки.
Сама хотіла. Ще й гроші які відвалила, тільки щоб глянути на палату і отримати пару адрес медперсоналу, що доглядали за пацієнткою. Звісно ж, адрес їй ніхто не дав. Хоч пропонувала величеньку суму.
Дивна вона. За самою стіни клініки плачуть, а вона питає причину ізоляції божевільної Марти. Ну, довелося поритися в архівах, витягнути на світ божий пожовклу справу двадцятилітньої давності, прочитати кілька термінів. Хіба їй легше стало? Адже нічого не зрозуміла. Шукає сама не знає що.
Небезпечною була пацієнтка. На людей кидалася. Так свідчать папери. Але хіба поясниш таке доньці, яка ніколи не бачила матері? Та й не тільки на людей кидалася, говорила щось незрозуміле… Про якихось духів, про ритуали… он палату як спаскудила, довелося ремонт робити.
Цікаво, а її батечко знає, що доня чогось дошукується? Навряд. Він тоді «пожертвував» до дідька грошей, аби замести сліди.
Але гроші вже розійшлися. І що такого, що вона побачить палату, адресу їй все одно ніхто не дасть.
Через товсті скельця окулярів завідувач відділення глянув на Терезу.
— Прийшли. — Він повільно повернув ключ і відчинив двері палати. — Але вона заселена. Ми не можемо допустити, щоб пустували приміщення, — пояснив лікар, пропускаючи дівчину всередину. — А палата добротна, як бачите, з усіма вигодами…
Перше, що привертало до себе увагу, — це жінка, яка сиділа на ліжку посеред палати. З довгим спатланим волоссям і потьмянілим, загальмованим від ліків поглядом. Неможливо встановити вік. Тридцять їй чи більше п'ятдесяти — Тереза ніяк не могла зрозуміти, через що за спиною наче морозом сипнуло. Колись, певно, і її мати сиділа на тому ж самому ліжку, в такій самій довгій сорочці ледь зеленкуватого кольору… О Боже, як же вона виглядала?!
Тереза силоміць змусила себе відвести погляд від бідолашної жінки і глянула на палату.
На невеликі заґратовані вікна (мов клітка якась!), на стіни — білі-білісенькі, хоч би яка плямочка де! Аж моторошно від такої білизни. Аж тисне, здоровому можна з'їхати з глузду. В одній із стін — двері, мабуть, туалет.
