Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗
Надхненний бонза промовляв голосно й переконливо якісь довгі скандовані формули, кидаючи на нечисті постаті запаленим кадилом, наче смолоскипами, хоч вогонь чомусь їх не брався. На його нетерплячий знак малий бонза підкинув посвяченої соломи і‚ коли на неї впали іскри кадила під звуки співу, гамору і тріску петард‚ то не минуло й двох хвилин, як вогонь обгорнув їх зусібіч і‚ мов на могутніх крилах підніс угору, бухнувши снопом полум'я‚ та нараз притих, присів, постелився по землі димом. Від духів тільки й лишилося‚ що пригорща чорного попелу.
Піді мною зігнулися коліна, я втратила пам'ять. Коли очуняла, була вже нагорі у затишній моїй кімнаті, побіч мене сиділа Ріта.
– Я зомліла?
– Ви впали‚ як скошене стебло, з таким страшним криком, наче б вас попекло полум'я.
– А де ж вони всі поділися?..
– Бонзи всі внизу, а вашого мужа з лікарем, якого він без потреби привів, я відіслала до клюбу пограти у бриджа. Я їх запевнила, що все в порядку та що вам найбільше треба тиші та спокою.
– Справді, після того гармидеру трохи тиші мені придасться!..
– Зрозуміло, зрозуміло, – потвердила вона, водночас примусивши мене підвестися та підійти до вікна, яке виходило на подвір'я.
Там, внизу, на колінах довкола погаслого вогнища стояли четверо бонзів. За ними, теж навколішки‚ – уся наша служба. Вони всі кланялися низько до землі, побожно втикали у попіл запалені прутики кадила, паперові стрічки та букетики квітів, наче б то була справжня могила.
– Чи ця глибока віра не переконує вас? – запитала Ріта. – Чи ви у тім усім не відчуваєте чуда, себто надприродної сили, яку тільки одиниці мають міць підкорити?.. Ви мали щастя зустріти тибетського бонзу. Хоча навіть він сам запевнював, що наприкінці на якусь мить уже втратив надію!.. Він мусив послужитися найвищою міццю і тепер щонайменше рік не зможе брати участи у жадній церемонії. Він подекуди став «нечистим»… Взяв на себе помсту, вашу провину. Зате для вас тепер уже всьому кінець. Лихо відлетіло, тепер воно відчепиться від вас.
Не знаю чому я запитала:
– Чому це груди манекена-жінки були усі поторощені?
– Вони геть спорохнявіли, тому-то ви й захворіли на сухоти…
– А дивно, мені здавалося, що бамбук довготривале, якщо не вічне дерево!..
– Це звичайно найсолідніший будівельний матеріял, а проте це найкращий доказ‚ як трудно опертися лиху…
– Чому ж це мандарин не спорохнявів?
– Бо ваш муж до кінця зберігав безсторонність, він ні до чого не втручався…
– Як це?
– Лихо кружляло тільки довкола вас‚ довкола вашого ґаздівства, ваших слуг, навіть ваших квітів.
В цю хвилину я була майже вдячна, що вона не згадала про «ваших приятелів».
– А чому в неї тільки самі груди були розторощені, - запитала я, повертаючись до тієї самої впертої думки.
– Бо вона була вашим утіленням. Вона накликала на вас сухоти і, порохнявіючи‚ тягнула вас за собою!.. Поволі висушувала ваші життєві сили… Зате тепер, коли вам усе стало ясним, зрозумілим, ви повинні про все забути, мусите заснути та добре, глибоко відпочити.
– Заснути? – засміялася я на моє здивування, адже віддавна мені не доводилося сміятися, – заснути?.. Хіба що дасте мені чотири ґардиналі нараз! Але вони за порадою лікаря, на жаль, замкнені під ключ. Я вже так давно не спала непримушеним сном!..
– Заснете, побачите, що заснете, – запевнила мене.
– А Ван? Що з ним?
– Ван… він теж виздоровіє, він вже навіть піднявся, казав що хоче їсти. Бачите, що все гаразд? А тепер приляжте ось тут! Добре, вигідно. Ось так! Замкніть очі та забудьтеся!.. Тепер вже всьому кінець! Все буде нове, гарне!..
Ледве я доторкнулася ліжка, ледве закрила втомлені повіки, як мене охопила якась дивна слабість, майже нове омління! Усе завертілося кругом мене, злетіло стрімголов долів, зупинилося на півдорозі та знову затанцювало. Я цілковито втратила почуття простору, часу, звуку…
Проспала майже цілих два дні глибоким, безтямним сном, після якого мені дійсно почали вертатися сили, надія, бажання життя.
Малий Ван теж виздоровів ще швидше ніж я.
Незабаром повернувся з місячної відпустки наш старий лікар. З невимовною радістю та здивуванням він прийняв новину, що мій муж, замість замовити труну, виписав для мене човен з рухомими сідлами для нового спорту та розваги.
На розповідь мого мужа він тільки поважно похитав головою та доброзичливо докинув:
– Я сам часто жалію, що не китаєць, що не бонза та що не годен осягнути їхні дивні, але часто правдиві способи, як уникати катастроф. Найдивніше, та найбільше дратуюче те, що вони зазвичай дають раду власне у тих випадках, де ми безрадні, безсилі!.. Як зрозуміти, як пояснити, сам не знаю. Для нас‚ видно‚ замкнений, ще замкнений їх шостий відділ відчування, якась для нас незнана, ще незбагнена сфера. Я все-таки сподіваюся, що за кількадесят, чи кілька соток літ ми теж збагнемо ці їхні «злі сили», будемо аналізувати їх, розкладати у плящинах та кислотах на ясно означений складень, або ще будемо ловити їх на апарати‚ як якийсь неґатив, шкідливий промінь! Амінь! – Закінчив він жартівливо, та очевидно вдоволений з мого вигляду та загального стану здоров'я, розпрощався з нами та вийшов легким кроком людини, якій впав з рамен тяжкий тягар.
_______
Кулі – вантажник.
Лев Стаховський
Народився у 1911 р. на Вінниччині в родині Миколи Стаховського (1879-1948), громадсько-політичного діяча і лікаря. По закінченні університету в Празі працював лікарем у Чехословаччині, а з 1947 р. у Венесуелі. Член НТШ і засновник української громади у Каракасі. Публікував праці на медичні теми та статті з подорожей у часописі «Овид» (Буенос-Айрес). Помер 1968 р. у Каракасі.
Оповідання друкувалося в журналі «Овид» (1963,№ 4).
Потойбічне
Я проводив Різдво з родиною у мого приятеля професора елєктроніки Каракаського Університету. Він запросив нас до своєї розкішної кінти (вілли) в Макуто на березу Карибського моря.
Після чудової вечері запрошене ним товариство, переважно університетські колеги, сиділи на терасі, звідки крізь гай кокосових пальм виднілося море, залляте сріблом повні. Величезна, імпортована з Канади ялинка, стояла в куті, і різнобарвне світло її елєктричних свічечок переломлювалось у скляних кулях, що ними була прикрашена. По вулицях уже ходили групи молоді та співали традиційні венесуельські «аґінальдос», себто колядували. В кожній групі був один парубок, що ніс велику звізду, зліплену з барвного паперу й освітлену зсередини свічкою, иньші супроводили спів грою на гітарі. Сухо тріскотіли мараки і рипів низьким, ніби застудженим басом специфічний венесуельський інструмент фуруко. Трохи вже таки підпилі голоси співали:
Тверезіші співали поважніші, але теж на диво веселі пісні:
Але всі вони, і ті жартівливо настроєні, і поважніші погоджувались в одному, що всі, кому вони співали, мусять їм за це подарувати якесь аґінальдо. Бо тут аґінальдо – це і коляда, і той дарунок, що його обов'язково треба на Різдво дати всім добре знайомим і мало знайомим.
