Замок у Карпатах - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (читать книги онлайн полностью txt) 📗
Йосько був уже у своїй кімнатці нагорі й, почувши стукіт, довго вагався, чи зійти на долину; боявся зустріти на порозі непроханих гостей з того світу.
Вкінці станув під дверима, але не відчиняв їх ще, а спершу спитав:
— Хто там?
— Два подорожні.
— Живі?…
— Зовсім живі, але можуть умерти з голоду на вашому порозі, коли ви не пустите їх досередини.
Йосько відчинив двері й двох незнайомих увійшло досередини.
Вони зажадали двох кімнат на цілу добу.
Йосько засвітив лампу, приглядаючися їм уважно, з трудом переконався, що це справді живі люди. Яке щастя для його корчми.
Молодший з подорожніх міг мати тридцять два роки. Високий, стрункий, з гарним, шляхетним обличчям і чорними очима. Був чорнявий і мав гарно пристрижену бороду. Сумний, але ввічливий, подобав на справжнього пана, а такий знавець людей, як Йосько, не міг помилятися.
На запит корчмаря, як їх записати, молодий чоловік відповів:
— Граф Франц Телєк і його чура Грицько.
— А звідкіля?…
— З Крайової…
Крайова — це одно з більших містечок Румунії.
Молодий граф був у туристичному одязі й мав тільки одну валізку, що її приніс Грицько.
Він і його чура були саме тими туристами, що їх Федь бачив місяць тому по дорозі на Ретязат.
Тепер вони верталися й хотіли в Версті трохи відпочити перед дальшою дорогою.
— Маєте кімнати, де ми могли б переночувати? — спитав граф.
— Дві… три… чотири… всі можуть бути до ваших послуг, ясновельможні!
— Вистарчить дві, тільки одна поруч другої, - сказав Грицько.
— А ті будуть вам відповідати? — питав Йосько, відчиняючи двері до двох кімнат.
— Дуже добрі, - відповів граф.
Як бачимо, Йосько не мав чого лякатися своїх гостей; це були справжні люди. Він дуже тішився й дякував Провидінню за щастя, що впало на його спорожнілу корчму.
— Як далеко до Кольошвару? — спитав молодий граф.
— Буде з п’ятдесят миль; дорога дуже тяжка й я радив би, вибачте мені таку раду, відпочити перед нею щонайменше кілька днів…
— Дістанемо вечерю? — перебив йому граф.
— За півгодинки буду мати честь її подати, ясновельможний пане графе!
— Хліб, вино, яйця, зимне м’ясо, це вистарчить на нині.
— Зараз служу, — й Йосько кинувся до кухні, але зупинило його одно питання гостя:
— Якось не бачу гостей у вашій корчмі?
— Справді… нині якось нікого нема… це тому, що вже досить пізно… люди йдуть тут спати разом з курами… — викручувався Йосько. За ніщо в світі він не сказав би був, чому його корчма порожня.
— Правда, що ваше село має чотириста до п’ятсот мешканців?
— Так, ясновельможний пане.
— А чому ж то ми не зустріли ані одної живої душі на дорозі?
— Тому що… нині субота… а завтра свято…
На щастя граф перестав випитуватися й Йосько відітхнув з полекшою, бо весь час страшно боявся, щоб гості не додумалися чогось і не втекли.
“Коби лиш той голос не відізвався, як будуть вечеряти”, - думав собі, накриваючи стіл.
За хвилину сидів граф, а навпроти нього Грицько при столі, накритому білою скатертю. Оба їли з великим апетитом. До Йоська більше не відзивалися, хоч він мав велику охоту до балачки. Але граф виглядав на мовчазну людину, а по Грицькові було зразу пізнати, що нічого не скаже про свого пана.
Йосько пішов приготувати кімнати, але перед тим кинув ще оком по цілій залі й подумав з тривогою: “Коби лиш той клятий голос не затривожив їх, як будуть спати!”
Ніч пройшла спокійно.
На другий день рознеслася чутка по селі, що двох подорожніх ночує “Під королем Матвієм” й уже досвіта збіглося багато людей під корчму. Та ніхто не зважувався ввійти до середини. Тим часом молодий граф і його чура, втомлені дорогою, спали ще й щойно біля восьмої години ввійшли до зали.
Всі поглянули на них крізь вікно й побачили, що їм уночі нічого не трапилося в корчмі й що вони здорові й бадьорі засіли до снідання.
Щасливий Йосько стояв на порозі корчми й, усміхаючися привітно, запрошував людей досередини, бо (як самі бачили) подорожнім, що їх він мав честь гостити, нічого не сталося. А вони не хто-небудь — це ясновельможний пан граф і його слуга!
Війт, подумавши, що його обов’язком є дати добрий примір, переступив, вагаючися, поріг корчми. За ним увійшов учитель і ще трьох-чотирьох селян, а між ними й вівчар Федь. Тільки доктора ніяк не можна було переконати, щоб увійшов до корчми.
— Моя нога не стане в корчмі Йоська, — відповідав, — ніколи, хоч би давав мені десять ринських за одну візиту!
Треба завважити одно: те, що війт зважився ввійти до корчми, не було це справа простої цікавості, ані не мав він охоти поговорити з графом. Ні! Його завів туди інтерес.
Молодий граф мав заплатити війтові туристичну таксу за себе й свого чуру.
Поздоровивши графа дуже чемно, війт представив йому свою справу, а той, хоч і здивований дещо, дав війтові гроші.
Потім попросив війта й учителя сісти при його столі. Відмовити не годилося.
Йосько подав найліпшу сливовицю, інші гості зажадали й для себе по чарці й здавалося, що до корчми “Під королем Матвієм” вернулися давні, добрі часи.
Молодий іраф почав-випитувати, чи часто заходять у село туристи.
— О, дуже рідко, — відповів війт, — а шкода, бо околиця дуже гарна!
— Я теж так думаю. Це, що я бачив з вершка Ретязату, може захопити найвибагливішого туриста.
— Гори тут дуже гарні, дуже гарні, - говорив учитель Гермод, — і ми радили би піти ще на гору Парінг.
— Думаю, що не матиму вже часу, — відповів граф. — Хочу завтра раненько йти до Карльсбургу.
— То вже так скоро хочете нас покинути? — говорив Йосько, солодко всміхаючися.
— Ну, так, — відповів граф. — Зрештою, чого мені сидіти тут у Версті?
— Думаю, що в нашому селі знайдеться не одно, що може зацікавити туриста, — завважив війт.
— А все ж, як самі ви сказали, туристи тут рідко заходять, — відповів граф, — це тому, що в околиці нема нічого цікавого…
— Так справді… нема нічого… — відповів війт, пригадавши собі замок.
— Нічого… — повторив за ним учитель. — Хіба замок…
— Ая!… ая!… - вихопилося Федеві проти його волі.
Граф доглянув їхнє збентеження й це дуже його зацікавило. Він звернувся прямо до Федя й спитав, як розуміти це його безнадійне “ая! ая!”
Федь подумав собі, що, може, це й добре буде для села, коли він скаже про замок, тому відповів:
— Я так сказав, бо мав до цього причину.
— То справді є тут щось цікавого в Версті? — питав далі граф.
— Цікавого… — повторив війт.
— Ні!… ні!… - закричали всі присутні.
А граф, глянувши на їх змінені й перелякані обличчя, запитав знову ще більше здивований:
— Що це таке?
— Знаєте, пане граф, — відповів Грицько, — це замок у Карпатах.
— Замок у Карпатах?…
— Так… саме той вівчар сказав мені про це до вуха, — говорив Грицько, показуючи на Федя, що схилив голову, не сміючи глянути війтові в очі.
Коли вже прорвалася гребля мовчанки, війт сам оповів молодому графові про все, що відносилося до замку.
Франц Телєк як освічена людина не міг вийти з дива, як можна бути таким забобонним. На його думку, всі ті надприродні явища можна собі зовсім дуже легко пояснити: в замку мешкають якісь люди, й, очевидно, палять там, тому й дим іде з комина башти. Їм залежить на тому, щоби ніхто не наближався до замку, тому дзвонять у замковий дзвін і т. д.
Це все говорив молодий граф, голосно сміючися, на великий сором присутніх.
— Але позвольте, ясновельможний пане графе, — говорив війт, — тут є ще щось: до замку ніхто не може дістатйсяі…
— Справді?…
— Наш лісничий і наш доктор пішли недавно тому туди, але це їх дорого коштувало!
— Що ж їм такого страшного трапилося?… — питав граф з насміхом.
Війт оповів докладно всі пригоди лісничого й доктора.
— То кажете, — сміявся молодий граф, — що вашому докторові ноги наче вросли в землю… він не міг рушитися ані вперед, ані взад…
