Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗

На найнижчому прузі гравітольота спалахнуло вогняне кільце. Струмені розжарених газів летіли вниз і вбік, Зоря Надії прискорила свій рух і водночас почала обертатись. Вона перетворилася на штучний супутник планети: коли будуть вимкнені резонатори, обертання гравітольота дасть відцентрову силу, яка поверне тілам частку ваги.

Сутінки, які оточували летючий острів, густішали. Усе виразніше проступали зорі. Пірейя стала схожа на плескатий корж, наполовину освітлений променями обох Сонць.

Нарешті пролунала довгождана команда:

— Увага, приготуватись! Резонатори вимикаються!

Миттєвий струс всього організму — так, ніби по ньому пробіг струм високої напруги, і враз усе тіло охопило відчуття легкості, вільності.

— Гравітоліт вийшов на стаціонарну орбіту, — стисло доповіла електронна злагода. — За показами локаторів, до Зорі Кейз-Ола вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три і три десятих милі.

Все було спокійно. Штучний супутник Монії не подавав ніяких ознак життя.

І тільки о нульовій годині за міжнародним часом, через вісімдесят три години після виходу Зорі Надії на орбіту, пролунало перше зведення спостережного поста.

— В напрямку Зорі Кейз-Ола перехоплені дивні сигнали — благання про допомогу. Здається, хтось заблукав у міжпланетному просторі.

— Ввімкніть! — тихо наказав капітан.

Якийсь час з динаміків телевізофону чулося шипіння невідомого передавача, потім хтось простогнав:

— Допоможіть… Кисень кінчається… Я лечу не знати куди… Допоможіть… Я — Тессі Торн.

— Провокація! — сухо сказав головний пілот.

— Тессі! Ввімкнись ще хоч раз! Я — Фредді!

Лунає в рубці керування Зорі Надії тоскний чоловічий голос. Він благає невідому Тессі ввімкнутись хоч на хвилину, виявити своє місцезнаходження радіохвилями передавача. Але та не відповідає. Хто знає, що трапилося з нею. І тільки байдужий екран локатора розкриває трагедію, яка відбувається в міжпланетному просторі над Пірейєю.

Ось велике світле кільце, Зоря Кейз-Ола. За кілька тисяч миль від неї цяточка — скафандр Тессі Торн. А далеко-далеко збоку — ще одна плямка: мабуть, та ракета, звідки волає Фредді. Вона рухається швидко, але не в потрібному напрямку.

— Не розумію! — сердито сказав Рум. — Невже в нього немає локатора?

— Що ж тут розуміти? — сухо відповів капітан. — Наші скафандри пластмасові і не відбивають радіохвиль, щоб автомати протиметеоритного захисту не розстріляли того, хто опиниться поза штучним супутником. Мабуть, монійці теж використали цей метод.

— Але…

— Але чому бачимо ми? — кивнув академік в бік екрана. — Це — інфралокатор. Наскільки відомо, таких приладів у них нема.

Спочатку ця історія дуже скидалася на провокацію: адже на Зорі Кейз-Ола, звичайно, жінок немає… Але після того, як інфралокатори сфокусували точно і на екрані з'явилась ота цяточка, сумніви зникли: в космічному просторі загубилася людина.

Рум не міг байдуже дивитись на клятий екран і вийшов з рубки керування. Та незабаром капітан знову покликав його.

— Збирайтесь. Вирушите на розшуки Тессі Торн, — наказав він.

— Єсть! — радісно відповів Рум. — Взяти з собою лікаря?

— Обов'язково.

Збігло ще кілька хвилин, і з шлюзової камери Зорі Надії повільно виплив красень ракетоплан. В його кабіні троє: Рум, бортмеханік і немолодий уже лікар.

На ракетоплані не було інфралокатора, тому очікування майбутньої зустрічі в Космосі ставало дедалі більш обтяжливим. Хоч яскрава лінія Зорі Надії веде літак у потрібному напрямку, Рум раз у раз вмикав астротелевізор і мовчки, допитливо дивився в очі капітанові. Той хитав головою: все, мовляв, гаразд.

Двигуни ракетоплана працювали на повну потужність. Він усе ще розганявся. Але вже надходив час, коли треба було починати гальмування. До скафандра Тессі Торн лишалася половина відстані.

— Гальмую! — доповів Рум.

Швидкість ракетоплана з кожною секундою зменшувалась. До тієї точки простору, де мав бути скафандр Тессі Торн, він наближався усе повільніше і, нарешті, зупинився.

— Шукайте! — наказав капітан Зорі Надії з екрана астротелевізора.

Легко сказати — шукайте!.. Швидше знайдеш голку в копиці сіна, ніж людину в кількох кубічних милях космічного простору. Можна пропливти мимо неї зовсім близько і не помітити. Коли б ще хоч світло Сонць, скафандр, може, заяснів би зірочкою. Але день тут ще не настав. Ось-ось із-за багряного серпанку над краєм Пірейї виткнуться яскраві промені, однак чекати не можна: біля кільця Зорі Кейз-Ола на екрані локатора ніби посипано просом. Монійські ракети кружляють навколо штучного супутника, розходяться все далі й далі. Навряд чи вони шукають жінку, що заблукала в безповітряному просторі. Мабуть, тут готується якась провокація.

— Сигнальте прожектором!

— Єсть! — бортмеханік ввімкнув освітлювальну систему. Потік променів вирвався з прожектора, крутою спіральною лінією подерся в зеніт, потім перескочив униз. І вдруге, і втретє перебіг промінь простором, не натикаючись ні на що. Та ось бортмеханік показав на правий нижній кут прозорого ковпака кабіни:

— Погляньте! Мені здається…

Дальші пояснення були зайві: на фоні зоряного неба під час чергового проходження променя на мить заясніла плямка.

— Швидше! — попросив лікар.

— Швидше не можна, — відповів Рум. — Проскочимо.

Справді, він тільки ледь-ледь натиснув на педаль керування, як ота плямка у промені подерлася вгору і вбік. Довелося ще кілька разів змінювати напрямок руху, аж доки скафандр можна було роздивитись у бінокль.

Бортмеханік поквапно попрямував до шлюзової камери. За хвилину він уже висів над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку світлу лінію — капроновий тросик.

Хоч і повільно, але дві плямки в промені прожектора таки наближались одна до одної і, нарешті, злилися. Повернення на ракетоплан не становило труднощів: треба було тільки намотувати на котушку тросик, прив'язаний до кільця біля шлюзової камери.

Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.

Лікар рвонув навмання за якийсь важіль. Пластмасовий шолом відскочив на пружині, і скафандр розкрився.

Перед ними лежала молода вродлива дівчина.

Лікар нахилився до потерпілої, хитнув головою.

— Дихає. Мабуть, просто шок. Ознак кисневого голодування немає. Стрілка газометра ще не на нулі…

Він розстебнув комірець ошатної сукні — вбрання досить дивного для астронавта, — хотів уже розстебнути й наступну деталь жіночого туалету, щоб дати змогу вільніше дихати, але раптом зупинився.

— Постривайте, тут щось сховано…

Лікар обережно витягнув невелику плескату коробочку.

— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція.

— Цікаво!.. — Рум приклав до вуха мініатюрний навушник, прислухався.

— …Тессі, Тессі! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос Фредді. — Відповідай мені, відповідай!

В голосі звучала така тривога, такий біль, що Рум уже набрав повітря в легені, аби заспокоїти незнайомого, але вчасно стримався: невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання дівчини і старанно захована радіостанція змушували мовчати.

— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?

— Тессі Торн врятована, але ще непритомна… — відповів Рум. — Повертатись?

— Ні, лишайтесь там. Максимум за годину до вас прибуде ракета з Зорі Кейз-Ола, яка забере потерпілу.

— Але, товаришу капітан…

— Ви зрозуміли мене, товаришу Рум?.. Потерпілу треба передати на Зорю Кейз-Ола. Такий наказ Вищої Ради…

— Буде виконано! — Рум знизав плечима і глянув на дівчину.

Лікар уже закінчував свої складні маніпуляції. Врятована поступово приходила до тями: її обличчя рожевішало, подих глибшав.