Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
Як шкодувала Тессі Торн, що не погодилася з пропозицією Люстіга! Те, про що вона довідалася, не лишилося б непотрібним тягарем, як це сталося зараз. Люстіг зумів би відшукати вразливе місце штучного супутника.
І все ж Тессі не занепадала духом. Вона вже знала ціну жалюгідному зусиллю одинака і нестримній наполегливості мас, тому й тут, в оплоті Кейз-Ола, насамперед шукала однодумців, які змогли б стати спільниками в боротьбі.
Деяка практика агітаційної роботи від імені Комітету Захисту Миру допомагала їй безпомилково розрізняти друзів і ворогів. Неабияку роль зіграла в цьому й похмура, набридлива обстановка космічної воєнної бази. Відірвані од рідних і друзів, люди прагнули щирості, інтимності. Протягом довгих місяців вони таїли одне від одного свої думки й почуття, небезпідставно побоюючись доносів. Молоденьке дівчатко не могло бути провокатором. Навіть найкрамольніше в її устах звучало природно, як одвічний протест жінки проти вбивства, знаходило свій відгук у серцях.
Лише кілька з багатьох недвозначно й жорстоко заявили, що хочуть війни і знищення Союзу Комуністичних Держав. Усі інші, навіть ті, що ненавиділи комуністів, були за мир. Тут, на штучному супутникові, де, незважаючи на всі застережні заходи, смерть стояла в кожного за плечима, зовсім по-іншому сприймались ті проблеми, які на Пірейї можна було розглядати з олімпійським спокоєм стороннього спостерігача. Одного разу Тессі побачила це наочно.
Молодий красень, командир сектора БМ, кидаючи хтиві погляди на принадну наречену нового головного інженера, патякав про мужність і патріотизм, про готовність загинути в боротьбі проти «варварів-комуністів». Тессі бачила, що він просто хвалько, тому дратувала його, навмисне висловлюючи пацифістські переконання в категоричній формі. Та ось несподівано заверещала сирена, а слідом за тим пролунав неймовірної сили вибух.
Командир сектора схопив Тессі за поперек, шпурнув її в отвір аварійного боксу і захлопнув герметичні двері.
На мить стало тихо. Потім почав наростати огидний тонкий свист. Він врізався у вуха, змушував серце стискуватись у тривожному передчутті.
— Одягайтесь, міс Тессі! Швидше! З камери виходить повітря.
Начальник хапливо натягав на себе скафандр. Він навіть не згадав про дівчину, яка ще не вміла користуватися таким одягом. Тессі довелося йому про це сказати.
Коли обоє одягнулись, командир сектора натиснув на важіль. З гуркотом відчинились важенні двері. Повітря відкинуло їх, як аркуш паперу, зі швидкістю звуку ринуло в космічний простір через ті два отвори, які зяяли в стінах командирської рубки. Їх пробив метеорит.
Чи, може, нечітко спрацювали захисні пристрої, чи після обстрілу гармат і кулеметів од метеорита випадково лишився більш-менш значний уламок, але він пронизав обидві подвійні стіни і шар захисного матеріалу між ними.
Як і раніше, сяяли сховані під товстими ковпаками електричні лампи. Як і раніше, мерехтіли циферблати електронно-обчислювальної злагоди. Але в цьому приміщенні вже панували смертельний холод і порожнеча.
Пишні квіти, які прикрашали командирську рубку, стояли зморщені, жовті. Вони ще трохи димілись: то міжпланетний вакуум викачував з них рештки вологи, перетворюючи рослини на чудні експонати страшного гербарію. Пташка в клітці над ними теж лежала нерухомою. Тессі простягла руку, щоб взяти безневинну жертву. Але негнучкі пальці пластмасової рукавички скафандра не мали чутливості. Хруснули випростані крильця, одвалились, немов зроблені з тонісінької криги.
Тессі глянула на свого супутника. Він дивився на пташку. Мабуть, йому уявлялось, що таке ж може в першу-ліпшу мить статися і з ним.
— Тепер ви згодні зі мною? — тихо запитала Тессі.
Він здригнувся, почувши її голос у навушниках скафандра, і так само тихо відповів:
— Згоден.
Розлучаючись з ним після того, як автоматичні прилади ліквідували пошкодження і рубку заповнило холодне чисте повітря, Тессі сказала:
— Коли вам дадуть наказ убивати — згадайте цю пташку!
Він уже оговтався і сховався за компліментом.
— Я пам'ятатиму її завжди, бо не забуду вас.
Так, більшість із членів персоналу Зорі Кейз-Ола війни не бажали. Але й борців за мир Тессі серед них не знайшла. Навіть ті, що були проти війни, посилаючись на присягу, заявляли, що доведеться виконати будь-який наказ. Адже кожного, хто порушить присягу, чекає смерть. Саме під страхом смерті людину примушували вбивати інших.
Тільки одного чоловіка на штучному супутникові Тессі ніяк не могла зрозуміти — Проута, того похмурого інженера, що зустрічав їх у день прильоту.
Він не подобався дівчині. Було в ньому щось таке, що змушувало насторожуватись, шукати в його словах прихованого змісту. Здавалося, що Проут уміє читати чужі думки.
— Ви — онука професора Лайн-Еу? — запитав він якось, перестрівши Тессі. І, діставши ствердну відповідь, сказав багатозначно: — Шкода, що він помер. Кажуть, він творив чудеса.
Ця фраза була сама по собі звичайною для розмови двох малознайомих людей. Але зразу ж по тому Проут сказав так, ніби відповідав на запитання:
— Каторжник Айт, про якого вам розповідали, зварював сусідній сектор — БЦ.
Тессі гмукнула, мовляв, їй до того немає діла.
— Вас, мабуть, цікавить, куди поділися каторжники з Зорі? Уявіть собі, трапився дивний випадок: одразу ж після закінчення будівництва у сто двадцятому секторі вирвало герметичні двері. Каторжники були без скафандрів. За кілька секунд загинуло понад сто чоловік. Усі — комуністи. Гангстери та вбивці лишились. Їх напередодні вивезли на Пірейю.
У Тессі болісно стислося серце. Вона зрозуміла, що це був за «випадок», але не могла збагнути, з якою метою розповідає про нього Проут.
— Що ж, божа кара…
— Так, — посміхнувся він єхидно. — Бог знає, кого карати. Між іншим, через декаду закінчуються останні роботи на ракетодромі. Там працюють сто п'ятдесят комуністів.
Тессі промовчала, і Проут нічого більше не сказав. Зате наступного дня розшукав дівчину спеціально для того, щоб показати в ілюмінатор.
— Погляньте, он до сектора БР транспортують водневу бомбу. З Зорі Кейз-Ола дуже добре обстрілювати Пірейю. Мабуть, ми незабаром і спробуємо це зробити.
Він знову посміхнувся так, що Тессі не витримала.
— Як вам не соромно!.. Невже у вас немає дружини, дітей?
Проут глузливо похитав головою.
— Немає, міс Тессі.
— Ну, тоді все ясно. До побачення!
Здавалося, його було приставлено шпигувати за нареченою головного інженера Зорі. В усякому разі, куди б не поткнулася Тессі, біля неї обов'язково опинявся Проут, щоб повідомити ще якусь із таємниць штучного супутника. З його уст ці повідомлення звучали провокаційно.
А обстановка загострювалась. Обстановка вимагала негайної дії. Почалося те, про що ніхто з обслуги Зорі Кейз-Ола навіть думати не хотів.
Ракета з водневою бомбою, на яку вказав Проут, була першою. Наступного дня прибуло ще дві. Через добу — ще чотири. А потім — десять.
Якщо досі на Зорі було невесело, то тепер стало аж моторошно. Тессі ще пробувала над силу посміхатись, жартувати, але на неї вже не звертали уваги. Та й сама вона все частіше й частіше забивалася до своєї каюти і мовчки, тоскно дивилася на далеку Пірейю.
Звідси рідна планета здавалася красивою й спокійною. Заткана блакитним серпанком, залита променями Сонць, вона вдень вигравала найрізноманітнішими барвами, а вночі виблискувала яскравими вогнями. Там вирувало життя. Там точилася боротьба. А на Зорі Кейз-Ола панувала страшна, замогильна тиша.
Ось, плюючись вогнем, безшумно причалює до космодрому величезна ракета. Дві крихітних комашини тягнуть за собою довжелезну сигару, заряджену смертю.
Вже аж двадцять секторів Зорі Кейз-Ола замкнені наглухо, озброєні ракетами з атомною начинкою. Сьогодні сорок четверте число. До початку Другого місяця лишилося десять днів. Щодня по десять ракет. Отже, похмурий прогноз професора Літтла справджується. Ніхто не триматиме ядерні бомби на штучному супутнику без потреби.
