Переслідуваний - Кінг Стівен (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— І загинеш на місці,— озвався з екрана Кілліан.

Маккоун завагався, відступив на крок і з подивом витріщився на телевізор. Обличчя його пересмикувалось і морщилося, губи безгучно сіпались. Коли до нього врешті повернулася мова, він просичав:

— Я можу заарештувати його! Тут! Зараз же! Нам нічого більше не загрожує!..

— Тобі й так нічого не загрожує, бісів йолопе,— роздратовано урвав його Кілліан. — А Донаг'ю міг би давно його заарештувати, якби ми цього хотіли.

— Він карний злочинець! — закричав Маккоун, підвищуючи голос. — Він повбивав полісменів! Порушив закон, учинив акт повітряного піратства. Він... він публічно ображав мене й мою установу!

— Сядь,— сказав Кілліан, і в голосі його почувся холод міжпланетного простору. — Пора вже згадати, хто платить вам гроші, містере головний ловець.

— Я дійду до президента Ради! — шаленів Маккоун, бризкаючи слиною. — Коли це все скінчиться, ти опинишся на плантаціях! Ти, розтакий чорнопикий сучий сину...

— Киньте, будь ласка, пістолета на підлогу,— почувся ще один голос. Річардс злякано озирнувся. Це був Донаг'ю, штурман, і від нього віяло холодом і смертельною небезпекою. Його масне волосся тьмяно полискувало у прихованому світлі салону. В руках він тримав автомат "Магнум-Спрінгстен" із складаним прикладом, націлений на Маккоуна. — Я — Роберт С. Донаг'ю, з контролю Ради розважальних телепрограм. Пістолета — на підлогу!

Маккоун зміряв Донаг'ю нищівним поглядом, але за кілька секунд пістолет із глухим стуком упав на пухнастий килим.

— Ти...

— Я гадаю, ми вже наслухались вашого патякання,— перебив його Донаг'ю. — Будьте слухняним хлопчиком — підіть у другий клас і посидьте там.

Загарчавши в безсилій люті, Маккоун ступив кілька кроків назад. Він дивився на Річардса поглядом вампіра з давніх фільмів жахів,— вампіра, який злякався хреста.

Коли він пішов, Донаг'ю, махнувши пістолетом в іронічному привітанні, посміхнувся до Річардса:

— Більше він вам не докучатиме.

— Ти однаково схожий на гомика,— безвиразним голосом промовив Річардс.

Легка усмішка на обличчі Донаг'ю згасла. Він неприязно глянув на Річардса й подався в носовий відсік.

Річардс обернувся до екрана. Пульс у нього був ідеально рівний. Він не задихався, руки не тремтіли. Смерть стала нормою життя.

— Ви слухаєте, містере Річардс? — спитав Кілліан.

— Слухаю.

— Проблему розв'язано?

— Так.

— Добре. Тоді дозвольте мені повернутися до нашої розмови.

— Прошу.

Почувши тон його відповідей, Кілліан зітхнув.

— Як я вже казав, ми все знаємо. Це знижує ваші акції, зате збільшує вашу довіру до нас. Ви розумієте, чому?

— Так,— відчуженим голосом відповів Річардс. — Ви могли зняти цього металевого птаха з неба в будь-яку хвилину. Або Голловей з вашого дозволу посадив би його будь-де на свій розсуд. А Маккоун пришив би мене.

— Саме так. Тепер ви вірите в те, що ваш блеф не є для нас таємницею?

— Ні. Але ви граєте краще за Маккоуна. Підсадити в літак свого хлопця — добрячий хід.

— Ну, Річардсе, ви просто чудо. Рідкісний екземпляр,— засміявся Кілліан. Одначе в голосі його знову вчувалася силуваність. Річардсові спало на думку, що Кілліан приховує від нього таке, про що дуже не хоче говорити. — Якби ви справді мали вибухівку, то смикнули б за кільце тоді, коли Маккоун приставив вам пістолета до голови. Ви знали, що він вас уб'є. А ви сиділи й чекали.

Річардс знав, що це кінець, знав, що вони все знають. На його обличчі промайнула гірка усмішка. Кілліан оцінить його хід. У нього гострий, іронічний розум. Хай заплатять за те, щоб побачити останню карту.

— Я не вірю жодному вашому слову. Якщо ви штовхнете мене на це, все злетить у повітря.

— Не були б ви самі собою, якби не довели свій задум до кінця. Містере Донаг'ю!

— Слухаю, сер. — Діловий, незворушний голос Донаг'ю почувся майже водночас у пристрої для внутрішнього зв'язку у телевізорі.

— Підійдіть, будь ласка, знову до містера Річардса й дістаньте із його кишені сумочку місіс Вільямс. Але сам він при цьому має лишитись цілий і неушкоджений.

— Слухаю, сер.

Річардсові чомусь пригадався перфоратор, що пробивав дірки в його пластиковій картці в Будинку розважальних телепрограм. Клац-клац-клац...

У салоні знову з'явився Донаг'ю і рушив просто на Річардса. Обличчя мав спокійне, холодне, безвиразне. "Запрограмований",— промайнуло Річардсові.

— Стій, хлопче,— промовив він, ворухнувши рукою в кишені куртки. — Твій хазяїн у безпечному місці, на землі. А ти, в разі чого, полетиш на місяць.

Донаг'ю на мить уповільнив сягнисту ходу, а в очах його прозирнула нерішучість, але він зараз же знову впевнено рушив уперед. Так само він прогулювався б Лазуровим берегом... чи підступав би до гомика, який щось жалісно белькоче, зіщулившись від страху в глухому провулку.

Може, схопити парашута й спробувати втекти? Марна річ. Куди тікати? Далі чоловічого туалета в кінці салону третього класу не втечеш.

— До зустрічі в пеклі,— стиха промовив Річардс і смикнув рукою в кишені. Цього разу реакція була кращою. Не зовсім задовільною, але кращою. Донаг'ю крекнув і скинув руки вгору, захищаючи обличчя,— цьому рухові було стільки ж років, скільки самій людині. Потім, упевнившись, що він ще на цьому світі, опустив руки, збентежений і розлючений.

Річардс дістав із брудної подертої кишені сумочку Амелії Вільямс і пожбурив нею в Донаг'ю. Сумочка вдарилась тому в груди й м'яко впала до ніг, наче підстрелена пташина. Вийнята з кишені рука була слизька від поту. Вона лежала в Річардса на коліні, незвично біла й чужа. Донаг'ю підняв сумочку, недбало оглянув її й подав Амелії. Річардс дивився, як сумочка переходить із рук у руки, і його охопило безглузде почуття смутку. Здалося, ніби він втрачає старого друга.

— Бабах,— стиха промовив він.

— Ваш хлопець тримається непогано,— стомлено зітхнув Річардс, коли Донаг'ю вийшов із салону. — Правда, я його трохи налякав, але я думав, що він і штани замочить. — У Річардса почало час від часу двоїтися в очах. Він обережно оглянув рану. Кров на боці знову запікалась, але повільно. — Ну, а що далі? — спитав він. — Поставите камери в аеропорту — хай кожен бачить, що небезпечний злочинець діждався свого?

— Далі — пропозиція,— лагідно сказав Кілліан. На його чорному обличчі нічого не відбивалось. Та хоч би що він там приховував, однак скоро відкриє карти. Річардс це знав. І раптом його знову пойняв жах. Захотілося простягти руку й вимкнути телевізор, не слухати більше нічого. Він відчув, як усередині в нього все починає повільно й загрозливо пульсувати. А вимкнути телевізора він не міг. Звичайно, ні. Зрештою, це ж безплатне телебачення.

— Відступися, сатано,— пробурмотів він сам собі.

— Що? — здивувався Кілліан.

— Нічого. Кажіть, чого хочете.

Кілліан не відразу почав говорити. Він подивився на свої руки. Потім знову звів погляд. Річардс відчував, як від недоброго передчуття стогне якийсь — він не знав який — закуток його мозку. Здавалося, то волають душі бідняків, безіменної маси п'яничок, які сплять у глухих провулках.

— Маккоун вийшов з гри,— стиха промовив Кілліан. — Ви ж знаєте, це ваших рук діло. Ви розчавили його, мов яєчну шкаралупу. Ми хочемо, щоб тепер ви його заступили.

Досі Річардс думав, ніби його вже ніщо не може вразити, та тепер відчув, як рот його широко роззявився від безмежного подиву. Це брехня. Це не могло не бути брехнею. А проте — сумочка ж бо в Амелії. Навіщо їм брехати чи робити облудні пропозиції? Він поранений і самотній. Маккоун і Донаг'ю озброєні. Однієї-єдиної кулі в голову над лівим вухом вистачить, щоб покінчити з ним — без метушні, без бійки, без зайвого клопоту.