Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
Гостроноса Лауна, покоївка професора Лайн-Еу, кричала щось про пожежу.
Тессі вмить збагнула все. Не знайшовши того, що шукало, Братство вирішило для певності спалити будинок професора Лайн-Еу.
Коли дівчина під'їхала до знайомої вулиці, стало ясно, що врятувати не вдасться нічого.
Пожежники, завжди такі меткі й спритні, цього разу не квапилися. Вони прибули, коли вже з гуготінням обрушився дах і весь особняк охопило полум'я, однак минуло ще хвилин з десять, доки, нарешті, з моніторів вирвалися струмені води.
Мовчки, без туги й болю дивилася Тессі на пожежу. Їй жаль було чудової бібліотеки, рукописів, яких вона не встигла забрати; прикро, що загинули коліщатка.
Навіть не дочекавшись кінця, Тессі поїхала додому. Як вона й сподівалася, за час її відсутності в квартирі хтось побував. Мабуть, усе було заплановано заздалегідь, і дзвінок гостроносої Лауни став сигналом для братчиків. Добре, що Тессі захопила з собою радіостанцію та папери.
«Ось і почалася боротьба…» — думала дівчина. На мить їй стало моторошно й тоскно. Згадалася бідолашна жінка з Комітету Захисту Миру, пихатий нахаба-поліцай, сцена в кафе «Розбите серце»… «Чи хоч уявляєш ти, на що зважилася?.. Чи витримаєш боротьбу?»
Мабуть, вона витримала б усе-усе, коли б поруч був Айт.
Тепер на Тессі лежить відповідальність за його життя. Айт! Раніше це ім'я пов'язувалося насамперед з чорними очима, м'якими красивими кучерями, міцними мускулястими руками. Тепер уява старанно обминала образ. Тессі не хотіла згадувати про неприродне перетворення любого юнака на огидного дідугана. З побіжної фрази професора Лайн-Еу про можливість повернення до пацієнта втраченої молодості народилася несмілива надія, і дівчина боялась розвіяти її.
Збігала година за годиною. Дев'яноста. Дев'яносто п'ята. Сота. Нульова.
Ну, звідки Тессі могла знати, що Айт чекав виклику о дев'яносто дев'ятій?
Спочатку вона вмикалася через п'ять годин. Наступної доби — через три. Потім через дві.
Неспокій заповз в її серце. Може, Айта вже вбили? А може, зіпсувався передавач?
Дівчина не знала, на що зважитись. У цей час і приїхав Фредді з документами на віллу в Ріо-Айр.
Тессі майже не слухала його. Та коли прозвучало ім'я Ейр Літтла, дівчина стрепенулася. «Він! Тільки він може допомогти налагодити радіостанцію».
Спровадивши нареченого, Тессі одразу помчала до Інституту метеорології.
Дівчина застала професора Ейр Літтла в своєму кабінеті. Він сидів за столом і, обхопивши голову руками, з жахом дивився на цупкий аркушик паперу, змережаний цифрами та значками. Сухі й лаконічні, вони звучали як жорстокий присуд, перекреслювали всю біографію вченого.
Прогноз виявився «помилковим», паніка, яка зчинилась у Ріо-Айр, «безпідставною». Циклон обрав собі інший шлях, просуваючись у напрямі долини ріки Атаски. У вузькій розколині поміж гір перед містечком Сан-Клей могутній потік повітря зітнеться з не менш стрімким ураганом, об'єднається з ним і рушить уздовж долини. Щойно одержане зведення підтвердило цю загрозу остаточно.
Професор цілком виразно уявляв, що буде завтра. Солідні газети стримано повідомлять про несподівану помилку Інституту метеорології, підрахують збитки мешканців містечка Сан-Клей і домовласників Ріо-Айр. Сюди, в Інститут, посунуть газетярі. Увечері якась із бульварних газеток ляпне, що професор Літтл, підкуплений нечесними бізнесменами, склав хибний прогноз навмисне, щоб викликати паніку. І марними будуть тоді спростування та виправдовування. Якщо Літтла й не розтерзає розлючена юрба потерпілих, то вчені напевне відсахнуться од нього.
Циклон мав обрушитись на Ріо-Айр. І якщо прогноз не справдився — значить, треба перекреслити все вчення про критичні точки професора Літтла, всі його мрії про можливість керувати погодою.
Коли до кабінету професора зайшла Тессі Торн, настрій у нього був дуже пригнічений. Старий одразу впізнав дівчину.
Як і годиться, ввічливо привітав її. Однак Тессі відчула, що професор їй не радий, і, збентежена цим, не могла сказати прямо, чого прийшла. Вона говорила про що завгодно, сама соромилася цього і боялася урвати розмову, бо пауза була б ще страшнішою: довелося б розпрощатись і піти.
Між іншим, Тессі похвалилась і придбанням генерала Крайна, передала розповідь Фредді про хибний прогноз. Професор враз насторожився.
— Кажете, хибний прогноз? І помилку знайшли синоптики повітряного флоту?
Розгублено моргаючи короткозорими очима, він тер пальцями лоба так, ніби хотів розвіяти якийсь сумнів.
— Міс Тессі, ви мене дуже здивували. Синоптики повітряного флоту ніколи не зможуть знайти помилки в обчисленнях нашого інституту, бо… — професор затнувся, майже з жахом глянув на гостю. — Стривайте, я, здається, починаю розуміти. Так, так… Пробачте, я мушу залишити вас на хвилинку.
Він вибіг з кабінету, а коли повернувся — на нього страшно було глянути.
— Атомна бомба… — прошепотів він розпачливо. — Вони зняли копію з моїх розрахунків і зробили атомний вибух у критичній точці!.. Міс Тессі, я розповів про можливість врятувати Ріо-Айр тільки одній людині, своєму другові дитинства. Як це жахливо!..
Тессі нічого не розуміла.
— Пане професор, поясніть, благаю, в чому справа?.. Хай навіть атомна бомба, але ж вона врятувала Ріо-Айр?
— Врятувала? — він дивився на дівчину здивовано й обурено. — Вона врятувала півтори сотні палаців, сотні дві дач, у тому числі й мою. Зате місто Сан-Клей буде знищене. А там — сорок тисяч жителів. Через три години на Сан-Клей обрушиться такий шквал, якого Монія ще не знала.
Тепер уже Тессі зрозуміла.
— Професоре, але ж ще три години! За цей час можна вивезти всіх!
— Вивезти? — криво посміхнувся Літтл. — Годину тому, одержавши беззаперечний прогноз майбутнього лиха, я звернувся до директора Інституту з проханням попередити мешканців міста Сан-Клей. Мені відмовили, бо це, бач, розбігається з попереднім прогнозом. П'ять хвилин тому я благав, переконував і, нарешті, добився того, що сигнал лиха було послано службовими лініями зв'язку. Але це вже ні до чого. Туди мусили б негайно вилетіти вертольоти, бо навіть всюдиходи навряд чи прорвуться крізь кам'яні ворота в долині ріки Атаски, коли вітер з моря пожене воду проти течії.
— Ви говорили про вертольоти?
— Так, говорив. Дещо буде зроблено. Але це не врятує становища… Даруйте, міс Тессі, я мушу туди їхати. Кожна хвилина дорога. Може, вдасться щось організувати на місці.
— Скільки їзди до Сан-Клея?
— Дві години автомашиною.
— Отже, півтори… Ну, що ж, професоре, запрошую вас бути моїм пасажиром. Я саме збиралась поїхати в ті краї. Запевняю, ми не запізнимось.
Ейр Літтл на мить завагався, потім кивнув головою на знак згоди.
Через десять хвилин на автостраду вискочила рожева спортивна машина. Переходячи з доріжки на доріжку, вона просувалася щораз ближче до лівої бровки, над якою висіли знаки «100 – 250». Тут дозволялось їхати з максимальною швидкістю.
Міцно стиснувши щелепи, Тессі пильно дивилася вперед, туди, де на обрії вже з'явилася темна погрозлива смужка.
А стрілка спідометра все повзла й повзла вгору. Дійшла до 250. Зупинилась.
Це був максимум, якого пощастило добитися від рожевої красуні «Ластівки».
