Переслідуваний - Кінг Стівен (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— Слухай, чоловічку, що я тобі скажу,— різко перебив Маккоуна Річардс. — Я багато не говоритиму. Після уколу вона заспіває тієї самої, що й співала. Попереджую — вибухівка в мене. Дійшло? — І, дивлячись просто в очі Маккоунові, Річардс пішов на нього. — Прощавай, засранцю.

Маккоун відступив. Минаючи його, Річардс навіть не озирнувся, хоча вони тернулися рукавами.

— І ще одне застереження. Мені пояснили, що коли видно позначку "три", то кільце витягнуте наполовину. А я зупинився десь на двох з половиною.

Він із задоволенням почув пришвидшений віддих Маккоуна.

— Річардсе!

Річардс озирнувсь аж із трапа: Маккоун дивився на нього знизу вгору, поблискуючи позолоченими окулярами.

— Якщо ти полетиш, ми зіб'ємо літака ракетою. А народові буде сказано, що в Річардса здали нерви й він смикнув за кільце. Хай йому земля пером.

— Ти цього не зробиш.

— Не зроблю?

Річардс посміхнувсь і вирішив дещо пояснити.

— Ми летітимемо дуже низько, над густозаселеними районами. Якщо де дванадцяти баків пального додати ще й "Чорного ірландця", то неважко здогадатися, як воно бабахне. Забагато шуму. Ти пішов би на це, якби знав, що все тобі зійде з рук, а так — нічого не вийде. — Річардс помовчав. — Ти такий тямовитий. Парашута дія мене часом не припас?

— Ну звісно,— спокійно відповів Маккоун. — Він у передньому пасажирському салоні. Старий трюк, містере Річардс. А може, ви ще щось затіваєте?

— Я певен, що в тебе вистачило розуму не псувати парашута.

— Звичайно. Це було б білими нитками шито. А ти підірвеш свою пластикову бомбу перед самим стрибком, я так розумію. Ефектний вибух у повітрі.

— До побачення, чоловічку.

— До побачення містере Річардс. Bon voyage. — Він хехекнув. — Ви таки заслуговуєте на відвертість. Отже я відкрию вам ще одну карту. Лише одну. Перш ніж уживати заходів, ми зачекаємо, поки привезуть каногін. Щодо ракети, то маєте цілковиту рацію. Поки що це просто блеф. Оголошуй масть і підвищуй ставку, еге? Але я можу дозволити собі трохи зачекати. Я, бачте, ніколи не помиляюсь. Ніколи. І я знаю, що ви нас просто залякуєте. Отже, ми можемо дозволити собі почекати. Одначе, я вас затримую? 'Уоіг2, містере Річардс. — Він помахав рукою.

— До скорого,— пробурмотів Річардс так, щоб Маккоун не почув його. І ошкірився.

Салон першого класу був довгий і широкий, на три проходи, стіни були обшиті панелями із справжньої витриманої секвойї. Підлогу встеляв пухнастий бордовий килим. На дальшій стіні, що відділяла салон від кухні, збоку від проходу висів стереоекран. На кріслі № 100 лежала громіздка парашутна сумка. Річардс поплескав по ній рукою і пройшов у кухню. Тут хтось навіть каву поставив варитися.

Річардс вийшов іншими дверима й опинивсь у короткому вузькому коридорі, що вів до кабіни пілотів. Праворуч сидів радист — чоловік років тридцяти із сумними зморшками на обличчі; він кинув гіркий погляд на Річардса й знову втупився у свої прилади. Трохи далі, ліворуч, схилився над своїми таблицями, координатами та картами в пластикових планшетах штурман.

— Хлопці, ось іде той, що зібрався нас усіх занапастити,— сказав він у ларингофон і зміряв Річардса холодним поглядом.

Річардс промовчав. Зрештою, цей чоловік сказав майже правду. Він покульгав далі, до кабіни пілотів.

Першому пілотові було років п'ятдесят, коли не більше: ветеран з червоним носом людини, яка частенько заглядає в чарку, але чистий цупкий погляд свідчив про те, що до п'янички цьому чоловікові ще далеко. Другий пілот був років на десять молодший, з розкішним рудим чубом, що вибивався з-під кашкета.

— Вітаю, містере Річардс,— промовив перший пілот, кинувши швидкий погляд на відстовбурчену кишеню пасажира. — Вибачайте, що не можу потиснути руку. Я — командир корабля, Дон Голловей. А це — другий пілот, Вейн Данінгер.

— У такій ситуації не дуже радий вас бачити,— сказав Данінгер.

У Річардса пересмикнулися губи.

— З вашого дозволу, я теж шкодую, що опинився тут. Командире, у вас, мабуть, є зв'язок із Маккоуном?

— Звичайно. Через Кіппі Фрідмена, радиста.

— Дайте мені щось, щоб він мене почув.

Голловей дуже обережно подав йому мікрофона.

— Робіть своє діло,— сказав Річардс. — П'ять хвилин на підготовку до польоту.

— Розривні болти на задніх дверях готувати? — запопадливо спитав Данінгер.

— Не суньте носа, куди вас не просять,— холодно відповів Річардс. Час було закінчувати цю гру, робити останню ставку. Розпечений мозок палав, здавалося, голова ось-ось лусне. Оголошуй масть і підвищуй ставку — в цьому полягала гра.

"Ну, Маккоуне, тримайся".

— Містере Фрідмен!

— Слухаю.

— Це Річардс. Я хочу говорити з Маккоуном.

Півхвилини мертвої тиші. Голловей з Данінгером уже не зважали на Річардса: вони готувалися до польоту, знімаючи показання приладів, перевіряючи закрилки, двері, перемикачі. Знову почулося то наростаюче, то затихаюче виття величезних турбін фірми "Дженерал атомікс", але тепер воно було гучніше, пронизливе. Коли нарешті обізвався Маккоун, голос його ледве пробивався крізь оглушливий шум.

— Говорить Маккоун.

— Збирайся, недоноску. Покатаєтесь разом із жінкою на літаку. Через три хвилини щоб ти був у дверях, інакше я висмикну кільце.

Данінгер закляк у кріслі, наче вражений кулею. Коли він знову почав перевірку, голос його тремтів від жаху.

"Якщо в нього стане духу, зараз він оголосить масть. Згадавши про жінку, я виказав себе. Якщо в нього стане духу..."

Річардс чекав.

У голові в нього цокав годинник.

Коли Маккоун знову заговорив, у голосі його вчувалися чужі, дратівливі нотки. Страх? Можливо. Річардсові тьохнуло в грудях. Може, тепер усе зійдеться. Може.

— Ти геть здурів, Річардсе. Я не...

— Краще ти послухай,— перебив Річардс, перекриваючи голос Маккоуна. — А поки слухатимеш, пам'ятай, що на нашу хвилю підключились усі радіоаматори в радіусі шістдесяти миль. Жодного слова приховати не вдасться. Ти працюєш не в темряві, чоловічку. Ти на великій арені, в усіх на видноті. І ти полетиш зі мною, бо ти боягуз, який ніколи не наважиться не виконати вказівок зверху, до того ж ризикуючи власною головою. А жінка полетить, бо знає, куди я зібрався.

"Слабо. Бий дужче. Не давай йому отямитись!"

— Якщо ти й житимеш після того, як я смикну за кільце, тебе не поставлять навіть яблука продавати. — Річардс і далі тримав руку в кишені, вчепившись у сумочку Амелії з відчайдушністю маніяка. — Я сказав усе. Чекаю три хвилини. Кінець зв'язку.

— Річардсе, постривай...

Річардс перервав зв'язок, і Маккоун замовк на півслові. Перший пілот узяв мікрофон, його пальці трохи тремтіли.

— Ну й відчайдух із вас,— промовив він поволі. — Що правда, то правда. Такого я ще не бачив.

— Ти ще не те побачиш, якщо він смикне за своє кільце,— сказав Данінгер.

— Закінчуйте підготовку, будь ласка,— нагадав Річардс. — А я піду зустрічати гостей. Виліт — за п'ять хвилин.

Повернувшись назад, він переклав парашута ближче до вікна й сів так, щоб бачити двері між салонами першого та другого класу. Незабаром усе визначиться, подумав він. Незабаром усе визначиться.

Його рука нервовими безпорадними рухами м'яла сумочку Амелії Вільямс.

Надворі майже споночіло.

Вони піднялися трапом за цілих сорок п'ять секунд до визначеного часу. Амелія була захекана й налякана, а її зачіска нагадувала розкуйовджену копицю сіна після бурі. Маккоун зовні не змінився: він, як і раніше, був охайний і спокійний, можна сказати, незворушний; лише очі його аж потемніли від зненависті, що межувала зі сказом.