Мор - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
«Морові лікарі», — здригнувся странній.
Один з лікарів, котрий ішов услід за валкою, побачив страннього і повільно попрямував до нього, черпаючи черевиками куряву. Був кремезний, широкий у грудях і важкий у ході.
— Хворий? — спитав коротко, і голос його з-під маски зазвучав голосно й насторожено. — Чого тут стираєшся?
Странній намагався не дивитися на лікаря, бо це могло його злякати.
— Хочу, пане, пройти в місто, — сказав він, розглядаючи свої розбиті патинки.
— Живеш там?
— Ні, — сказав стравній. — Не живу і не маю нікого рідного. Лікар сердито блимнув на нього скельцями машкари.
— Шукаєш смерті?
Странній таки намагався не дивитися на лікаря. Водночас йому було й утішно, що той його не боїться.
— Я довго мандрував, — відказав спокійно. — Гляньте, пане, на мої патинки. Я вже не раз зустрічався з мором і дечому навчився. Від мору, пане, не рятується той, хто тікає. За містом мор лютує не менший і так само косить людей. Найліпший спосіб сховатися — наблизитися до нещастя.
— Дивні думки, — не без іронії сказав лікар. — Але цей бенкет, затям собі, гіркий!
— Знаю, — сказав странній, дивлячись, як запалав рожевим полум'ям захід. — Спершу я, як і всі, тікав від мору й тинявся де доведеться. Загинули мої рідні, і я залишився сам. А самотою жити, пане, — невелика радість. Отож вони й прийшли до мене, ці думки, що їх ваша милість назвав дивними.
Вози тоскно й глухо рипіли. Зрештою почали завертати на поле, і тільки тепер странній помітив, що там викопано кілька ям.
Лікар коротко блимнув на страннього — втомлений і байдужий був. Може, тому махнув кігтистою рукою й подався до возів.
Странній побачив перед собою вільно розведені ворота, не було біля них і сторожі. У глибину безживне тяглася мощена вулиця: Відшліфований брук лискотів під сонцем синіми лобами. Щось звело його з узбіччя і штовхнуло в плечі. Над головою звично загув рій мух. І досі бемкало в середмісті, і странній, ще раз зирнувши в той бік, де візники вже зносили до ям страшну ношу, повільно рушив у ворота. На нього дихнуло розпеченим від денного сонця каменем і якимсь особливим сопухом, котрий миттю нагадав йому давно покинуте бойовище.
«Пустка в місті, — думав він, — як і в мені».
Ледве пересував ногами, з натугою кладучи їх на брук, і вперше відчув, яка глибока в його тілі утома. Боліло в грудях, бо, відколи переступив міську межу, став почувати себе гірше. Вулиці були вузькі, закурені, а над головою вряди-годи проносилися зграї мух. Ті, що їх привів з собою, відразу ж розчинились у цих тьмах. Спадав вечір, і стіни покривалися тонкими сутінками, а він все дибав, відчуваючи, як його почина похитувати. Горіли освітлені сонцем шпилі церков та костьолів, і хрести їхні яскраво блищали. Громадилися навколо вікна і стіни: здавалося, він потрапив у кам'яну пастку, і вона от-от його в собі замкне. Навкруги було тихо, аж чув, як голосно треться під ногами пісок. Кроки лускали об навколишні стіни, ніби трощив він горіхове шкарлущя. Дихнуло нудотно-солодким сопухом — проходив біля брудного струмка, що протікав через місто, — в ньому пливли нечистоти. До того долучався гострий запах вапна — його сувої витікали з прочілів, перебитих хрестами дощок. Наче білі язики будівель, вони лизали сутінь і її задуху. Странній минув церкву, двері її були розхилені. На костьолі, проте, висів добрячий замок, другий і третій теж були позачинювані: мор почався тут не відсьогодні.
Сів на облущений ґанок. Повітря стояло густе, гаряче й незворушне, з тим-таки солодкаво-сопушним віддихом. Неба наче не було — сама мряка. Звідусіль німо витиналися стіни, але странній не вражався на безлюддя. Сторожко наслухав і поступово напивався тиші, яка панувала навкруг.
Лежав у темряві покинутого дому. Тамував гострий біль у порожніх грудях, і чи від нього, чи від глупої тиші навколо, здалося, що тіло його починає розкладатися. Що він легко може розсіяти себе по цьому місту і так пропасти. Що в ньому, зрештою, немає отого малого й круглого, яке збирає єство і кріпить його; що він плиткий, як ця сутінь, і варто тільки докласти волі — і його таки навіки не стане. Думки ніби висіли в солодкавому повітрі, а тіло розметалось у безладді. Здається, ноги його гуляли порожнім містом, він чув навіть рип піску під підошвами: здається, руки тримали, затиснувши кулаки, згустки темряви з кутків. В порожніх грудях сухо й гаряче стукотіло серце: очі, здається, покотились у ніч, як два світляки. Просвічували темряву й жили сподіванкою, що все-таки настане той благословенний мент, коли він зможе зібрати тіло в єство і колись таки заживе, як людина. Його мозок • повільно і з натугою складав докупи все, що міг узяти з минулого, але скоро втомився від цієї роботи. Не може людина, розкладена на частини, жити; не може така людина щось вирішити; не може вона й мислити, хоч такої здатності її ніби й не позбавлено. Вона може хіба що боліти, отож слухає власний біль, а руки її спазматичне стискують темінь з кутків…
Але щось йому заважало. Ну, звісно, там, у глибині дивної й настороженої тиші, озвався дзвін. Але не так, як давніше, — дзвін спалахував і завмирав. Від того странній напружився, тіло його знову зібрало розкидані члени і поступово наливалося енергією. Очі тихо запалали, а груди задихали частіше.
За мить забухав чобітьми по сходах, а коли вискочив на вулицю, зупинився. Глухо й тоскно розламувалося хрипке бемкання. Пішов спершу повільно, наче винюхуючи, але напрям брав певний. Здалося йому, що той незвісний дзвонар, загублений у темряві, когось чи чогось прохає, щось йому конче треба від цієї глухої пітьми. Затихало і знову спалахувало, і хода страннього мимоволі почала улягати тому ритму: коли дзвонили, майже біг, а коли затихало, ступав поволі. Густий піт котився з чола і зі щік, а губи висохли. Облизував їх шорстким язиком і відчував, що небо майже спустилося на дахи. Наче не було навколо ні душі, тільки вони двоє з тим розпачливим воланням дзвона.
Зрештою мусив спинитися, бо звуки пропали. Дзвіниця мала бути десь поруч, але бачив довкола глухі стіни. Знову бемкнуло, цього разу лише двічі, і странній метнувсь у бічну вуличку. Світла було мало — якийсь напіврозводнений кисіль. У тому киселі він вирізнив дерев'яну вежу й хутко подався до неї. Але вежа мовчала.
