Злочинна цивілізація - Шекли Роберт (читать книги онлайн TXT) 📗
— Розумію. А представників нижчого середнього класу?
— Що ж, насамперед їм бракує творчої енергії. Приміром, вони, носять готовий одяг, навіть не приганяючи його. Те саме і з їхніми будинками. Просте бездумне прикрашання тут не зарадить. По цьому одразу впізнають новачка у вищому середньому класі. Таких людей неохоче запрошують у гості.
— Дякую вам, громадянко Готгрейд. Як би ви визначили свій статус?
Вона знітилася, завагавшись.
— Я ніколи над цим не замислювалася. Гадаю, верхній середній.
(Громадянин Дрейстер, вік 43 роки, професія — продавець взуття. Стрункий, привітний, моложавий чоловік).
— Так, сер. У нас з Мірою троє дітей шкільного віку. Всі хлопчики.
— Чи можете ви розказати, з чого складається їхня освіта?
— Вони вчаться читати й писати і як стати гарним громадянином. Вони вже розпочали вивчення свого ремесла. Найстарший продовжить родинну справу — взуття. Інші візьмуться до бакалії та роздрібної торгівлі — родинної справи моєї дружини. Вони також вчаться, як зберегти свій статус і як використати стандартні методики просування нагору. Цьому вчать на відкритих уроках.
— Отже, є й закриті уроки?
— Так, звичайно, їх відвідує кожна дитина.
— А чому вчать на закритих уроках?
— Не знаю. Я ж казав, що вони закриті.
— А діти ніколи не згадували про ті уроки?
— Ні. Вони теревенять про що завгодно, крім них.
— Навіть не уявляєте, що відбувається на тих уроках?
— Вибачте, не уявляю. Можливо, — зауважте, що це тільки здогад, — вони пов’язані з релігією. Та вам краще спитати вчителя.
— Дякую, сер. До якого класу ви віднесли б себе з погляду статусу?
— Середній середній клас. Тут нема чого гадати.
(Громадянка Меріджейн Морган, вік 51 рік, професія — шкільна вчителька. Висока, худорлява жінка).
— Так, сер, гадаю, що розповіла все про нашу шкільну програму.
— За винятком закритих уроків.
— Перепрошую, сер?
— Закриті уроки. Ви не згадали про них.
— Боюся,я нічого не можу розказати про них.
— Чому, громадянко Морган?
— Це що, каверзне питання? Всі знають, що вчителів не пускають на закриті уроки.
— А кого пускають?
— Дітей, кого ж іще?
— Але хто навчає їх там?
— Цим опікується уряд.
— Авжеж. Проте хто особисто викладає на закритих уроках?
— Навіть не уявляю собі, сер. Це мене не обходить. Закриті уроки -це давня і шанована традиція. Мабуть, вони пов’язані з релігією. Але то лише здогад. Усе, що на них відбувається, мене не обходить. І вас також, чоловіче, дарма що ви Опитувач.
— Дякую, громадянко Морган.
(Громадянин Едгар Ніф, вік 107 років, офіцер у відставці. Високий лисий чоловік з ціпком, крижані блакитні очі не затуманені старістю).
— Прошу трохи голосніше. Повторіть, будь ласка, питання?
— Про збройні сили. Я питав…
— Тепер пригадав. Так, юначе, я був полковником у тридцять першій Північно-Американській космічно-десантній дивізії, що входила до складу Земних Сил Оборони.
— Отже, ви звільнилися зі служби?
— Ні, служба звільнилася від мене.
— Перепрошую, сер?
— Так, ви розчули мене правильно, юначе. Це сталося шістдесят три роки тому. Земні Збройні Сили розпустили, залишивши тільки поліцію, яку взагалі можна не брати до уваги. Не зосталося жодної регулярної військової частини
— Чому так учинили, сер?
— Не було з ким воювати. Навіть захищатися не було від кого, принаймні мені так сказали. Це ж треба бути такими дурнями!
— Чому, сер?
— Адже будь-який старий солдат скаже вам, що ворог з являється завжди зненацька. Це може статися тепер. І що тоді робитимемо?
— Чи можна знову створити армію?
— Авжеж. Але сучасне покоління не знає, що значить служити в армії. Не залишилося воєначальників, за винятком кількох таких старих дурнів, як я. Для створення ефективних збройних сил потрібні роки.
— А тим часом Земля безборонна й відкрита для будь-якого нападу ззовні?
— Так, якщо не брати до уваги поліцію. Але я дуже сумніваюся, що вони будуть надійні в бою.
— Не могли б ви трохи розповісти про поліцію?
— Я про неї нічого не знаю. Ніколи не цікавився тим, що не стосується військової справи.
— Але треба гадати, що тепер поліція перебрала на себе функції, які раніше виконувала армія, чи не так? Адже поліція — це значна й дисциплінована сила?
— Може бути, сер. Усе може бути.
(Громадянин Моертін Хоннерс, вік 31 рік, професія — переписувач. Худорлявий, млосний молодик з відкритим хлопчачим лицем і рівним білявим волоссям).
— Ви переписувач, громадянине Хоннерс?
— Так, сер. Але якщо ви не заперечуєте, мені більше подобається слово «автор».
— Звичайно. Громадянине Хоннерс, ви пишете для якогось із цих журналів, що виставлені в кіоску?
— Ні в якому разі! Для них пишуть нездари, які розраховують свої твори на ту паків з нижнього середнього класу. Оповідання, якщо ви цього не знаєте, переписані слово в слово з творів різних популярних авторів двадцятого і двадцять першого сторіч. Вони наважуються лише подекуди замінювати прикметники і прислівники. Мушу вам сказати, що для того, щоб замінити дієслово, а тим паче іменник, треба мати справжню мужність. Але таке трапляється не часто. Редактори цих журналів не полюбляють новацій.
— Отже, ви цього не робите?
— Ніколи! Моя робота некомерційна. Я — спеціаліст з творів Конрада.
— Чи не поясните мені, що це означає, громадянине Хоннерс?
— З радістю. Я переписую праці Джозефа Конрада, письменника, який жив у доатомну добу.
— А як саме ви переписуєте його праці, сер?
— Ну, зараз я працюю над п’ятим варіантом «Лорда Джіма». Для цього я уважно вчитуюсь в оригінальний твір. А потім сідаю переписувати його так, як це зробив би Конрад, живучи в наш час. Така робота вимагає надзвичайної старанності, найвищої творчої віддачі. Одна-єдина помилка здатна зіпсувати весь твір. Насамперед слід вивчити словник Конрада, теми, сюжети, характери, настрої, творчі підходи тощо. Все це має бути в книжці, однак вона не повинна стати простою компіляцією. В ній мусить бути щось нове — таке, що міг би сказати Конрад.
— І вам це вдається?
— Критика поставилася схвально, а мій видавець сприяє мені як може.
— Що ви робитимете після завершення п’ятого варіанта «Лорда Джіма»?
— Спочатку відпочину як слід, а тоді візьмуся до переписування якогось меншого твору Конрада. Можливо, це буде «Плантатор з Малаги».
— Розумію. А в інших видах мистецтва також панує «переписування»?
— Це мета кожного справжнього митця, байдуже, в якій галузі він докладає зусилля. Творчість — це жорстока богиня.
(Громадянин Вілліс Уерка, школяр 8 років. Веселий чорнявий засмаглий хлопчик).
— Вибачте, пане Опитувачу, але батьків зараз немає вдома.
— Це дуже добре, Віллісе. Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе трохи опитаю?
— Я не проти. А що там випирає у вас під піджаком?
— Віллісе, давай я буду ставити питання, якщо твоя ласка.
Тобі подобається в школі?
— Там нормально.
— Що ви вивчаєте?
— Ну, читання й письмо, визначення статусу, а ще мистецтво: уроки з музики, малювання, архітектури, літератури, балету й театру. Нічого особливого.
— Розумію. Це те, чому вчать на відкритих уроках?
— Авжеж.
— А ти ходиш на закриті уроки?
— Аякже. Щодня.
— Ти не проти, якщо ми поговоримо про них?
— Та ні. У вас там пістолет? Я знаю, що таке пістолет.
Старші учні пару днів тому роздивлялися під час обіду малюнки, а я підгледів. Це пістолет?
— Ні. Просто костюм не дуже добре сидить. А тепер, якщо ти не проти, ми перейдемо до закритих уроків.
— Я не проти.
— Що на них вивчають?
— Я не пам’ятаю.
— Ну-бо, Віллісе,
— Справді, пане Опитувачу. Ми всі заходимо в клас і через дві години виходимо звідти на перерву. Оце й усе. Більше я нічого не пам’ятаю. Я говорив з іншими дітьми. Вони теж нічого не пригадують.
