Злочинна цивілізація - Шекли Роберт (читать книги онлайн TXT) 📗
За спиною чулися вигуки Мисливців. Баррент добіг до Мілиних дверей і виявив, що вони не замкнені.
Усі були на місці — одноокий чоловік, стара лиса жінка і Міла. Вони не здивувалися, побачивши його.
— Отже, вас обрали для Лотереї, — мовив старий. — Цього треба було чекати.
— Міла бачила це у воді? — спитав Баррент.
— У цьому не було потреби. Я міг легко передбачити й сам, зважаючи на вашу особистість. Сміливу, але не жорстоку. Така вже ваша біда, Барренте.
Старий випустив обов’язкову форму звертання до Привілейованого Громадянина, що також можна було легко передбачити за таких обставин.
— Я бачив, як це трапляється з року в рік, — провадив він далі. — Просто дивно, скільки молодих людей із великими обіцянками на майбутнє завершили свій шлях у цій кімнаті: вони сподівалися, що мутанти допоможуть їм, але мутанти воліють не мати клопоту.
— Замовкни, Деме, — озвалася стара жінка.
— Мабуть, ми допоможемо вам, — мовив Дем. — Міла вирішила так з якихось своїх міркувань. — Він уїдливо посміхнувся. — Ми переконували її, що вона помиляється, але Міла стояла на своєму. А що з нас тільки вона може віщувати, то ми хоч-не-хоч погодились.
— Навіть з нашою допомогою, — втрутилася Міла, — у вас майже немає шансів пережити Лови.
— Якщо мене вб’ють, — мовив Баррент, — то яким чином здійсниться ваше передбачення? Пам’ятаєте, ви бачили, як я стою над своїм трупом, розколотим на блискучі друзки.
— Пам’ятаю, — відповіла Міла. — Але ваша смерть ніяк не вплине на передбачення. Якщо воно не здійсниться протягом цього життя, то, значить, стосується іншого втілення.
Баррент почувався незатишно.
— Що мені робити? — спитав він.
Старий подав йому якесь дрантя.
— Одягайтесь, а я оброблю ваше обличчя. Ви, друже, станете мутантом.
Трохи згодом Баррент знову вийшов на вулицю. На ньому було лахміття, під яким він стискав свій променевик, а вільною рукою простягав жебрацьку кружку. За допомогою жовто-рожевого пластика старий невпізнанне змінив Баррентове лице: його голова потворно розпухла, приплюснутий ніс майже закривав вилиці. Під цими наростами сховалися мисливські мітки.
Група Мисливців пробігла мимо, навіть не глянувши на нього. У Баррента з’явилася надія. Останні промені блідого омезького сонця зникали за обрієм. Уночі ховатися легше і, якщо пощастить, він зможе уникати Мисливців до сходу сонця. Звісно, після цього будуть ще Ігри, але Баррент не мав наміру брати в них участь. Якщо цей маскарад ховає його від цілого міста, то невже він дасть упіймати себе для Ігор?
Можливо, після завершення свята він знову зможе з’являтися на люди. Цілком може бути, що його ще й винагородять за те, що він вижив у Ловах і уник Ігор. Таке зухвале і вдатне порушення закону просто повинно здобути винагороду…
До Баррента наближалася ще одна група Мисливців. Баррент помітив між ними Тема Ренда, який відверто пишався своєю новою формою вбивці.
— Гей! — гукнув до нього один з Мисливців. — Тут не пробігав Польований?
— Ні, Громадянине, — мовив Баррент, шанобливо схиляючи голову і тримаючи променевик напоготові.
— Не вір йому, — мовив інший Мисливець. — Ці кляті мутанти ніколи не скажуть правду.
— Ходімо, ми зараз його знайдемо, — мовив третій. Усі подалися геть, а Тем Ренд залишився.
— Ти певен, що не бачив тут Польованого? — спитав він.
— Абсолютно, Громадянине, — відповів Баррент, побоюючись, що Ренд упізнає його. Він не хотів убивати, крім того, ще невідомо, хто кого подолає, бо Ренд мав надзвичайно швидку реакцію. Втім, променевик Ренда звисав у нього в руці дулом униз, а Баррентів був уже напоготові. Така перевага зводила нанівець Рендову швидкість і влучність. І все-таки, подумав Баррент, найімовірніше, що вони вб’ють один одного.
— Добре, — мовив Ренд. — Якщо ти побачиш якого-небудь Польованого, порадь йому не переодягатися мутантом.
— Чому?
— Надовго так не сховаєшся, — рівним голосом відповів Ренд. — Може, на якусь годину, не більше. Потім донощики вистежать його. Якби полювали на мене, то я, можливо, й скористався б маскарадом, але лише для того, щоб вихопитися з міста,
— Невже?
— Будь певен. Щороку кілька Польованих тікають у гори.
Звісно, уряд не любить говорити про це, і більшість громадян нічого не знає. Але Гільдія Вбивць веде власний лік усім хитрощам, вигадкам і втечам. Це частина нашої праці.
— Дуже цікаво, — погодився Баррент. Він зрозумів, що Ренд розгадав його маскарад. Тем виявився гарним сусідою, хоча й поганим убивцею.
— Звичайно, — провадив Ренд, — вибратися з міста нелегко. І навіть, якщо втікачеві це вдасться, він не може почувати себе у безпеці. Його вистежуватимуть патрулі Мисливців і на додачу…
Ренд раптом замовк. До них ішов гурт Мисливців. Ренд задоволено кивнув головою і пішов геть.
Після того, як Мисливці пройшли, Баррент рушив і собі. Ренд дав йому гарну пораду. Звичайно ж, дехто тікав з міста. Жити в голих омезьких горах надзвичайно важко, але що таке будь-які труднощі проти смерті?
Якби Баррентові вдалося вийти за браму міста, він уже зміг би якось уберегтися від патрулів. Але Тем згадав ще про щось. Цікаво, що він мав на увазі. Мисливців-альпіністів? Мінливий омезький клімат? Смертельних рослин і тварин? Шкода, що він не встиг договорити.
Ще перед тим, як запали сутінки, Баррент дістався до Південної Брами. Зігнувшись мало не до землі, Баррент шкандибав до загону чатових, що охороняли вихід із міста.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Чатові не звернули на нього уваги. Цілі родини мутантів тікали з міста в гори, щоб перечекати мисливську лихоманку. Баррент пристав до одного такого гурту і невдовзі вже був далеко за містом, біля підніжжя гір, що півколом оточували Тетрагід.
Мутанти зупинилися й стали розбивати табір. Баррент пішов далі і опівночі вже дерся крутим схилом однієї з найвищих скель. Він зголоднів, але прохолодне свіже повітря підбадьорювало. Баррент нарешті по-справжньому повірив, що зможе вижити в Ловах.
Він чув, як галасливий гурт Мисливців обійшов гору. В пітьмі вони не помітили його, і він подерся далі. Невдовзі тишу порушував лише рівний вітер, що свистів у скелях. Було близько другої ночі — до світанку залишалося три години.
Перед світанком закрапав дощ, який незабаром перетворився на холодну зливу. На Омезі це не дивина. Не диво також, що над горами купчилися хмари, прорізувані яскравими жовтими блискавицями, і лунав оглушливий грім. Баррент сховався у неглибокій печерці і радів, що температура не падала.
Він сидів у печері й куняв, грим стікав з його обличчя, й на схилі гори утворилося слизьке пасмо. Згодом при світлі блискавиці він помітив, як схилом щось рухається просто до його печери.
Баррент підвівся, тримаючи променевик напоготові, й почекав нового яскравого спалаху, який висвітив холодний вогкий блиск металу, миготіння червоних та зелених вогників і пару металевих мацаків, що чіплялися за брили і виступи скелі.
Саме з такою машиною Баррент змагався в підвалах Департаменту Юстиції. Тепер він здогадався, про що його хотів попередити Ренд. Зрозуміло, чому рідко хто з Польованих тікав, навіть вирвавшись за межі міста. Важко сподіватись, що цього разу Макс діятиме навмання, щоб урівняти шанси, і, напевне ж, він не підставлятиме запобіжникову коробку.
Коли Макс наблизився, Баррент вистрілив. Постріл не завдав ніякої шкоди броньованій шкірі машини. Баррент залишив свій притулок і подерся вгору.
Машина невпинно піднімалася зрадливим мокрим схилом гори. Баррент спробував загнати Макса на плато, всіяне гострим камінням, але це не допомогло. Баррент збагнув, що машина йде на якийсь запах; можливо, її налаштували на незмивну фарбу на Баррентовому обличчі.
Він котив на машину важкі каменюки, сподіваючись спустити лавину. Макс ухилявся від більшості брил, а ті, що влучали, не завдавали машині жодної шкоди.
Врешті Баррент був припертий до вузької стрімкої скелі. Далі видертися він не міг. Він вичікував. Коли машина наблизилася впритул, Баррент притис променевик до металу й натис гачок.
