Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
— Зважаючи на твоє високе покликання, Братство Синів Двох Сонць дарує тобі відхилення від ритуалу. Підведись, Сину Двох Сонць!
Блиснув яскравий спалах. Заклубочив ароматний дим. Хтось натягнув на Айта чорний балахон. Церемонію посвяти було закінчено.
— Йди, Сину Двох Сонць! Твоїм пастирем буде майстер Корк.
Корк узяв Айта за руку і повів кудись плутаним шляхом, час від часу присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Їм доводилося пролізати над завалами, переходити хисткими кладками через потоки нечистот, дертися іржавими драбинами на вищі горизонти. Нарешті, скинувши і заховавши в одній з камер чорні балахони, вони вийшли під мостом на берег неширокої смердючої річки.
— Он туди! — сказав пошепки майстер Корк.
За мостом виднівся чималий особняк. Коли Айт з Корком підійшли ближче, то побачили на його парадних дверях червоне коло, емблему медицини Монії, і напис: «Член багатьох академій і магістр оживлення, ясний нащадок неба, професор Лайн-Еу».
Лайн — невисокий старий чоловік — зустрів гостей як давніх знайомих.
— О, містер Фейль! — закричав він, звертаючись до Айта. — Як ся маєте?.. Все ще болить рука перед негодою?.. Так, так, я обіцяв вам кілька лікувальних процедур, пам'ятаю, пам'ятаю! То що ж — ходімо до кабінету.
Айт, трохи дивуючись, охоче зіграв роль колишнього пацієнта лікаря Лайна, навіть зойкнув, ненароком торкнувшись одвірка в кабінеті.
— Досить, — з доброзичливою посмішкою сказав Лайн. — Сідайте. Ваше ім'я?
— Це той, на кого чекали, — вихопився майстер Корк.
— Мене звуть Айт, — лаконічно відповів інженер, не звертаючи уваги на застережні знаки свого «пастиря».
— Айт — світло… — задумливо повторив професор. — Гарне ім'я! І вам не шкода буде змінити його на якесь інше?
— Я готовий до всього, пане професор! — гаряче прошепотів інженер.
— Це правда? — недовірливо похитав головою старий. — Містер Корк, ви вільні.
Коли Корк вийшов, професор сів ближче і повторив своє запитання:
— Це правда?.. А ви знаєте, що на вас чекає?
— Я готовий вмерти, якщо це буде потрібно.
— Ні, це не найстрашніше! — професор зняв домашній ковпак і кумедно наморщив носа. — Є річ далеко страшніша за смерть — старість! — він рвучко простягнув до Айта суху, дряблу руку. — Чи погоджуєтесь ви мати отакі скалічені лапи немічного старика?.. Чи згодні ви втратити силу м'язів, зуби, сон і апетит?.. Чи погоджуєтесь мати сміливий, енергійний дух у напівзруйнованому тілі, яке вже не здатне ні до чого?
— Так, погоджуюсь! — хрипко промовив Айт.
Він ще не знав, до чого веде професор. Намальована картина була настільки страшною, що аж мороз пробіг поза спиною. Айт уявив себе отаким поруч юної квітучої Мей! Жодне кохання не витримало б такого випробування.
Він міркував так, ніби й досі його чекала кохана, ніби сподівався щастя. Але Мей зрадила, продалася. Її купив містер Кейз-Ол, як купують худобину…
— Погоджуюсь, пане професор. Але це — жарт? Що я мушу робити?
— Це не жарт… — з глибоким сумом сказав старий. — Є тільки один засіб, з допомогою якого можна пробратися до фортеці Кейз-Ола: перетворитись на одного з його служників. Зараз випала зручна нагода — захворів старий Псойс, особистий лакей містера Кейз-Ола. Він справжній пес у людській подобі, вимуштрувана до найвищого ступеня істота, покликання якої — догоджати хазяїнові. У Псойса запалення мозку. Вилікувати його не можна. Але…
Професор зробив таку довгу паузу, що Айт не витримав:
— Говоріть, професоре. Я починаю розуміти вашу думку. Ви дасте мені якихось ліків, що відразу зістарять мій організм і зроблять мене схожим на Псойса?
— Ні, це було б надто складно. Я просто… пересаджу ваш мозок у черепну коробку хворого…
Отут уперше Айта охопив справжній жах.
Перетворитися на такого немічного, постійно відчувати, що живеш у чужому тілі, огидному й бридкому, наче засмальцьований одяг з чужого плеча…
— Пане професор, — з болем прошепотів Айт. — А чи немає якогось іншого шляху, хай навіть в тисячу разів болючішого, неприємнішого?
Професор сумно похитав головою.
— Мені шкода вас, Айт, бо ви нагадали мені мого бідолашного сина, який теж загинув не знати за що. Надто велику ціну заправили наші «пастирі» за ваш порятунок! Коли б на самопожертву погодився якийсь із них — я зробив би йому операцію залюбки. Але вони звикли загрібати жар чужими руками і знаходять для цього дурнів, таких, як ми з вами… Вам ще жити та жити… Хочете, я врятую вас і від поліцаїв Кейз-Ола, і від екзекуторів Братства?
— Ні, — тихо, але вперто відповів Айт. — Я не шукаю порятунку, я прагну помсти.
— Невже Кейз-Ол завинив вам так багато, що за його мерзенне життя ви згодні віддати свою молодість?
— Так.
— Гаразд… — професор наче аж розгнівався. — Я зроблю вам операцію. Знайте: вороття не буде. Юнак Айт загине в ту мить, коли його мозок переселиться в тіло старого Псойса. Ви дістанете змогу помститись, як самі схочете. Але ви повинні помститись і за мого сина.
— Його забили?
— Ні, він наклав на себе руки, коли вибухнула перша створена ним атомна бомба і знищила понад сто тисяч мирних мешканців Джапайї. В своєму останньому листі він писав, що випустив на світ дракона, який спопелить планету, і благав не допустити початку третьої всепірейської війни.
— Розумію… — прошепотів Айт.
Старий одвернувся, нишком витер сльози і вже сухо, суворо сказав:
— Вбити Кейз-Ола замало. Ви повинні перетяти шлях війні, зрозуміло? Тільки з цією умовою я візьму гріх на свою душу.
— Я згоден, — коротко відповів Айт.
Екзамен на Псойса складено
Минуло вже кілька секунд з того часу, як Павло натиснув на кнопку біоскопа, а імла на екранчику не розпливалась. Вона тільки поволі збиралася в густі плями, що мерехтіли, як чорне марево.
Нудотно пахло якимись ліками. Нестерпно боліла голова, ніби її ритмічно поливали розтопленим свинцем навхрест через тім'я.
Та ось плями стали виразнішими. Чітко проступила темна рамка дзеркала. А в наступну мить вирисувалось зморшкувате обличчя, яке зловісно посміхалося беззубим ротом.
— Отже, це я… — почувся незнайомий скрипучий голос. — Я, Псойс…
Дзеркальце впало, і старик, обхопивши голову, застогнав.
— Псойс… — повторив Айт підводячись. — Ну, то хай буде так.
Він попрямував до дверей. Тіло було неслухняним, якимсь чужим. Суглоби згиналися неохоче, ніби в них понабивалось піску. Всі речі довкола набули неприємного жовтого відтінку, що дратував око. Звуки долітали приглушено, мов з льоху.
— Хай буде так… — він одчинив двері і пішов коридором.
Назустріч рухалась група людей у блискучих білих комбінезонах. Той, що йшов попереду, раптом прискорив ходу і закричав:
— Пане Псойс! Вам же не можна вставати з ліжка! Уклінно прошу, поверніться до палати!
Професор Лайн-Еу запобігливо допоміг хворому дійти і, ледве причинивши двері, засичав:
— Ви що — з глузду з'їхали? Чи гадаєте, старий Псойс після операції гасатиме, немов юнак?!
— Пане професор, — тихо виправдовувався Айт, — я ішов дуже повільно…
— Повільно? — люто перепитав Лайн-Еу. — А чи тремтіли й підгиналися у вас коліна?.. Чи хапалися ви за серце й за стіни, щоб не впасти?.. Ваш юний мозок все ще не скорився неминучому і вимагає від тіла не властивого йому напруження. Прошу, стримуйте себе. Я привіз вас сюди зовсім не для лікувальних процедур. Слава Сонцям, все скінчилося гаразд!.. А ви протягом найближчих двох-трьох декад вивчатимете життя камердинера містера Кейз-Ола і звикатимете поводитися так, як це личить старій людині. Перший сеанс розпочнемо сьогодні ж увечері.
Це була дуже складна справа — вчитися того, що приходить з літами, поступово: обережності, якою літня людина захищає свої ревматичні ноги від протягу та ударів, невпевненості рухів, яка з'являється внаслідок втрати м'язами колишньої еластичності та пружності; нарешті, тому бурчанню й постійній невдоволеності, що є яскравим свідченням хворобливих зрушень в організмі, найпершою ознакою старості.
