Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
Проте мешканці підводного міста-лабораторії доповідали, що кілька разів бачили за прозорими пластмасовими стінами страхітливу тінь…
Віддалік з’явилася барвиста заграва. Вона тяглася до обрію — наскільки охоплював погляд. У ній переважали червоний і зелений кольори. Червоний переходив у багряний, зелений — у жовтий. У воді стояв важкий густий запах з багатьма відтінками — так не пахли ні косяки риб, ні скупчення морських тварин, ні придонний планктон, ні рослини. Безперечно, це був запах міста.
Я послав і багато разів повторив сигнал про своє прибуття. І коли через кілька хвилин увійшов у зону прожекторів, їхнє світло вже було приглушене — воно не сліпило мене. Ворота-шлюзи в першу приймальну камеру відчинилися. З тихим свистом почали працювати насоси — вода зійшла, і відчинилися двері в другу камеру, де мені належало пройти через іонні душі. В третій камері я прийняв звичайний душ і перевдягнувся.
Після того я зайшов до вестибюля підводного міста, де мене зустрічали люди. Двох з них я знав завдяки портретам і статтям у журналах. Третьою була жінка — висока, з довгою шиєю і густим, коротко підстриженим волоссям. Коли вона повертала голову, волосся розліталось, і їй доводилось весь час поправляти зачіску.
Її очі зустрілися з моїми, спалахнули, ніби впізнавали старого знайомого. Жінка ступила крок мені назустріч, губи П ворухнулися, готові вимовити ім’я. Але вона одразу ж завмерла, примруживши очі й усе ще подавшись уперед, назустріч мені, однак уже досадуючи на себе за поквапливість.
Що їй здалося? Ми ніколи раніше не зустрічались. Адже я помилитись не міг, пам’ять ще не зраджувала мене.
Я відвів очі. Проте відчував на собі її погляд, в якому була не просто цікавість.
Мені відрекомендували Людмилу Вєтрову як біолога, “найчарівнішу з наших русалок”. Сам професор Вєтров виявився міцним струнким чоловіком з важким крутим підборіддям. Його темні очі з-під ріденьких білих брів уважно дивилися на мене.
— Раді бачити вас у нашому місті, — сказав професор голосно. Надто голосно й співуче. Він чомусь був ніби стурбований моєю появою.
Професор на якусь мить затримався, потім поквапливо подав мені руку. Я запам’ятав цю мить і цю поквапливість — навмисну, щоб випередити дружину, і те, як він тримав руку, вигнувши долоню човником, щоб вона менше торкалася моєї долоні, його рука була холодною і сторожкою — випещене п’ятипале звірятко, що сунулося в пащу левові й напружено очікує, чи не зімкнуться ікла.
А от рука його дружини була теплою і довірливою.
Мені показали підводне місто, його лабораторію, нафто-комбінат, директором якого був професор Вєтров. Штучне освітлення майже не відрізнялося від сонячного світла завдяки постійній великій кількості ультрафіолету. Здавалося, що тут завжди ранок. Вздовж вулиць, викладених різнокольоровим пластиком, на довгих вузьких клумбах росли кущі й невисокі старанно підстрижені дерева. Квітів, зокрема гладіолусів, було так багато, що здавалося, наче потрапив до оранжереї. Люди на вулицях зустрічалися нечасто, і всі чомусь затримували погляд на мені.
Людмила Вєтрова розпитувала мене дуже обережно. Обережно, але наполегливо. Так, ніби хотіла з’ясувати щось важливе для себе.
— Подивіться, яка вродлива жінка! — прошепотіла вона, близько нахилившись до мене і показуючи поглядом на струнку блондинку.
— Не поділяю вашого захоплення, — відповів я. — У неї хвора печінка.
— Що? — сахнулася Вєтрова, її брови кумедно підстрибнули, а світлі очі з блискучими цятками в зіницях докірливо подивилися на мене.
— Маєш? — усміхнувся її чоловік і, звертаючись до мене, промовив: — Це вона намацує грунт, шукає однодумця.
— Однодумця? Навіщо? А ви?
— Наші погляди часто розходяться. У подружжя так завжди буває.
— Розумію. В суперечці народжується істина.
— Якби ж то…
Він знову усміхнувся, кинувши скоса погляд на жінку. Людмила зморщила лоба.
— Не слухайте його, — сказала вона з ледь помітним роздратуванням. — Він усе жартує. Не завжди вдало. Ходімо, я покажу вам наш парк.
Ми рушили вузьким коридором вулиці. Іноді назустріч попадалися вантажні електромобілі. Основне транспортування всього необхідного — продуктів харчування, предметів побуту і одягу, наукових інструментів, устаткування, — йшло по трубах транспортерів, що мали вихід у кожен будинок. Електромобілі використовувалися тільки для перевезення негабаритних предметів, під час ремонту трубопроводу і в аварійних ситуаціях.
“Наш парк” виявився маленьким сквером, де росло вісім дерев та десяток кущів. Зате посередині його красувався басейн з фонтаном.
— Цей парк ми створили у вільний час, — сказала Людмила.
Я уявив, скільки довелося потрудитися цим людям, щоб розбити тут парк і доглядати за всіма деревами й квітами в місті. Потужні очисники повітря, іонізатори, розпилювачі працювали цілодобово, забезпечуючи підводне місто життєдайним повітрям. Дивлячись на “парк”, я промовив:
— Гарно.
Людмила радо заусміхалася, на блідих щоках з’явилися ямочки.
— Вам справді подобається?
Усміхалися всі, навіть суворий професор. Він поглядав на жінку трохи зверхньо, але в його погляді світилося почуття, яке я не міг розшифрувати. “Може, йому подобається виглядати сильним поряд з нею?” — подумав я, знаючи, що і в цій думці не вистачає багато чого, щоб стати істиною.
— Коли сталася аварія, наш парк мало не загинув, — сказала Вєтрова. — Порвало трубу, що йде від киснезабірника…
— Де це сталося?
— Недалеко звідси, за стіною міста. Адже парк розташовано біля самої стіни. — Професор Вєтров ступив кілька кроків і постукав зігнутим пальцем по хмарині, що, здавалося, пливла по синьому небу. Хмарина й небо були так вдало імітовані, що могли ввести в оману будь-кого. Але органи нюху й локатори вже давно розкрили мені секрети імітації.
— Таких аварій раніше не було? — спитав я.
— Ні. Адже там надійна підстраховка. Труба має чотири захисні оболонки. Самі побачите. Я проведу вас.
— Зараз?
— Чому зараз? Завтра. Хіба ви не будете відпочивати?
— Відпочину, — сказав я, збагнувши, що він або забув, або не знає про мої можливості: не виключено, що Михайло Дмитрович не знайшов потрібним сповістити йому про них. — У вас є кімнати для приїжджих?
Є, — втрутилася Вєтрова, — але там вам буде нудно. Можете зупинитись у нас.
— Дякую, я звик працювати й відпочивати один. — Моє обличчя було непроникно доброзичливим. Цей вираз я старанно і довго завчав.
— Воля ваша. Ми проведемо вас до готелю, — швидко сказав професор.
Дорогою професор і його друзі розповідали мені про аварію, про те, як побачили таємничу тварину.
— Вперше її помітили робітники нафтокомбінату, але добре роздивитися не змогли. Тінь виникла на фоні “неба”, майже на горизонті. Викликали начальника зміни, директора. Тінь рухалась по лінії горизонту, наче обстежувала входи в місто. Потім почала підніматися по “кебу”… тобто по куполу… Піднімалась повільно, звиваючись…
— Який вигляд мала тінь? Конфігурація?
— Ми помітили довгу шию, товстий тулуб, величезний хвіст метрів п’яти-семи завдовжки. Голова, певно, дуже маленька, непомітна. Нам здавалося, що ЇЇ немає зовсім.
Я не сказав йому: “Мене не цікавлять ваші припущення”. З того, що він сповістив, записав у пам’ять: “З’ЯВИЛАСЯ ЗА НИЖНІМ КРАЄМ КУПОЛА. ТІНЬ ДОВГА, З ПОТОВЩЕННЯМ ПОСЕРЕДИНІ”.
Він вів далі:
Іноді вона різко прискорювала рух якимись імпульсами, іноді зависала непорушно. Розрізнялися масивні виступи…
— Скільки їх було?
— Точно не можу сказати.
Я записав у пам’яті: “РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО”.
— Потім вона мовби прилипла до одного місця. Здавалося, хоче проникнути в місто…
В пам’ять нічого було записувати. В його словах бракувало об’єктивної інформації.
— Ви чули які-небудь звуки?
— Ні. Але у нас в цей час працювали механізми. Крізь їх шум іноді пробивався якийсь свист…
— Він міг бути пов’язаний з неправильною роботою механізмів?
