Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир (версия книг txt) 📗
— Не треба голосу боятись, а треба з нього милуватись… — продекламував я, широко розкриваючи рот. — Ви чуєте людини глас, і так говорить кожен з нас…
Дивні створіння не зводили з мене очей. Розглядав їх і я. Спочатку я не міг зрозуміти, чому в одного з дитинчат є крила, а в другого нема. Потім я збагнув: мабуть, той, який потрапив до мене в полон, позбувся крил під час якоїсь пожежі. В усякому разі, в нього на тілі поміж волоссям виднілись шрами від опіку.
Чудні відвідувачі відірвали мене від думок тоненьким пищанням, яке затихало на найвищих тонах. Чи вони хотіли мені щось сказати, чи хвалились своїми прекрасними співами, не знаю. Я тільки відчув, що це — вияв прихильності. І не помилився: коли квартянчики посміливішали, вони почали ходити за мною, наслідуючи кожен мій рух. Вони скидались на дітей. Признаюсь, я полюбив цих милих створінь з першого ж дня. Я їх назвав Франтиком і Марженкою. Франтик був з крилами, а Марженка — без крил.
За кілька днів ми так потоваришували, що Франтик і Марженка захотіли за всяку ціну поселитись у моєму підземеллі. Я б збрехав, коли б став запевняти вас, що був у захваті від їхнього наміру. Житло для трьох було надто тісним, а найголовніше — то були для мене все-таки тварини. Поруч “их я не міг би спати спокійно.
Отже, Франтик і Марженка розташувались назовні, в затишному гніздечку серед густої трави. Щодня вони пустували аж до глупої ночі, а потім спали до полудня. Я всіляко намагався змінити їхній режим, але згодом облишив свої спроби перевиховання, бо зрозумів, що для них ніч служить днем. Зрештою, я був радий з цього, бо моє житло таким чином мало нічних охоронців.
Нові друзі стали мені корисними й з іншого погляду. Зразу ж після першого походу за харчами вони зрозуміли, чого я потребую для існування, і за короткий час буквально засипали мене плодами. Деякі з них, правда, були огидні, зате дуже подобались Франтику і Марженці.
Після чудових сонячних днів почалися дощі, а разом з тим турботи про житло для друзів. Слабосила Марженка безперервно тремтіла від холоду, наче хвора на пропасницю. Самовідданий Франтик даремно обгортав її своїми перетинчастими крилами. Я вирішив тоді, що зразу ж після дощів побудую для своїх нових приятелів примітивну хату, а тим часом хай вони поживуть у моїй норі.
То було мудре рішення, бо рівень води на дні ями підвищувався, і її доводилось безперервно вичерпувати. Без ретельних рук Франтика і Марженки я не впорався б з цією каторжною роботою, і мені довелося б тікати з нори.
Отак у спільній боротьбі з негодою ми прожили цілих три місяці. То було сповнене турбот сумне й жалюгідне існування.
Однак хмари все ж розвіялись, і на небі з’явились сонця. Ми привітали їх веселим танком у мокрій траві. Сам не усвідомлюючи того, я повсякчас переймав від моїх нових друзів їхню дитячу безпосередність, а вони, навпаки, наслідували мене, так що інколи доходило до комічних ситуацій.
Край галявинки біля мого житла росли два великі дерева, їхні стовбури були один від одного на відстані близько метра, а крони сплітались воєдино.
Отут я й вирішив побудувати халупу для Франтика і Марженки. Невисоко над землею я з’єднав стовбури дерев дрючком, обабіч нього прикріпив похило вкопані в землю гілки, переплів їх ліанами й покрив дах товстим гладеньким листям. Таким же чином я побудував обидві бічні стіни.
Приятелі дуже уважно стежили за кожним моїм рухом. Франтик, зрештою, почав допомагати мені носити будівельний матеріал, але Марженка тільки вистрибувала навколо та з подивом поглядала то на мої руки, то на всезростаючу будову.
Зацікавленість Марженки моєю працею викликала в мене гарний настрій і якусь гордовиту самовпевненість розумної істоти. До запаморочення я мугикав одну свою улюблену пісню… Я недарма згадую про це; пізніше ви дізнаєтесь про цікаву річ.
Як тільки я застелив підлогу хижі сухою травою, Франтик і Марженка з радісним вищанням залізли туди й прикинулись, що сплять. Я не хотів їм заважати і пішов і собі відпочити.
Вранці мене збудив підозрілий тріск у джунглях.
“Друзі ще сплять, а наближається небезпека… Мабуть, це ящір…” — майнула в мене думка. Я вискочив з нори.
У верховітті знову щось затріщало. Я ахнув з подиву. Франтик сидів на дереві і намагався відламати товсту суху гілку. Впоравшись з цим завданням, він кинув дрючок на землю, випростав руки і красиво спустився вниз. Свої перетинчасті крила він використав переді мною вперше.
Схопивши дрючок, Франтик потягнув його до узлісся. Ще не догадуючись, в чому справа, я йшов за ним назирці.
На мене чекала велика несподіванка: поміж двох стовбурів край галявини Маржеика прикріпляла гілку, — так, як це робив учора я. Працювала вона спритно, хоч деякі її рухи були явно зайві.
Франтик кинув на землю свій дрючок і побіг подивитись на халупу, яку побудував я. Повернувшись, він приладнав принесену “балку” як одвірок.
Ми помінялись ролями: тепер уже я з подивом спостерігав, як Франтик і Марженка зводять хату, — таку ж, яку вчора збудував я. І повинен визнати, що все у них спочатку йшло добре. Так добре, що я був навіть вражений кмітливістю своїх друзів.
Кістяк куреня вони зробили чудесно. Однак коли взялись до стін, то одразу ж заплутались у ліанах так, що ледве могли рухатись.
Я навмисне не поспішав їм на допомогу, щоб дізнатись, що вони робитимуть далі.
Марженка уважно подивилась мені в очі й раптом заспівала: “Фі-фі-фі… фі-фі-фі…” — власне, запищала.
Спочатку я збентежився, але потім зрозумів, що вона хотіла сказати цією мелодією. Мою вчорашню пісню вона поєднувала з побудовою хижі і просила мене, щоб я допоміг.
Я показав, як переплітати ліани. Мої приятелі кілька разів повторили цей складний для них урок і досить швидко засвоїли його. Робота їм сподобалась. Дах і бічні стінки вони переплели так густо, що не лишилось жодної шпаринки. Це мене дуже потішило.
— З часом я їх так навчу, що мені не доведеться й пальцем поворухнути! — сказав я сам собі. — Все робитимуть за мене!
Другої ночі вони побудували ще одну хижу. А потім ще і ще. їх просто не можна було зупинити. Через десять днів на галявині виросло ціле селище. Кінець будівельного запалу в моїх друзів настав тільки через нестачу придатних для будування дерев на узліссі.
Франтик і Марженка довго міняли місце свого мешкання, аж поки, нарешті, поселились постійно в курені, який побудував їм я. Мабуть, з ввічливості. Мене вони прагнули поселити в сусідній хижці. Я відмовлявся. Коли б не трапилось подальших сумних подій, можливо, ми б там жили й досі.
Розділ XXIII
В ПЕКЛІ
(Продовження розповіді Крауса)
— …Якось після сильної бурі, яка промчала джунглями і повивертала з корінням чимало дерев, я знову згадав про човен, що повис, як мені здавалось, десь у плетиві гілок та ліан.
Нога в мене вже загоїлась настільки, що я ходив вільно, але видиратись на дерева все ще боявся, а тому вирішив скористатись з послуг моїх друзів. Я довго намагався розтлумачити їм на мигах, який вигляд має човен та де його шукати. Франтик і Марженка ретельно повторювали за мною всі рухи, але жоден з них не зрозумів, чого я хочу. Довелось облишити цю справу.
Одного дня я помітив у Франтика й Марженки дивні ознаки неспокою. Погода була чудова: в небі — ні хмаринки; джунглі дихали так тихо, що навіть листя не шелестіло, а мої приятелі чомусь покинули свою халупу і настирливо лізли в моє підземне житло. Довелось пустити їх туди,
Марженка незабаром вилізла з нори і почала невідомо навіщо копати посеред галявини вузьку й глибоку яму. Працювала вона з такою наполегливістю й моторністю, що впоралася з цим завданням надзвичайно швидко.
“Вона робить сховище… — подумав я. — Але навіщо воно їй потрібне?”
Майже так само, як я свого часу, Марженка накрила вириту яму гілками та листям, потім взялась за те, чого я вже ніяк не сподівався: почала кидати вириту глину на покрівлю сховища. Однак вона скоро зупинилась і, наче розмірковуючи, довго дивилась на дах мого житла.
