Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
— Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви менi це дасте?
— Я весь апарт вам дам.
Труда прудко злякано задирає до нього лице.
— Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?
— Я вам увесь апарат дам
Труда зовсiм випростовується — вiн говорить цiлком серйозно, вiн таки готовий дати їй цiлий апарат.
— У такому разi ви повиннi самi сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно блiде й неправильне. Ну?
— Ведiть за неї пропаганду!
Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розумiється, для пропаганди!
— I знаєте, як я буду? Iз сцени! Я ж маю свiй театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.
— Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.
— О, будь ласка! З великою радiстю!
— Але яка ж од цього користь справi? Труда признає рацiю. Дiйсно, коли вона буде сидiти в тюрмi, то вiд цього для машини користi нiякої.
— Ну, я вже знайду всякi способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Рудi зробив! Наш милий мовчазний Рудi. Ви ж неодмiнно вiтайте його вiд мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лицi. А мене зовсiм забули. Правда? Ну, ну, можете не вiдповiдати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тiльки так, од радостi. Так я, значить, можу зразу ж i взяти всю Машину?! Господи, i ще сьогоднi можу їсти сонячний хлiб!1 Я хвилювалась так, так… як збиралась тiкати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, вiдповiдi не треба. Я тiльки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете менi знести вниз. Правда? I я вже мушу їхати. Я хочу сьогоднi ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночi не можна? Правда?
Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне «правда», цей зворушливий запах конвалiї вiд її тiла, це хвилювання, гарячка, радiсть.
Макс в однiй руцi зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує пiд лiкоть графiвну Труду. I згадується, як вона тодi раз у раз зараз же ловила лiктем його руку, якось зручно пiдгортала її мiж своєю рукою й тiлом i тодi затишно-затишно пригорталася вся до нього.
Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.
— Моя адреса теперiшня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?
— З великою-великою радiстю, Трудо. Спасибi вам, величезне спасибi, що ви сьогоднi були в мене.
— За що менi?!
Милi, здивованi, готовi раз у раз на найшкодливiшу для них самих одвертiсть очi!
— Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!
Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.
— I я дуже-дуже рада. Не тiльки за…
Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.
— …але й за… iнше. Так прийдете? Ждатиму!
— Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзi є! Га? Нi?
Штiфель понуро мовчить i прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на свiтi — трохи якесь хвилювання, i вже гуркотить, мурчить, пухириться.
— Ну, то що, що в Гамбурзi? А ви б її заборонами спинили? I що, їй-богу, говорити от таке!
— Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю. Тiльки вас тепер питати не буду. Годi.
Штiфель раптом поспiшно прощається й злякано вибiгає з кабiнету, дрiбно перебираючи ногами.
Тодi пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку.
— Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф Елленберг покiрно схиляє голову — розумiється, потрiбна. Та як же ти його боротимешся?
— Рiшуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер — нiсенiтниця. Роздмухали. Iнших засобiв, iнших. Що там професiйнi органiзацiї?
— Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки. Вимагають волi Сонячнiй машинi.
— Волi? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрацiї, зiбрання, засiдання?
— Не дозволенi. Але, звичайно…
— I не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нiзащо об'єднання. Чуєте? Тодi все врятоване. Тисяча машин-дурницi. Роз'єднувати. Розбивати цю темну стихiю.
Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два гудзики по два рази кожний, потiм круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепiреними пальцями рук об круглi товстi колiна.
— Пане мiнiстре, тепер лишається, повторюю, тiльки один спосiб! роз'єднати, розладнати й розбити стихiю. Тiльки. Зробимо ж це так. У Берлiнi повинна з'явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячi. Десятки тисяч. Чуєте?
Граф Елленберг пiдозрiло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжi поту.
— Але тi скла повиннi приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме — це рiч ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. I так можна, i так. Ви розумiєте вже iдею? Чи далi поясняти?
Граф Елленберг сидить, як закам'янiлий, розгублений.
— Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операцiї завсiди жорстокi. Краще тисяча, десять тисяч загине, нiж мiльйони. Що? Нi?
Граф Елленберг глибоко зiтхає й проводить рукою по чолi.
— Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандiознiстю цiєї iдеї. О пане президенте, це, дiйсно, тiльки генiєвi може прийти така проста й непереможно-вiрна iдея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманiсть, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вiрно!
Граф Елленберг глибоко схвильований.
— А тепер дозвольте менi, пане президенте, обмiркувати способи здiйснення її й предкласти вам план.
I от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потiм убиває. Сонячна машина — це страшна, пiдступна, диявольська махiнацiя Союзу Схiдних Держав.
Дiйсно, випадки то раптової, то повiльної смертi вiд уживання Сонячної машини стають цiлком доказаним фактом. I полiцiя, i публiка, i репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, бiля фабрик i заводiв щораз бiльше й бiльше з'являється пiдозрiлих людей, якi майже одверто роздають скла з iнформацiями й вiдозвами Iнараку. Правда, майже день у день з'являються знову вiдозви вiд Iнараку, де вiн одмовляється вiд попереднiх, а далi знов од цих.
В одних доводиться, що полiцiя пiдробляє скла, отруює їх i роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими пiдписами лається попереднi вiдозви й роз'ясняється, що це провокацiя полiцiї, яка хоче налякати народ.
I нiхто вже нiчого, навiть самi iнаракiсти й сама полiцiя, не можуть розiбрати, чия де вiдозва.
Але пiдозрiлi суб'єкти дiйсно щораз частiше й частiше попадаються на всiх людних мiсцях, їх часом заарештовують, але серед публiки вперто ходять чутки, що полiцiя їх зараз же випускає.
I все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповiдь графа Елленберга, невдоволено гиркає:
— Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячi, десятки тисяч смертей щодня! Саме iм'я «Сонячна машина» повинно викликати жах i ненависть. Тiкать повиннi вiд усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?
I, дiйсно, страх i жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографiї трупiв людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторiнках усiх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять iмена нещасних легковiрних жертв цiєї страшної казки.
Уже бувають випадки, коли юрба хапає «склярiв» i «сонцеїстiв» i видає їх у руки полiцiї. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змiшується в купу лютих тiл. Полiцiю ненавидять, полiцiї бояться, полiцiю благословляють, полiцiю кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячнiй машинi!
А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє iмена їхнi в чорнi рамцi газет.
