Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Лінія шляху, що його пройшло скіфське плем’я за час жалобної подорожі, описувала на папері довгу криву, яка утворювала майже замкнене коло.
— Не забувайте, що той напрям завернув, нарешті, на південь, — вів далі Іван Семенович. — Ще й досі не збагнули, Артеме? Ну?
І враз юнак зрозумів. Мов блискавка освітила перед ним цей загадковий спочатку рисунок. Так, так! Вони зробили за цей час майже повне коло — і...
Іване Семеновичу! — вихопилося в нього. — Іване Семеновичу, та це ж так просто, що мені аж соромно за мою недогадливість!
— Ну?
— Ми зробили коло навкруги нашої сталактитової печери! І тепер знову опинилися в ній. Це ж наша печера! Та сама, де ми ледве врятувалися від газу! Як же я сам не зрозумів цього раніше?.. Адже я з самого початку жалобної подорожі помітив зміни напряму, яким посувалося плем’я, і навіть відзначив їх, Дмитре Борисовичу, та хіба ж ви не пам’ятаєте, як ми говорили про це? І висновки робили. Ну, скажіть, адже пам’ятаєте?
Дмитро Борисович, вагаючись, похитав головою.
— Щось таке говорили про зміни напрямку, це так, — відповів він. — А от щодо висновків — не пам’ятаю, Артеме. Не пригадую щось...
— Але ж це правильно, Іване Семеновичу? Правильно? — не вгавав збуджений Артем.
— Цілком, — підтвердив геолог. — Ми повернулися до нашої сталактитової печери, тільки не в тому самому місць де покинули її тоді, а в іншому, далі на північ. І, мабуть, нам лишається зараз пройти всього півтора-два кілометри, щоб дістатися до того самого, добре знайомого нам місця печери. Звісно, якщо мій компас не бреше... Я йому весь час довіряв, втім, на всяк випадок, давайте, Артеме, звіримо. Де ваш компас?
Артем подав свій компас. Стрілки обох приладів показували однаковий напрямок.
— Значить, усе гаразд, — упевнено сказав Іван Семенович. — Отож пішли, товариші! Часу в нас не так багато, щоб марнувати його. Головна справа зараз в освітленні. Адже в темряві не зорієнтуєшся, а запасу карбіду в резервуарі лампи лишилося обмаль. Мабуть, тільки й вистачить дійти до того місця, де зосталися три наші інші карбідки.
Вони вже рушали, коли Артем спинився:
— Але... Іване Семеновичу, там же той газ... як же ми?.. Геолог заспокійливо махнув рукою:
— Не турбуйтеся, друже. Ми встигнемо помітити його здаля. Якщо він ще є, звичайно. Втім, на мою думку, він за цей час або розтікся, або й зовсім розклався. Побачимо. Отже, вперед, товариші! І без затримок!..
Вони швидко йшли між сталагмітами, весь час перевіряючи напрям за компасами. Попереду енергійно прямував Іван Семенович. А слідом за ним, намагаючись не відставати від геолога, поспішав Артем. Тепер він ясно уявляв собі все.
Той величезний підземний простір, до якого вони були потрапили, та підземна порожнява, де жило мимоволі скіфське плем’я кочівників, не була, певна річ, безконечною. Підземний простір мав форму неправильного кола або принаймні півкола. І те півколо оточувало собою немовби гігантський стовп з кам’янистих порід. Жалобна процесія скіфського племені пройшла довгий шлях навколо того центрального стовпа.
А всередині того масивного стовпа через дивну гру природи містилася їхня сталактитова печера! Як просто і в той же час як складно!
Порівняно з головним підземним простором сталактитова печера була мізерна, хоча була велетенська в звичайному розумінні слова. І тепер ось вони простують по цій печері, до того самого місця, з якого почалися їхні неймовірні пригоди... Коли б тільки не помилитися в напрямі! Проте щодо цього можна не турбуватися: адже скільки вони з Іваном Семеновичем? не ходили на розвідки, Артем досі не пам’ятав, щоб геолог з його пильним, натренованим оком колись помилився..
Втім... ось іще одна загадка, досі не розгадана. Чи, може-таки, Іван Семенович розгадав і її за довгий час жалобної подорожі, тільки не встиг сказати про це?
— Іване Семеновичу, — мовив стиха Артем, — у мене є до вас одне запитання.
— Яке саме? — не обертаючись озвався геолог.
— Ота історія з газом. Звідки він узявся? Не з скіфського ж світу?
— Я теж думаю, що не звідти.
— То як же пояснити все-таки, звідки?
— Поки ми не вивчили складу того газу, я, звичайно, нічого не можу сказати напевне. Але гадаю так. Внаслідок якихось хімічних процесів, можливо і органічних, у невеликій печері, відокремленій як від головної сталактитової, так і від велетенського підземного простору, утворився невідомий нам задушливий газ.
— І при тому — отруйний, — зауважив Артем.
— З таким твердженням погодитися не можу, друже мій, — відкинув цю думку геолог. — Коли б він був отруйний, тоді наслідки нашого знайомства з ним далися б нам взнаки... Ні, він не отруйний, Артеме, а скоріш за все просто важкий, нейтральний, позбавлений кисню, отож непридатний для дихання... ну, може, ще з деякою домішкою якоїсь наркотизуючої речовини, від чого ми усі втратили свідомість. Одне слово, задушливий. Так от, цей газ утворювався в замкнутій печері віки, не маючи виходу. Згадайте ж бо, які міцні кам’янисті породи навколо. Тому той газ природа зберігала дуже довго — аж доки ми не звільнили його, випадково пробивши отвір до його сховища. Газ вийшов звідти...
— І мало не задушив нас, — виразно зауважив Дмитро Борисович, який давно вже прислухався до розповіді геолога.
— Так, це була досить неприємна історія, — погодився Іван Семенович, в той же час звіряючи напрям за компасом. — Але найголовніше те, що ця історія, як решта наших складних пригод, уже позаду.
— Якщо ми знову не опинимося в тому газі, — так само виразно і навіть дещо похмуро знову зауважив Дмитро Борисович.
— Ай, які страшні побоювання! — засміявся геолог. — Щось ви надто песимістично настроєні сьогодні, дорогий мій! Ні, ручаюся, що ми не знайдемо тепер і решток того газу.
— Чому?
— Тому що подібні гази звичайно дуже нестійкі і швидко розкладаються, змішуючись з свіжим повітрям!
— І тепер ми зможемо пройти до того, першого отвору? — задумливо, спитав Артем.
— Безумовно, — рішуче ствердив Іван Семенович. — І не тільки ми, а й ті, хто прийде слідом за нами.
Знову вони деякий час ішли мовчки. Дмитро Борисович спіймав себе на думці, що всі їхні пригоди здавалися йому зараз неначе дивний сон, — такі вони були чудні й неймовірні. Але оцей круглий скіфський шолом на його голові це ж не сон? І скіфська сокира на довгому держаку в його руці це теж не сон, а цілком реальна річ!..
І дивне примарне життя скіфського племені кочівників під землею — цілком реальне життя, яке він-таки, Дмитро Борисович! ще зможе вивчати далі, повернувшися знову до того скіфського світу. Неймовірно! Нечувано! Адже це відкриття, яке зробив він і його товариші, бодай і мимо їхньої волі, створить цілий етап у розвитку археології. Він уявив собі реакцію на його сенсаційне повідомлення: захоплення одних, сумніви других, глузливі репліки третіх. І ось він кидає виклик скептикам, пропонуючи їм спуститися у підземне царство скіфів і самим переконатися в тому, що дійсність іноді фантастичніша від найнеймовірніших вигадок!
У Дмитра Борисовича обертом ішла голова: перед ним, запальним археологом, відкривалися надзвичайні, казкові перспективи! Він не витримав:
— Іване Семеновичу, дорогий, — ви тільки подумайте! Адже ми іще раз зможемо повернутися до скіфів, уже в складі справжньої археологічної експедиції. Ми повернемося до них як до друзів...
Він раптом замовк. Перед його очима постало бліде обличчя мертвого Варкана.
— Друзів... — наче луна, повторив Артем. — Так, друзів... крім нашого бідного Варкана...
Артем глибоко зітхнув. Чудовий, самовідданий Варкан, який загинув, захищаючи грудьми свого побратима. Ніколи більше не побачить його Артем, ніколи не потисне його чесну, мужню руку...
Раптом пролунав голосний вигук Івана Семеновича: — Маєте! Ось воно, місце нашої зустрічі з газом! Він не помилився. Знайомі сталагміти, знайомий неширокий отвір у стіні... той самий отвір, з якого колись била міцна цівка невідомого сірого газу. Тепер з того отвору вже не витікало нічого, він відкривав перед товаришами вільний прохід з сталактитової печери, темний, глибокий прохід кудись у нове, незнане...
