Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
І скелі почали падати. Вони повільно схилялися, вони наче розсувалися в сторони — і падали, навалювалися з гуркотом на краї майданчика, обсипаючи товаришів дощем дрібних уламків.
І тепер було видно, що вибух пошкодив скелі не тільки зовні: якийсь грізний процес відбувався і всередині кам’яної гори.
Спочатку перед очима мандрівників відкрилася вузька темна розколина. Урвище ніби розпадалося на дві половини, відкриваючи за собою глибоке чорне провалля. Потім ця вузька розколина поширшала. Дві високі скелі, що утворювали провалля, повільно, немовби зсунуті чиєюсь велетенською рукою, зійшлися верхівками і спинилися. Кам’яні брили вже не падали, не скочувалися згори. Вони затрималися, стиснуті тими великими скелями, наче сперлися на них. Відкривався темний отвір, що нагадував початок печери.
Іван Семенович швидко озирнувся. За краями майданчика знову почулися вигуки віщунів. Вони не вгавали: та й що їм лишалося робити, коли знизу їх тіснили повстанці?.. Вороги не спиняться! Незважаючи на вибухи шашок, незважаючи на переляк, вони знову атакуватимуть майданчик. Бо ж усе це для них не таке страшне, як помста охоплених ненавистю невільників. Ждати від когось допомоги Чужинці не могли. Доки люди Роніса дістануться сюди, все буде скінчено, адже в Артема лишилася тільки одна шашка… Що ж, вибирати не було з чого!
— Товариші! — гукнув Іван Семенович. — За мною! За мною, чуєте?
І він, не чекаючи відповіді, кинувся першим до темного отвору. Що б не чекало на них там, все одно це було краще, ніж попасти до рук кровожерних розлючених віщунів.
На бігу Артем помітив, як скелі, що підтримували склепіння отвору, хитаються. Чи це йому здалося?.. Він на мить слинився. Ні, хитаються! Кілька секунд вони ще, мабуть, вистоять; але кожної миті ці кам’яні велетні могли не витримати горішнього тиску, впасти… І тоді ніхто навіть не встигне пробігти під ними…
— Мерщій! Мерщій! Скелі ненадійні! — закричав Іван Семенович.
Але нікого не треба було підганяти!
За Іваном Семеновичем бігли Дмитро Борисович і Ліда, а за ними, замикаючи відступ, Артем з Діаною. Вони бігли щосили, спотикаючись об каміння, перестрибуючи через великі уламки скель. Мерщій!
Ще мить — і темний отвір наче проковтнув мандрівників, вони зникли в його темряві. І якраз вчасно, бо позаду, по краях майданчика вже показалися лави нападаючих віщунів. З дикими криками, несамовито вимахуючи дротиками й мечами, вони видряпувалися на майданчик і бігли за чужинцями.
Але ті були вже всередині печери. За ними тьмяно світився великий отвір, стіни якого підносилися майже вертикально, сходячись десь високо вгорі. Але ж куди бігти далі? Ховатися тут немає де, їх можуть наздогнати вороги!
Перший спинився Іван Семенович, налетівши з розгону на великий камінь і боляче вдарившись об нього ногою. Ні, бігти далі в цьому мороці, особливо непроникному після денного світла, неможливо! Віщуни легко наздоженуть їх у цій природній пастці!
Засапавшись, ледве вимовляючи слова, Іван Семенович сказав:
— Артеме, давайте… давайте мені шашки…
— В мене лишилася тільки одна, Іване Семеновичу.
— Гаразд, давайте одну. А ви всі, товариші, пробирайтеся далі. Залиште мене тут.
— Але?.. — почав було Артем. Проте геолог сердито гримнув на нього:
— Ви чули, що я сказав? Йдіть без балачок!
Він майже вихопив шашку в Артема з рук і побіг до отвору, з-за якого вже долинали голоси передніх віщунів. Швидким рухом Іван Семенович запалив шнур прямо від сірника. Шнур задимів. Геолог на мить спинився і озирнувся: так, його товариші були вже далеко. Тоді Іван Семенович розмахнувся й жбурнув шашку в отвір. Простежив секунду, як вона летіла в повітрі, — малесенька чорна річ з іскристим вогником. А тоді повернувся і стрімголов побіг в глиб печери навздогін товаришам.
Раптом хвиля міцного вибуху штовхнула його в спину. Геолог мало не впав, — його врятувало лише те, що він швидко біг. І він мчав далі й далі, натикаючись на каміння, аж поки остаточно не звалився під якусь скелю.
А позаду нього немов довгий грім перекочувався серед кам’яних стін. Уже зникло світло, яке пробивалося до того крізь отвір. Чорний дим і хмари пороху заволокли його. Скелі, що стримували тиск верхньої частини урвища, впали, зрушені вибухом. Вони впали, закривши собою отвір, а на них падали інші, утворюючи безладну велетенську купу брил, що накопичувалася більше й більше.
Тепер печера, в якій опинилися мандрівники, була відрізана. Віщуни лишилися зовні. Небезпека нападу минула. Гуркіт від падіння кам’яних брил ущух. Тільки далека луна ще котилася під високим склепінням печери.
Нарешті зникла і вона. Жодного звуку не долинало зовні, цілковита тиша запанувала всередині печери. Темрява огорнула Івана Семеновича.
Він звівся на ноги, витер піт з чола, зітхнув з полегкістю. Де ж товариші?..
Годі було придивлятися. У чорній густій пітьмі не видно нічого, не можна було навіть розгледіти власної руки. Де товариші? Чи не трапилося з ними чогось під час вибуху?
І враз вдалині спалахнув яскравий язичок білого полум’я. Та це ж горить карбідка! Так, так, адже в сумці Артема лишилася одна-єдина карбідка з чотирьох, що уціліла після того, як вони врятувалися від невідомого сірого газу!.. І Артем засвітив її, молодець!
Карбідка освітила скелі, що підносилися високо вгору… та це ж і не скелі зовсім. Ні, аж ніяк не звичайні скелі!
Навколо геолога підносилися великі конусоподібні сталагміти. Зверху звисали гігантські сталактити. Виходить, сталактитова печера? Така сама, як та, що в ній вони опинилися тоді, на початку цієї фантастичної подорожі…
Іван Семенович зацікавлено озирався: шкода, мало світла! Але так, це сталактитова печера. Та сама чи не та — поки що невідомо. Проте це також велетенська печера, якій не видно кінця-краю, крім височенної стіни позаду неї. Хоч ця стіна і ледве освітлена, але можна розібрати неясні обриси великих уламків, що утворюють її. То, мабуть, сліди вибуху,
— Іване Семеновичу! — долинав до нього вигук. То був голос Артема. — Іване Семеновичу! Як там ви? Чи чуєте мене? Відповідайте, бо ми турбуємося.
— Чую, чую! — відгукнувся він. — І турбуватися немає чого, все гаразд. Іду до вас.
Вперше за весь цей час геолог усміхнувся. Він швидко пішов у напрямі яскравого світла карбідки повз сталагміти, він нашвидку оглядав їх: такі самі, точнісінько такі ж самі, як і в тій, знайомій йому вже першій печері!..
Насамперед Іван Семенович змушений був зупинити Діану, що мчала йому назустріч, наче нестримний метеор. Собака стрибнула на нього і в одну мить ніжно облизала все обличчя геолога.
— Та досить тобі, досить, — відмахнувся він од неї.
Потім геолог побачив Артема, який піднімав угор прив’язану до скіфського дротика карбідку: ось чому світло від неї сягало так далеко! Тепер юнак опустив її. Адже Іванові Семеновичу вже не треба було освітлювати шлях між сталагмітами.
Ось Ліда в жіночому скіфському вбранні, з високим головним убором на голові. Ось і Дмитро Борисович у скіфському бойовому шоломі, та ще й з сокирою в руках. Все гаразд! Всі живі, всі врятувалися! Тільки чого ж це вони такі сумні, наче стурбовані, — всі, крім, звісно, завжди життєрадісної Діани?
— Що з вами, товариші? — звернувся до них геолог. — Хіба ж ви не раді, що ми врятувались! Адже всі небезпеки позаду. І віщуни тепер не дістануть нас навіть стрілами…
Та його жарт не справив на товаришів ніякого враження. Вони явно були чимсь засмучені.
— Та в чому річ? — запитав він наполегливо. — Що сталося? Я питаю вас, що з вами? Ми врятувалися, слід би радіти, а ви… ех!.. Дмитре Борисовичу, ну, кажіть!
Археолог ніяково знизав плечима:
— Звісно, це правда, ми врятувалися від віщунів. Але… що ж тепер робити далі, Іване Семеновичу?
— Як так — що робити далі? — здивувався геолог.
— Ну… ми ж знову відрізані у якійсь печері, — пояснив Артем, — І невідомо навіть, куди прямувати… та чи й варто…
— Не пізнаю вас, друже, — наче вже зовсім здивувався Іван Семенович, — Невже це ви, саме ви, Артеме, ставите такі несподівані запитання? Як “що робити”? Ясно: шукати вихід!
