Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг txt) 📗
Бріс замовк, допитливо вдивляючись в обличчя п’яти пар молодих чоловіків та жінок.
— Ми знаємо про це, старий, — порушив мовчанку Кеон. — І добре все усвідомлюємо. Для хвилювання немає підстав, адже заморожування не вплинуло на нашу пам’ять. В крайньому разі, на мою… — він озирнувся на товаришів.
Астронавти збуджено загомоніли.
— Цікаво, як зустріне нас Іріон? — замріяно мовила Іта, поклавши голову, увінчану неслухняними хвилями каштанового волосся, собі на руки.
— А чи наш він тепер?! — різко прозвучав голос астронавта Одея.
Це питання боляче кольнуло в серце кожного.
— Що ти маєш на увазі, Одею? — обережно спитала Іта.
— А те, що на Іріоні пролетіло чотириста п’ятдесят років. Тих, кого ми знали, давно вже немає, там живуть зовсім інші покоління, — акцентуючи кожне слово, сказав астропілот. — Хоч нас і не забули, але…
— Це саме те, про що я й хотів вам нагадати, — не стримався Бріс. — Психологічні обставини на планеті могли змінитися. У який бік — невідомо. Всі ми ознайомлені з курсом прогностичного розвитку іріонської цивілізації і теоретично маємо уяву про те, який рівень технології і, відповідно, світогляд можуть визначати сьогодні вірогідне життя на Іріоні. Але Одей має рацію: в дійсності все може бути зовсім інакше. Нас можуть не в усьому правильно зрозуміти, можливо, і ми не в усьому сприймемо сучасних іріонців. Але що б там не трапилось, ми мусимо бути готовими до всього. Насамперед — обережність і такт.
Бріс стомлено опустився у крісло.
— Ну, а тепер, друзі, — відпочивати, — сказав він тихо і якось по-батьківськи тепло. — Наговорилися після дворічної сплячки.
— Сорокарічної, — жартома поправив Пор.
— А це вже залежно, в яких вимірах брати, — в тон йому відповів командир.
Зайшовши у свій спальний відсік, Кеон відчув, наскільки він стомився. Ті кілька годин, які минули з часу виходу зі стану глибокого заморожування, викликали перевтому у ще не звиклому до активної діяльності організмі. Хотілося відразу ж лягти. Кеон відкинув від стіни спальну полицю і зручно вмостився на ній, прикріпившись про всяк випадок поясами. Добре ось так розслабитися і на певний час відключитись. Проте відключитись від думок Кеону не вдалося.
Очікування майбутнього, тривога за нього, бажання якнайшвидше повернутися на рідну планету не покидали його душу. Звідкись виповзали щемкі невиразні передчуття, які викликали невизначеність та неспокій. Майбутнє, хоч як Кеон намагався уявити його собі, проглядалося дуже туманним, позбавленим чітких обрисів і реальної суті.
А поки що Кеон жив минулим. У пам’яті спливали картини, здавалось, зовсім недавніх подій, дивовижних, часом драматичних. Його сповнювало почуття гордості лише від самої думки, що вони — перші іріонці, які здійснили стрибок через Галактику і відкрили багато нових, невідомих раніше зірок і планет. Двадцять чотири планети були відвідані і стали об’єктом уважного вивчення! На двох з них вирувало життя. На планеті С-9011 вже панував розум. Але розумні істоти на ній перебували на надто низькій стадії розвитку, щоб можна було вступати з ними в контакт. Мешканців С-9011 роз’єднували суперечності, суспільство тільки-но піднімалося на одну з перших сходинок прогресу. Все це астронавти виявили відразу і, щоб не завадити природному ходові їхнього розвитку, вирішили не контактувати з представниками цієї цивілізації. Та все ж планету було вивчено грунтовно. Вона виявилась на рідкість багатою: в надрах її приховані щедрі поклади всіляких руд, відомих і не відомих іріонцям, зафіксовано не одне скупчення підґрунтових природних газів. Три з половиною тисячі мікродисків з даними про планету С-9011 везе корабель на Іріон.
Зовсім інакшою постала перед експедицією планета С-9020, ознаки життя на якій виявлені ще здалеку. Але то було інше життя. Тут промінь розуму ще не пробив собі дороги крізь морок первісного інстинктивного існування. Цю планету Кеон ніколи не забуде. Наче живі пропливають картини і події, які розгорнулися перед астронавтами сорок років тому. Тоді ледве вдалося знайти місце для посадки корабля. Вся поверхня планети майже цілком була покрита густою рослинністю.
Вийшовши з корабля, астронавти зіткнулися з неймо вірними картинами. Довкола росли гігантські, з химерно повикручуваними стовбурами дерева. Їхні крони спліталися в одне суцільне мереживо, крізь яке ледве прозирало жовте, каламутне небо. Життя, стихійне і жорстоке, кишіло. Просто на очах у вражених іріонців багатоногі павукоподібні створіння пожирали товстих черв’яків. Із заростів лісу вискакували страшні, шестиногі, покриті панцирами чудовиська і своїми довгими, як мечі, дзьобами розпанахували павуків та інших менших за себе тварин, жадібно ковтаючи шматки, вирвані з їхніх тіл. На планеті густо лилася кров. Звукоуловлювачі шоломофонів дрижали від свисту, криків, зойків, ревіння і цілої лавини інших незвичних звуків.
Та один випадок навіки залишиться в пам’яті Кеона. Якось на завершення перебування на планеті С-9011 було вирішено поповнити і без того розкішну зоологічну колекцію, що полетить на Іріон, ще одним експонатом. Це був маленький звірок з двома головами, вісьмома ногами і продовгуватим тулубом, покритим твердими остями. Рухався він зигзагами, роблячі різкі стрибки.
Належав він до рідкісного виду і привертав до себе увагу тим, що, як помітили астронавти, його ніхто не чіпав. Чим забезпечувалась його недоторканність — лишалося загадкою. Кеон і Пор побачили одразу двох таких щурів (так прозвали їх астронавти). Відчувши небезпеку, тваринки застрибали у різні боки. Кеон кинувся за одним з них, то наздоганяючи щура, то відстаючи від нього. Заважало бігти коріння, що випиналося з грунту аж до колін, густі бур’яни та високі острівки мохів, в яких глибоко провалювалися ноги. Чи тому, що Кеон звик доводити кожну справу до кінця, чи, можливо, в ньому прокинувся давній мисливський азарт, але він захопився погонею. Щур не віддалявся, але й не давався зловити. Кеону здалося, що той кудись його веде. Коли ця метушня вже надокучила і він вирішив скористатися вмонтованим у скафандр реактивним мікродвигуном, раптом помітив велетенський щуп, який ніби виріс з-під землі і, звиваючись, вмить обплутав його тіло. Кеон смикнувся, намагаючись вирватись, та непоборна сила скувала його. Найстрашнішим було те, що руки виявилися зв’язаними. Щуп стискався. Дихати ставало важко. “Допоможіть!” — крикнув Кеон у радіофон і відчув, як злітає вгору. Щуп тримав його в повітрі і поволі розгойдував. Раптом Кеон помітив, як щось велетенське зводилося десь ніби з надр цієї планети. Воно виростало, вивалюючись усією своєю масою. Звідкись з’явився другий щуп і теж міцно обвив Кеона. Раптом просто перед собою Кеон побачив жахливо потворну пащеку, чорну й гидку, всередині якої клекотала червона піна. А над пащею — два велетенські, ока, незворушно безтямні. Від стискання Кеон уже не міг кричати. Відчув, що втрачає самовладання. Розкриваючись усе ширше, пащека наближалася. Далі все промайнуло наче в тумані. Кеон відчув тільки поштовх і опам’ятався, уже лежачи на траві. Над ним схилялася Аета, обережно обмацуючи його скафандр. У правій руці вона тримала променемет. А на відстані кількох метрів здіймалася безформна гора враженого променем чудовиська. “Аета! Люба Аето!” — прошепотів він. Біль і нервове потрясіння поступились перед безмежною вдячністю Кеона дівчині… “Ти врятувала мені життя, і я у вічному боргу перед тобою, Аето, люба, завтра я скажу тобі те, чого не наважувався сказати раніше”, — думав Кеон, засинаючи…
…І ось кібер сповістив, що через тридцять хвилин можна буде викликати на зв’язок Іріон. Астронавтів охопило зрозуміле хвилювання: те, чого так нетерпляче чекали, тепер лякало їх. Чотириста п’ятдесят років — надзвичайно довгий час. Якими стали їхні співвітчизники? Над чим б’ються зараз їхні розуми і куди спрямовані помисли?..
Астронавти зайняли свої робочі місця. Тридцять тягучих хвилин, як років. І тиша… Ніхто не бажав, та й не міг говорити. Напруження наростало. Світила Всесвіту поволі відпливали у чорну вічність. Їхнє кволе поблимування ніби говорило: “Мета наближається, готуйтеся…”
