Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
— Куди я дінусь, — почулося у шоломофоні. — Тут таке… таке… Степанів голос звучав урочисто, піднесено. — Я бачу вас! “Альбатрос” у сизій пелені неба… Вогняний хвіст як у птаха. Знаєте…
Голос Чередниченка раптом обірвався, наче перерубаний навпіл.
Степан миттю зорієнтувався в обстановці, що склалася біля десантної ракети і там, біля колон. Десь далеко-далеко співали дзвони. Звук наростав. У свідомість відчутніше й відчутніше вривалося оте закличне, життєствердне:
— Бам-м… Бам-м-м-м…
Здавалося, ніби він щойно прокинувся від загального наркозу і хтось, може, медична сестра, щось тихо-тихо каже йому… Приємне, ніжне, радісне…
— Бам-м! — дзвонили дзвони, і Степан ледве стримувався, щоб не кинутись на їхній поклик.
— Бам-м-м!
Ніби часточка душі обірвалася.
— Бам-м-м!
Наче мати покликала: “Степанчику, любий! Іди-но сюди! Тут ти пізнаєш щастя”.
— Бам-м-м!
То вже не дзвони — то калатає його стривожене серце, стугонить у жилах кров… І колони вже не колони, а казковий, омріяний диво-ліс.
Чередниченко, до болю зціпивши зуби, сконцентрувавши всю свою волю, опирається поклику…
Якийсь голос наполегливо і владно каже йому:
“Ти чуєш, Степане, це поклик всесвіту! Це всесвіт гукає тебе! Чуєш? Тебе! Ти повинен віддати себе заради пізнання істини”.
“А як же товариші, обов’язок?” — подумки питав він.
“Вони теж повинні лишитися тут. Вони лишаться тут і увіллються в тебе, як і ти в них. Ти станеш часткою ніжності й печалі, радощів і сподівань, світу безмежно чарівного, захопливого… Ти зіллєшся з істотами інших світів…
“Ні, не можу я… У мене ще є почуття обов’язку перед батьківщиною, товаришами, перед собою”, — знову почав був Чередниченко, та його перебив все той же владний голос:
“Про який обов’язок ти кажеш? Хіба може бути більший обов’язок, ніж обов’язок служити всесвіту?”
— Бам-м-м!
“Не знаю. — Степан ледве тримався. Здавалося, ще секунда-дві, і хлопець зірветься, не витримає психічного навантаження. Однак минула хвилина, дві, п’ять, а він усе ще стояв на місці. А дзвони кликали:
— Бам-м-м! Бам-м-м!..
— Ну от, прибули. Тепер тільки лишається виручити Степана і, якщо можна буде, дізнатися про “Стрілу”, — Павлов з полегкістю зітхнув і, повернувшись до всіх, усміхнувся. — А Реол казав, що загинемо…
— Мало що він казав! — кинув енергетик Здоровань. — Нас добряче потеліпало під час посадки, але “Альбатрос-2” не підвів. Не врахували Реол і його товариші, що в нас така техніка.
— Сашко! Спробуй налагодити зв’язок із Степаном, — попросив юнака Павлов.
— Чую вас прекрасно, — одразу ж озвався Чередниченко.
— Чого мовчав? Зв’язок раптово перервався. Що скоїлось? — У голосі Павлова чулася неприхована стурбованість.
— То був поклик всесвіту, друзі. Тепер я знаю, що це таке…
— Що за поклик?
— Реола забули? — Степан на хвилинку замовк. — Вони кликали мене до себе. Ледве втримався… Та все вже позаду… Починаю розвідку місцевості біля десантної ракети…
— Ніякої ініціативи! Чекай на рятувальну групу, — сказав Павлов і важко встав з крісла. — Ніякої ініціативи, — мовив командир ще раз і, вже виходячи з рубки, кинув: — Це наказ!
Чередниченко відчув: щось сталося. Він бачив, як у якомусь ніби п’яному танці захилитались кришталеві колони. Дзвони замовкли. Колони набули майже жовтого кольору і скидалися на велетенські, аж до неба, застругані знизу олівці.
Натовп порідшав. Кілька істот, схожих на мурашок-велетів, незграбно ступаючи на двох кінцівках, відокремилось від натовпу і навпростець, інколи обминаючи глибокі рівчаки, подалися до десантної ракети.
“Що це? Бажання спілкуватися, — подумав Чередниченко, — чи звичайна цікавість?”
— Степане, передай обстановку. — В голосі Павлова чулися тривожні нотки. — І без нашої команди з ракети не виходь. Планета Трьох Сонць і справді зустрічає нас непривітно.
— Зрозуміло, Федоре Федоровичу. Діятиму тільки з вашого дозволу. До ракети підходить кілька істот.
— Ніяких контактів, — голосно проказав Павлов і, подумавши, додав: — Поки що.
— Ніяких контактів без вказівок, — повторив Чередниченко.
— Увімкнути загальний захист по першому параграфу інструкції, — дав команду Павлов.
— Не працює… — Чередниченко подивився на екран. — Істоти за двадцять метрів од ракети зупинились. Мовчки роздивляються її. Зовнішні мікрофони направленої дії ввімкнено. Ані пари з уст. Істоти мовчать, ніби в рот води понабирали. Мовчать і дивляться.
— Попереджаю, ніяких контактів! — знову наказав Павлов. — Через тринадцять хвилин до ракети вирушить всюдихід особливого захисту.
Маяк працював нормально. Через кожні три секунди він упевнено посилав сигнали, які приймала апаратура всюдихода. Володимир Здоровань, сидячи за кермом, уважно стежив за дорогою і раз у раз раптово гальмував, обминаючи сотні колон — цей зловісний кришталевий ліс.
Коли всюдихід, нашорошивши свої телескопічні антени, зупинився втрете, Володимир лише присвиснув і пробурмотів:
— Та тут тільки перелетіти можна. Всюди ці кляті колони… Двадцять кілометрів, а до Степана не підберешся… Чуєш, Стьопо? — спитав Здоровань у Чередниченка.
— Я опинився у кільці, — відповів Степан. — Немовби за якимсь живим частоколом. Коли знижувався, мені здалося, що моя десантна ракета сідає у якесь світло-зелене коло. Навкруги безмежна чорна пустка, а посередині яскраво-зелений острівець. Ти уявляєш? Мені спало на думку, що цей острівець і є містом. Я ніби попав у невелике земне місто вночі, бачу заграву над ним від вуличних ліхтарів, а от будинків і споруд не видно. Але ж тут за споруди можуть слугувати колони. Оці кришталеві “олівці”. А може, колони — то своєрідна захисна стіна?..
— Від чого? — зацікавлено спитав Володимир, знову гальмуючи всюдихід, який обминав чергову колону.
— Не знаю. Може, від сторонніх подразників, а може, й від якоїсь інфекції. Пригадуєте, товариші, біля лікарень санаторіїв на Землі стоять прозорі щити, котрі не пропускають ніяку інфекцію. Хіба це не досягнення нашої техніки, медицини? Ціле медичне містечко під куполом…
— Так, але ж планета Трьох Сонць…
— От-от, планета Трьох Сонць. Розумієш, вона… — Степан затнувся. — Вибач, про це потім. Заворушилися “парламентери”. Несуть якийсь сріблястий ящик.
— Будь обережним, Степане, — сказав Павлов.
— Єсть бути обережним, — кинув Чередниченко і прислухався: десь далеко-далеко знову ледь чутно заспівали дзвони…
Двигун всюдихода працював на повну потужність. А схил, на який дерлась машина, ставав дедалі крутішим. Унизу, за стіною кришталевих колон, що мінилися чи не всіма барвами веселки, майже в центрі геометрично правильного кола стояла Степанова розвідувальна ракета. Побачивши ракету цілою і неушкодженою, У всюдиході з полегкістю зітхнули.
Колони потемнішали. Зверху донизу пішли смугасті Хвилі, здавалося, що то грає кольорова музика. У вухах рятівників почувся шум прибою. Потім долинув звук дзвонів. За хвилю ніжно заспівала скрипка. Екрани захисту діяли надійно, тож екіпаж рятувальників перебував у відносній безпеці.
Всюдихід вгризався в ліс. Ревли, захлинаючись від перенапруження, обидва двигуни, але за дванадцять хвилин всюдихід особливого захисту пройшов якихось двісті метрів.
Раптом Здоровань потягнув штурвал на себе і зупинив всюдихід.
— Що сталось? — здивовано запитав Пастушенко.
— Все. Приїхали, — прохрипів Здоровань. — Голими руками ці страховиська не візьмеш. Вони розрядили всі батареї
— Що ж робити, Володю? — зиркнув на Здорованя Пастушенко. — Повертати назад, так і не врятувавши Степана?
Здоровань нічого не відповів і тільки знизав плечима, потім ввімкнув рацію і зв’язався з Павловим, доповів обстановку.
— Запускайте другу аварійну систему, — порадив командир “Альбатроса-2”. — Зв’язок з кораблем постійний
— Гаразд.
Всюдихід здригнувся і стиха поповз далі, обминаючи чергову колону, однак уже через кілька секунд двигун захлинувся і всюдихід знову закляк на місці.
