Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (мир книг txt) 📗

Затамувавши подих, Лось оглядав цю з запахом тління й плісняви скарбницю, в якій мовчала, закута в книги, мудрість тисячоліть, що пролетіли над Марсом. Він обережно підійшов до полиці і почав розгортати книжки. Папір у них був зеленкуватий, шрифт геометричного окреслення, м’якого коричневого кольору. Одну книжку, де були креслення машин, Лось засунув у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. В металевих циліндрах були жовтуваті, по звуку, від удару нігтем, схожі на кістку, валики, наче валики фонографа, [3] але поверхня у них була гладенька, як скло: один такий валик лежав на ящику з екраном, мабуть, його приготували, щоб зарядити, і кинули в той час, коли гинув будинок.

Потім Лось відчинив чорну шафу, взяв навмання одну оправлену в шкіру, поточену червами, легку розбухлу книгу і рукавом обережно витер з неї куряву. Жовтуваті ветхі аркуші її йшли зверху вниз безперервною, складеною зигзагами смугою. Ці сторінки, що переходили одна в одну, були вкриті кольоровими трикутниками завбільшки з ніготь. Вони бігли зліва направо і в зворотному порядку неправильними лініями, то падаючи, то сплітаючись. Обриси і кольори були різні. Через кілька сторінок між трикутниками з’явилися барвисті кола, теж різної форми і кольору. Трикутйики почали складатись у фігури. Сплетіння і переливи барв та форм трикутників, кіл, квадратів, складених фігур перебігали з сторінки на сторінку. І ось у вухах Лосеві поволі залунала ледь вловна, витончена, пречудова музика.

Він закрив книгу і довго стояв, прихилившись до книжкових полиць, схвильований і запаморочений досі незнаними чарами: книга співала.

— Мстиславе Сергійовичу, — лунко рознісся по будинку голос Гусєва, — йдіть-но сюди, швидше.

Лось вийшов у коридор. В кінці його, біля дверей, стояв Гусєв і злякано всміхався.

— Гляньте, що у них діється.

Він завів Лося у вузьку напівтемну кімнату; в далекій стіні було встановлено велике квадратне матове дзеркало, перед ним стояло кілька табуретів і крісел.

— Бачите, на шнурку висить кулька; думаю — золота, дай зірву, — гляньте, що вийшло.

Гусєв смикнув кульку. Дзеркало сяйнуло, з’явилися уступчасті обриси величезних будинків, вікна, що вигравали у промінні призахідного сонця, майоріли полотнища. Глухий гомін натовпу сповнив темну кімнату. По дзеркалу, зверху вниз, закриваючи контури міста, ковзнула крилата тінь. Раптом вогняний спалах осяяв екран, різкий тріск пролунав під підлогою кімнати, туманне дзеркало згасло.

— Коротке замикання, проводи перегоріли, — сказав Гусєв. — Нам треба йти, Мстиславе Сергійовичу, скоро ніч.

Розкинувши вузькі туманні крила, палаюче сонце хилилося до обрію.

Лось і Гусєв квапливо йшли тьмяною, тепер ще більш пустельною і дикою рівниною до берега каналу. Сонце швидко ховалося за близький край поля і кануло. Сліпуче ясно-червоне сяйво розлилося на місці заходу. Різкі промені сонця запалили півнеба і швидко-швидко вкривалися сірим попелом — гасли. Небо видавалося непроглядним.

У попелястому заході низько над Марсом зійшла велика червона зірка. Вона сходила, як гнівне око. Кілька секунд темрява була насичена тільки її похмурим промінням. Та ось уже по всьому неосяжно високому небесному склепінню почали висипати зірки, сяючі, зеленуваті сузір’я, — холодні промені їх кололи очі. Похмура зірка, сходячи, розгорялася.

Дійшовши берега, Лось зупинився і, вказуючи рукою на зірку, мовив:

— Земля.

Гусєв зняв картуза, витер з лоба піт. Задерши голову, дивився на далеку батьківщину, що пливла між сузір’ями, його обличчя, здавалося, було змарніле, сумне.

— Земля, — повторив він.

Отак вони довго стояли на березі древнього каналу, над рівниною з неясними в світлі зірок обрисами кактусів.

Та ось із-за чіткої лінії обрію виринув світлий серп, менший від місяця, і почав підніматися над кактусовим полем. Від лапчастих рослин лягли довгі тіні.

Гусєв ліктем штовхнув Лося.

— А позад нас гляньте-но.

За ними над горбкуватою рівниною, над гаями і руїнами, сяяв другий супутник Марса. Круглий жовтуватий диск його, теж менший від місяця, хилився за шпичасті гори. Виблискували на пагорбах металеві диски.

— Оце ніч! — прошепотів Гусєв. — Як у сні.

Вони обережно спустилися з берега в кактусові зарості. З-під ніг шугнула чиясь тінь. Волохатий клубок побіг по відблисках обох місяців. Заскреготіло. Писнуло — пронизливо, нестерпно, тонко. Ворушилося, поблискуючи, листя кактусів. Липла до обличчя павутина, пружна, як сітка.

Вкрадливим, несамовитим виттям озвалася ніч. Урвалося. Все стихло. Гусєв і Лось великими стрибками, здригаючись від огиди й жаху, бігли полем, високо переплигуючи через ожилі рослини.

Нарешті в світлі серпа, що сходив на небі, блиснула стальна обшивка апарата. Добігли. Сіли, відсапуючись.

— Ну ні, ночами в ці павукові місця я не ходак, — промовив Гусєв. Відгвинтив люк і поліз в апарат.

Лось ще барився. Прислухався, позирав. І ось він побачив — між зірок фантастичним силуетом пливла крилата тінь корабля.

Тінь повітряного корабля зникла. Лось виліз на мокру обшивку апарата, закурив люльку і поглядав на зірки. Тонкий холодок проймав тіло. Всередині апарата вовтузився, бурмотів Гусєв.

Лось не міг спати, — сидів, дивився на зірки, посмоктував люльку. Дідько його знає, що воно таке! Звідки на Марс могли потрапити золоті маски з цим характерним, як у бабки, третім оком? А мозаїка? Велетні, які гинуть у морі, летять між зірками. А знак параболи: рубінова кулька — Земля і цеглиста — Марс? Знак влади над двома світами? Незбагненно. А співаюча книга? А дивне місто, що з’явилося в туманному дзеркалі? І чому, чому весь цей край покинуто, занедбано?

Лось вибив люльку об підбор. Скоріше б уже настав день! Певно, марсіанин-пілот повідомить кудись у населений центр. Можливо, їх уже шукають, і корабель, що проплив між зірками, саме по них і послано.

Лось оглянув небо. Світло червонуватої зірки — Землі — блідло, вона хилилася до зеніту. Промінчик од неї проникав у самісіньке серце.

Безсонної ночі, стоячи біля воріт сарая, Лось отак само, з холодною печаллю, дивився, як сходив Марс. Це було позаминулої ночі. Тільки одна доба відділяла його від тої години, від Землі.

Земля, Земля, зелена, то в хмарах, то в проривах світла, пишна, повновода, люба — батьківщина…

Крижаним холодком стисло мозок. От він своєю несамовитою волею відірвався од батьківщини, сам у чужому світі. Ось вона, ось вона — самотність.

Холодок побіг за шию, і Лось пересмикнув плечима. Сунув люльку до кишені. Вліз в апарат і ліг поруч Гусєва, який уже хропів.

Від тепла, від утоми Лось задрімав. У сні прийшла йому розрада. Він бачив берег земної річки, берези, що шумлять од вітру, хмари, іскри сонця на воді, і на тому боці хтось у світлому, сяючому, махає йому, кличе, манить. Лося і Гусєва розбудив сильний шум повітряних гвинтів.

Сліпучо-рожеві пасма хмар, як скрутні пряжі, вкривали ранкове небо. То з’являючись у темно-синіх просвітах, то зникаючи за рожевими пасмами, спускався залитий сонцем летючий корабель. Обрис його трищоглового остова скидався на велетенського жука. Три пари гострих крил простиралися з його боків.

Корабель прорізав хмари і, весь вологий, сріблистий, блискучий, повис над кактусами. На його бічних коротких щоглах потужно ревли вертикальні гвинти, не даючи йому спуститись. З бортів відкинулися драбинки, і корабель сів на них. Гвинти спинилися.

По драбинках униз побігли щуплі марсіани. Вони були в однакових яйцевидних шоломах, у сріблястих широких куртках з грубими комірами, які закривали шию і низ обличчя. В руках у кожного була зброя, щось на зразок короткої, з диском посередині, автоматичної гвинтівки.

Гусєв, насупившись, стояв коло апарата. Тримаючи руку на маузері, поглядав, як марсіани вишикувались у два ряди. Їхні гвинтівки лежали дулом на зігнутій руці.