Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир (версия книг txt) 📗
“Передають…” — подумав він раптом. Дівчина йому сказала, що норвезьку оперу передають. Як це?.. Може, передають автоматичні кінокамери?
На екрані проступали то загальні плани, то детальні кадри окремих співаків. Лунала красива своєрідна музика. Однак Северсон дивився й слухав неуважно. В ньому прокинувся колишній запал дослідника.
“Безперечно, це нове технічне чудо, якийсь сенсаційний винахід, — міркував він. — Для випробування його використовують у лікарнях, щоб пацієнти не нудьгували”.
Северсон обережно пересунув скриньку на кілька міліметрів. Зазирнув усередину крізь гратчасті отвори на задній стінці. Його погляд ковзнув по ряду блискучих радіоламп.
“Отже, все-таки це радіо… Але як же відтворюється отой звуковий кольоровий кінофільм?.. Чи, може, вже вдалось здійснити телебачення?”
Зрештою, в останньому припущенні не було нічого неймовірного, бо техніка навально рухається вперед. Однак з цього випливало, що він тепер десь у Англії чи в Америці.
“Як я сюди потрапив?.. Як довго лежу?.. Такий складний апарат не виготовиш за тиждень… Значить, я нездужаю кілька місяців, а може, навіть цілий рік?”
Северсона раптом охопила солодка втома. Він згадав слова норвезької дівчини і махнув рукою:
“Ат, навіщо сушити собі голову?.. Все згодом з’ясується”.
Северсон вимкнув апарат, ліг і за хвилину вже міцно й спокійно спав.
Розділ VI
КАЗКОВИЙ КРАЄВИД
Життя Северсону було повернуто, але воно все ще трималось на волосинці. Для знесиленого організму становили загрозу навіть найнезначніші потрясіння; непоправної шкоди могли завдати йому як хвилювання, так і депресивний стан психіки.
Перше знайомство пацієнта з невідомим йому телевізором пройшло досить спокійно, і це дозволяло сподіватись, що нервова система у Северсона досить міцна. Однак найголовніші випробування були попереду. Пацієнта повсякчас мучитиме питання, де він перебуває, як сюди потрапив, скільки часу нездужає. Ізолювати його від сьогоднішньої дійсності неможливо; він стикатиметься з нею на кожному кроці. Необхідно було якнайдалі відтягнути ту мить, коли Северсон дізнається, що прокинувся від крижаного сну через багато десятиріч і живе в зовсім іншому світі. Його треба було тактовно й терпляче готувати до цього; він повинен був сам поступово переконуватись, що живе в суспільстві, яке в тисячі разів прекрасніше за те, яке було йому відоме за часів його першого життя. Завдання було нелегке.
Звісно, незвичайний пацієнт навіть гадки не мав, якого клопоту він завдає всім працівникам інституту академіка Тарабкіна. Оточений піклуванням, він просто одужував, набирався сили. Його намагалися не турбувати медичними обстеженнями, — досить було невсипущого нагляду Наташі Орлової, яка не залишала Северсона ні вдень ні вночі. Хворий звик до дівчини, повірив у її лікарський хист і терпляче виконував її вимоги й настанови. А це давало багато: Северсон дужчав з кожним днем.
Одного ранку Наташа завезла до кімнати Северсона чудне крісло на колесах.
— Ну, друже, — сказала вона з посмішкою, — з сьогоднішнього дня ви частково звільняєтеся з в’язниці, яка зветься ліжком. Дарую вам машину, на якій можна хоч сяк-так пересуватись з місця на місце.
— Я вам щиро вдячний, Наташо!.. — Северсон зацікавлено оглядав крісло: біля правого поручня — руль, на лівому — кілька кнопок. — Я вам щиро вдячний… Але коли, нарешті, я зможу стати на власні ноги?
— О, цього вже чекати недовго! Однак не поспішайте!.. Хочете, заснуємо зараз невеличку автошколу, щоб ви оволоділи своєю машиною?
Не чекаючи на відповідь, Наташа сіла в крісло, натиснула зелену кнопку. Крісло повільно й безшумно покотилося вперед.
— Хоч нешвидко, зате безпечно, — пояснила дівчина. — Машина не наштовхнеться ні на стіну, ні на будь-який інший предмет, бо обладнана контрольним фотоелементом, який автоматично зупинить її перед перепоною… Керування нею дуже просте: зеленою кнопкою електромотор вмикається, червоною — вимикається… Спробуєте?
Пацієнт з радістю погодився. З допомогою Наташі він перебрався у крісло, кілька хвилин повправлявся під її керівництвом, а потім, як завзятий ковзаняр-фігурист, почав їздити по кімнаті. Дівчина проводжала його доброзичливим, усміхненим поглядом.
— Тепер ніч чи день? — несподівано запитав Северсон, різко зупинивши крісло.
— Зараз вечір, — спокійно відповіла Наташа. — А втім, погляньте самі. Зір у вас уже досить міцний.
Вона підійшла до вікна, натиснула на кнопку. Темна штора піднялася вгору.
Северсон швидко під’їхав до широкого вікна. Зупинився вражений.
Перед його очима розляглась чудесна картина. До барвистого, розмальованого вечірньою загравою неба зводились велетенські палаци, прикрашені статуями та барельєфами. На вершині одного з них стояла велична бронзова постать з простягненою вперед правою рукою. Фундамент цієї багатоповерхової будови губився в зелені великого парку; бічні крила палацу мали плоский дах, де стояли кільканадцять дивних безкрилих літаків.
Скільки сягало око, скрізь проти неба височіли такі ж палаци. Вони були неоднакові за обрисами, оздобленням і кольором, але всі стояли посеред парків. На обрії виблискувала водяна гладінь, якою снували кораблі. Передвечірнє небо туди й сюди прокреслювали кольорові сигнальні вогні численних літаків.
Северсон довго дивився у вікно й мовчав. Зачарований казковим краєвидом, він забув про все на світі. І тільки десь у підсвідомості блискавично перебігали запитання: “Це сон чи дійсність?.. Де я, в Америці?.. Але ж там хмарочоси убогі, як коробки для черевиків, та ще й тісно приліплені один до одного… А може, я потрапив на якийсь схожий на Атлантиду фантастичний острів, про який світ досі не знає?”
Він збентежено подивився на Наташу.
— Як вам подобається наше місто? — запитала вона лукаво.
— Просто — казка, панночко!
— Скільки я маю повторювати, що я не панночка, а Наташа! — дівчина жартівливо насварилась пальцем. — Так от: ви не раз запитували, де перебуваєте. Досі ми вам цього не говорили. Але сьогодні… А втім, ні. Ви повинні вгадати самі!.. Прошу, зазирніть он у те вікно!
Тільки-но піднялась штора на протилежній стіні, як перед Северсоном з явились залиті яскравим світлом прожекторів будови старовинної архітектури.
— Щось схоже на московський Кремль, яким я його знаю з фотографій… — нерішуче сказав Северсон після довгої паузи.
— Так, це Кремль, — спокійно погодилась Наташа.
— Ви жартуєте?! — Северсон швидко обернувся, допитливо зазирнув у вічі дівчини. — Оці башти й кам’яна стіна справді… Але хмарочоси… Ні, ні, це не Москва!
— Це — Москва… Москва! — посміхнулась дівчина. — Вірте мені. Я тут народилась.
Северсон недовірливо знизав плечима, ще раз обвів поглядом краєвид.
— А звідки… взялись палаци?
— Ну, ясно, їх було побудовано.
— Ні, ні, це — не Москва, — вперто повторював Северсон. І вже з того, що Наташа не заперечувала, а тільки лагідно похитала головою, він зрозумів, що дівчина каже правду. — Отже, Москва… Більшого сюрпризу ви не змогли б мені риготувати, панн… Наташо. Кажете, палаци було збудовано… Але поясніть, чому я про них навіть не чув? Мені не віриться, щоб про таку сенсацію не написали газети всього світу… — Северсон рвучко обернувся. — Значить, я в комуністичній Росії?
Наташа мовчки кивнула головою.
— Щодо одного наші газети праві… — вимушено посміхнувся Северсон. — У вас дійсно відбуваються такі події, про які світ не має ніякого уявлення. Запевняю, що в Норвегії ніхто навіть не догадується, яка насправді Москва і як високо розвинене у вас телебачення… Або’ж наші газети замовчують ваші досягнення навмисне, або ж, даруйте, ви страшенно потайні, і не допускаєте за кордон ніяких повідомлень про ваше життя.
— Ваше перше припущення ближче до істини, — стримано відповіла дівчина.
— Отже, наші газети… Це мене обурює… Обіцяю сьогодні ж написати своєму приятелю Олафсену про все, що я тут побачив. Попрошу його, щоб він опублікував мій лист у “Норгес Фолк”. Він знайомий з шеф-редактором, і той, безперечно, виконає його прохання… Не бійтеся: перш ніж надіслати листа, я дам його вам прочитати, щоб не зрадити які-небудь державні чи наукові таємниці.
