Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
А тим часом Наделi собi працюють. Цiлий будинок вiд гори до низу повний розмов про Сонячну машину. Тiльки Наделям вона цiлком байдужа-та и справдi, нащо їм сонячний хлiб, коли вони мають i простий, та добрий?
Щовечора сини зносять на авто важкi валiзки й везуть їх до свого родича.
Правда, вони везуть не до одного родича, а до багатьох. По всiх кварталах Берлiна живуть їхнi родичi, якi потребують виробiв майстернi Наделiв.
Через те в майстернi Наделя робота нiколи не вгаває. Всi за тою роботою. Навiть Лорхен. її функцiя найголовнiша виймати з води прохололi жовто-червонявi кругленькi скла й подавати їх Фрiцовi. Правда, це саме робить i Грета, але Лорхен справляється далеко краще за Грету. Кривий добрий дядьо Рудi в бiлому балахонi, як у рiзника Губерта, варить скла в гарному блискучому-блискучому казанi, варить так, як мама колись зупу. (Тепер нiякої отої нудної зупи вони вже не їдять, навiть дорослi!). I, коли вiн сипле в цей казан якийсь червоний порошок, усi затихають i до дядя нiяк не можна пiдходити. Потiм можна. Потiм вiн сам бере Лорхен пiд пахви й високо-високо пiдносить над своєю головою. I тодi вся кiм ната робиться така чудна чудна, не своя, чужа. I всiх одразу видно: i тата з мамою, що рiвнесенькими ковбасками складають скла у валiзки, i Германа, що краще за всiх умiє вишаровувати скла, i Дiтрiха, що так величається тим, що помагає дядьковi. I в усiх тодi такi смiшнi обличчя з бiлими зубами, всi догори до неї поверненi. I мама тепер смiється; як приїхав дядьо до них, мама стала така добра-добра.
А в обiд тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хлiб iз свiженької запашної травички. Чудесний, тендiтний, солодкий, кращий навiть за пирiжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хлiба, вона ще маленька, от як почне ходити до школи, тодi їй зроблять гарненьку-гарненьку соняшничку i вона сама собi й мамi робитиме хлiб. Про це нiкому-нiкому не можна казати, бо чужi дядi вiдберуть у них i скла, i дядя Рудi, i все-все. Через те Лорхен навiть надвiр не пускають, але вона й не хоче, бо дома в майстернi веселiше.
Iнодi увечерi, як Лорхен ведуть уже спати, забiгає чорний дядьо Макс. Вiн також пiдносить її догори й так лоскiтно цiлує пiд пiдборiддя у шийку. Дядьо Макс та вона, тiльки вони обоє говорять дядевi Рудi «ти», бiльше нiхто не смiє. I так само тiльки вона та дядьо Макс мають право обнiмати дядя Рудi. От тiльки з тою рiзницею, що вона може обнiмати за колiна, а вiн — аж за плечi. Але як вона виросте, то й вона за плечi обнiматиме.
Що ж буває пiсля того, як Лорхен iде до свого лiжечка, того вона вже не знає, бо в лiжечку вона не працює, а спить.
Тiна дуже хвилюється, вигладжує свою зовсiм простеньку, скромну (тiльки трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче поглядає на Макса. (Боже, як вiн сьогоднi прибирається, чепуриться, волосочок до волосочка вкладає, наче до нареченої збирається!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертiй треба бути, тодi в майстернi настає маленька перерва, i тато тодi найвеселiший буває, бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за свою коробку береться, перев'язує другим ременем — той, мовляв, негарний.
Сьогоднi Тiна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи без краплиночки фарби, брови, вiї такi, як иам-а родила їх. Максовi вона сьогоднi, напевне, зовсiм не подобається. I ластовиння дуже видко, i уста без фарби такi широкi, i очi якiсь лисi.
Але Макс вовтузиться iз своєю коробкою, як кошеня з клубком, i нiчого не бачить. I що воно таке в тiй коробцi?
— Ну, а як вас, Тiно, панi Бетман приняла?
Тiна радiсно-злякано скрикує й притуляє руки до лиця. Ох, вона ж i забула розказати. (Сьогоднi вона зовсiм, як очманiла, саму себе ще десь забуде. Iй-богу!) Це ж була iсторiя в Бетманiв! Самого Бетмана не було дома. Тiльки високошановна панi. Ну, звичайно, i панi Шустер. Ах, Макс не знає, хто ця панi Шустер? Це — мiнiстр-президент усiєї фiрми Бетманiв. Панi Шустер прийняла її страшенно холодно. Ага, скрiзь погано, знов до Бетманiв! Ну, Тiна нiчого не хотiла їй казати. Добре, думай собi, що хочеш. Аби тiльки до дiвчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. I от що тут тiльки почалось, як вона показала скла дiвчатам! Почали видирати одна в одної, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах. Прибiгла Бетман, прибiгла Шустер: «Що таке, що за скандал? Знов ця Тiнка тут щось учинила? Марш по кiмнатах!» Еге, дiвчата тiльки в регiт та в свист. «Не хочемо! Одходимо! Всi йдемо на волю! Кiнець! Годi!» Шустер отетерiла, Бетма-ниха до телефону, до полiцiї: бунт! А дiвчата тим часом поскладали свої куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора виїхало, а чотири на ранок утекли. I нi одна не сказала про Сонячну машину! Нi одна! Тiльки сама Шустер догадалася. Наслала до Тiни полiцiю; але полiцiя понюхала, понишпорила й пiшла. Що ж вона може знайти? Лють у них на Сонячну машину така, що панi Бетман аж плаче. Лається й плаче. Плаче й лається.
— Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер вiсiмнадцять душ є. Як кожнiй на день хоч по два скла роздати, то й то треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка була з полiцiєю. Одного бендюжника дуже поранено.
Макс востаннє пробує пiдняти коробку. О, легка зовсiм. Тепер вона подiбна до куферка на дамськi капелюшi.
— Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати.
Тiна вся затихає, зiщулюється, забуває i про Бетманiв, i про полiцiю.
Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже чекає на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в куточок, скинувши з неї капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна.
Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель лежить на канапцi, тримаючи в однiй руцi газету. Вiн швиденько й акуратненько складає газетку й вiтається з гостем. Рудi, видно, вже говорив iз ним: старий не дивиться в очi, хмуриться, на щоках гарячi фiалковi плямки хвилювання.
— Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами?
Старий Надель пошарпує одним плечем, немов його щось там кусає, втягує носом повiтря й мовчки вiдходить до вiкна. Тодi панi Надель швиденько виходить до сiней i зараз же вертається з Тiною, ведучи її за руку. Тiна дрiбненько ступає, спустивши очi долу й уся зашарiвшись так, що й ластовиння не видно.
Мати пiдводить її до батька, пускає й одходить набiк до Макса.
Тiна стоїть iз звислими руками, iз спущеними долу очима, гладенько зачесана, червона, злякана, чекаюча.
— Ну, що ж… Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.
Тiна раптом рвучко нахиляється, хапає батькову руку й цiлує.
Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому лiкоть, киває червонiй Тiнi, весело на бiгу прощається з панею Надель i поквапом виходить
Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в своїй справi.
Дома вiн iще раз оглядає себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй бути вже в неї. Тепер не повинно бути нi неточностi, нi обману, нi гри, нi лицемiрства. Нiчого.
Сьогоднi вiн уже не обiймає величного портьє, не говорить чудних слiв. I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний, навiть у жабо з мереживом. От тiльки коробка в руках. Коробка — не коробка, валiзка — не валiзка, нести її самому йому незручно, а льокаєвi дати нiзащо не хоче.
Сузанна чекає Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подiбний до величезної обплилої воскової свiчки; десь дзюркотить струмочок, звiдкись просiвається жовто-зелене свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею. Збоку — плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом.
