Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Принцеса раптом густо червонiє i, поспiшно пiдвiвшись, одходить убiк.
— Що ж би могла тут зробити та… жiнка?
Граф Адольф сумно посмiхається.
— О, що!.. Вибачте, ваша свiтлосте, тiльки це був би найпевнiший спосiб знайти його. Але ж цей божевiльний жив, як середньовiчний чернець. Та и яка жiнка може закохатися в такого калiку?
Принцеса Елiза закушує нижню губу.
— I все-таки я не розумiю, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жiнкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як?
Граф Адольф знову посмiхається, але так, як дорослi люди на запитання дитини.
— О, це вже, ваша свiтлосте, зовсiм пуста рiч. Коли б ми знали таку жiнку й вона згодилася нам помогти, тодi я ручуся, що за кiлька днiв ми мали б його в руках.
— Але як же саме?! Як?!
— Дуже просто. Жiнка та дала б йому оповiстку в усiх газетах у тiльки йому та їй зрозумiлих висловах. Оповiстку помiстити на перших сторiнках. Газети вiн, певне, читає, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповiстку i- прийде до неї.
— Ви думаєте — ради жiнки вiн згодиться тепер ризикувати? Собою й своєю Машиною?
Граф Адольф вибачливо й соромливо-нiжно потуплюється.
— О ваша свiтлосте, коли вiн дiйсно любить ту жiнку, вiя згодиться ризикнути i собою, i Машиною, i всiм, що є найцiннiше в життi. Але треба ж, щоб вiн дiйсно любив. Та насамперед, щоб взагалi була в нього така жiнка. Але цього якраз i немає. Напевно немає!
Принцеса рвучко, в гнiвi на те, що немає цього, вiдходить до вiкна й неклiпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клiтку, ходить попiд стiною, нервово тручи руки й скрипучи голосом.
Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент такої величезної ваги, коли рiшається доля всього свiту, коли треба всiх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замiшання в Європi, що Схiд голими руками забере її. А тодi нi про яку Республiку Землi й мови не може бути. Варварство, загин цивiлiзацiї, згубнi вiйни, занепад усього життя — цiлковита катастрофа землi!
I все через якусь дурну божевiльну фантазiю якогось калiки, який нiчого, крiм своєї маленької висохлої амбiцiї вченого, бачити не може. I якраз саме в такий момент, у такий момент!
Принцеса стоїть непорушне. Чує чи не чує — невiдомо, але граф Адольф виймає з кишенi папiрець i пiдходить до неї ближче.
— Дозвольте менi, ваша свiтлосте, прочитати одержану мною сьогоднi телефонограму вiд пана президента.
її свiтлiсть на мент озирається, зиркає на папiрець i, мовчки хитнувши головою, знов одвертається до вiкна.
Граф Адольф побожно прокашлюється.
«Завтра увечерi буду в Берлiнi. Тут усе добре. Постанови Паризького Конгресу будуть переведенi в життя за всяку цiну. Треба готуватися до тяжкої боротьби. Великих iдей самi постанови не здiйсняють. Але… корона Землi буде.
Прошу переказати це її свiтлостi».
Її свiтлiсть не рухається. Граф Адольф винувато ховає папiрець у кишеню. Так, розумiється, ця iсторiя з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слiв пана президента. Це зрозумiло, але не треба вже так перебiльшувати її значення. З нею можна буде боротись iншими способами. Ще сьогоднi вiн уживе таких заходiв, якi цiлком спаралiзують нахабну вiдозву розбишацької банди (як тiльки Рудольф зв'язався з нею?). А вибухне вiйна — i тодi зовсiм не до Машини буде Вибухнути ж вона мусить неодмiнно, вся справа тiльки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе iнiцiативу оповiстити вiйну. Тiльки в цьому тепер уся справа. Народ принаймнi вже готується до вiйни. Громадянство хвилюється, нервується, але в потрiбний момент виявить i патрiотизм, i потрiбне розумiння, i геройство. Принцеса раптом озираєгься й простягає графовi руку.
— Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я — втомлена.
Граф Адольф злякано, поштиво цiлує руку й навшпиньках поспiшно виходить iз салону.
Тодi принцеса починає швидко й нiтрошки не втомлено ходити по кiмнатi, хмуро й жорстко зiбравши брови. Уста її знову стуленi мiцно й непохитно.
I, враз посмiхнувшись, загрозливо i з викликом, вона йде до столу, надушує гудзик дзвiнка, бере папiр i починає писати. Нi, так не годиться!
Закушує губу, пильно думає, раптом уся спалахує рум'янцем i все ж таки пише.
— Ваша свiтлосте?
— Так, Софi. Iдiть сюди. Ось оповiстка. Ви зараз же вiдвезете її в бюро оповiсток i дасте її на першу сторiнку всiх газет. Сьогоднi ж у вечiрнiх виданнях вона повинна з'явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого iменi не повиннi давати. I вважайте, Софi: нiхто не повинен про це знати. Розумiєте?
— Розумiю, ваша свiтлосте.
— Iдiть. Сьогоднi ж за всяку цiну оповiстка повинна бути в усiх газетах.
Софi виходить, i їй чогось згадується той момент, як принцеса стрiляла Нептуна.
Чорно-срiбний лицар обережно, стараючись не затарахкотiти чим небудь, ходить, як наказано, не ближче, нiж на три кроки вiд своєї дами. його маленька смуглява дама-дитинка добивається телефоном розмови iз своєю сестрою Фрiдою. його вередлива владарка гнiвається: двiчi вже до телефону так само, як i вчора, пiдходить чоловiк сестри, сестра немов нездужає i просить переказати через нього, що треба Трудi.
— Менi треба, щоб пiдiйшла до телефону Фрiда, а не ваша фiзiономiя!
Двiчi вже було це сказано пановi бароновi — i все ж таки на екранi з'являється знову його куряче лице з ущиплива глузливим усмiхом.
Чорно срiбний лицар у цiй справi нiчим помогти не може. Та й нi в чому вiн, власне, не помiчник їй. Вона вже не лежить, як учора весь день, iз мертво розплющеними очима, немов зацiпенiвши вiд жахливого здивування, вона навiть не п'є, як позавчора, не вiдпихає його, свого бiдного чорно-срiбного лицаря, з таким виїлядом, неначеб вiн пiдходив до неї не з най-нiжнiшою любов'ю, а з щипцями для виймання зубiв. Вона навiть мужньо, вiдважно цiлує його, вона героїчно приймає його ласку, як чемнi дiтки лiки, не даючи собi струшуватись од огиди всiм тiлом, а, навпаки, смiливо, загонисто посмiха ючись. Ах, дитинка, вона чесно виконує їхнiй договiр. Бiдна революцiонерка, вона зовсiм не думала, що той, хто руйнує, насамперед сам дiстає болючi вдари звалених руїн. Дорога бунтарка, вона зовсiм не знала, що бунт проти других насамперед є бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства нi в якому вчинку, коли нема їх у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить iз ожахненими очима або конвульсiйне, одчайдушне, героїчно посмiхається на слово «сором i ганьба», о, вiн iще нiчого не зруйнував, вiн тiльки жорстоко поранив себе.
— Душнере! Ми поїдемо зараз до моєї сестри. Так!?
— Слухаю.
Куди вона хоче — всюди вiн поїде з нею. I коли треба, щоб вiн лiг, а вона по ньому перейшла через прiрву, що вiддiляє її вiд спокою та радостi, вiн скаже покласти себе в труну, щоб їй легше було переходити.
— Душнере! У нас револьвер є?
– Є, Трудо.
— Добре. Гальо!.. Гальо!
Бiдна владарка: «у нас». Вона уникає «ти» й «ви». «Ти» вона самохiть не може говорити, як не може самохiть (хоч яке чемне й смiливе дитинча) пити рицинку. «Ви» вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася.
— Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли ви менi зараз же не пустите до телефону Фрiду, я вас уб'ю. Чуєте? Так, уб'ю… Я вам це цiлком серйозно заявляю. Сподiваюсь, ви менi повiрите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу… Будь ласка. Я буду ждати не бiльше як п'ять хвилин.
Душнер прикушує посмiшку.
На екранi зникає куряче лице з кругленькими (неначе насмiшкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бiдний барон, вiн, розумiється, повiрив, що вона вб'є його.
— Ах, жаба! Вiн мене хоче переконати, що Фрiцi сама не хоче зi мною балакати. Фрiда, яка тiльки жде мого слова! Ну, чекай! «Вiд такої особи, як ви, всього можна сподiватись». Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобi треба сподiватись од «такої особи»! Душнере, треба сказати, щоб авто подали.
