Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Плем’я в Герах. — Спостереження зі скель. — Похорон розпочався. — Сигнал Роніса. — Вирішальний 6ій. — Друзі знову разом. — Нова небезпека. — Варкане, Варкане, навіщо?.. — Час вжити зброю!
Звідси, з верхівок невисоких скель біля підніжжя кам’яного урвища, все було видно чудово. І загальна відстань до місця, де розгорталися події, не перевищувала кілометра, в цьому Артем був певен. Разом з тим спостерігачі лишалися непомітними для тих, хто був унизу: їх надійно ховали скелі. Хоча, коли б і не було цього, все одно скіфи внизу, заклопотані своїми справами, навряд чи помітили б когось. У них не було часу розглядати околиці. Чисте прозоре повітря не лише відкривало для очей спостерігачів кожну деталь надзвичайного видовища, а й доносило до них усе, що діялося внизу. До Артема ясно долинала молитовна журлива пісня віщунів, що не замовкала вже кілька годин. Урочистий обряд пишного похорону старого вождя був дуже складний.
З самого ранку юнак разом з Дмитром Борисовичем і Варканом лежали тут на скелях, дивилися, слухали, чекали. Позаду розташувався напоготові весь загін, у якому налічувалося тепер понад півтораста добре озброєних молодих воїнів і мисливців. Було вирішено, що Роніс подасть умовний сигнал. Час того сигналу залежав од того, коли ватажкові невільників пощастить зібрати свої сили так, щоб ударити на воїнів Дорбатая і старшин з тилу. А тоді до них одразу приєднаються мисливці і скотарі, що також напоготові. І вже після того буде нанесено вирішальний удар звідси, зі скель, який здійснять воїни Варкана. Загальний план повстання, який розробили обидва ватажки, Роніс і Варкан, було складено бездоганно. Лишалося тільки так само бездоганно й виконати його.
І тільки одна людина на скелях думала зараз не про напад, не про бій з воїнами Дорбатая і Гартака, а про зовсім інші речі. То був, звичайно, Дмитро Борисович! Запальний археолог забув про свою бойову сокиру, вмінням володіти якою він досі так пишався, забув узагалі, що збирався брати участь — і навіть безпосередньо, як висловлювався він сам! — у наступних діях. Вся його увага, увесь він, — і серцем, і душею, — був там, унизу, де відбувалися сцени, дивлячись на які він мало не плакав з досади: ну як так вийшло, що він загубив у сталактитовій печері свій фотоапарат!.. Це ж просто злочин — не зафіксувати на фотознімках усе, що йому пощастило бачити, а лишити тільки туманні спогади в пам’яті!..
Поховання скіфського вождя, справжнє поховання за всіма священними звичаями племені! Це видовище було неповторним для археолога, який ніколи в житті не міг мріяти про щось подібне... І Дмитро Борисович не відривав погляду від того, що відкривалося перед його очима.
Артем, як відомо, не був археолог. Але, правду сказати, і його захопило це незвичайне, барвисте видовище. Похорон відбувався на великому майдані, з одного боку якого височіли скелі. З другого боку його замикала широкою сріблястою дугою спокійна річка. Це, на думку скіфів, і був легендарний Борисфенес. Та Дмитро Борисович роз’яснив Артемові:
— Справжній Борисфенес, про який писав Геродот, — це наш Дніпро. А те, що ми бачимо тут, — просто невеличка підземна річка, що впадає, мабуть, в якесь теж підземне озеро, можливо, досить велике. Проте це озеро, звісно, не є Понтом Евксинським, який ми тепер називало Чорним морем. Адже рівень Чорного моря, крім усього іншого, як ви самі розумієте, розташований значно ви ще цієї річки...
Це, певна річ, було цілком зрозуміло. Втім, археолог пояснював далі:
— Стародавнє плем’я скіфів-кочівників, яке випадков втрапило сюди, під землю, і мало лишитися тут жити...
— Значить, ви остаточно приєдналися до думки Івна Семеновича? — перебив його Артем.
— А чому б і ні? Хіба ж у нас є якась інша імовірн гіпотеза? Та от, це плем’я, відрізане завалом од земної поверхні, зберегло, мабуть, свої скромні географічні знання га уявлення. Стародавні скіфи, як свідчить той же Геродот. знали про існування Борисфенеса. А їхні нащадки з якими ми маємо справу, пам’ятають давню легенду про казкову річку, І вони ладні вважати за Борисфенес цю невеличку підземну річку, на яку колись натрапили. От і все. А перейнявши собі також звичаї урочистого поховання вождів, наше плем’я почало здійснювати цей звичай тут, на березі підземної річки, який вони в свою чергу ототожнили з легендарними Герами.
— Все це дуже цікаво й важливо, — відповів нетерпляче Артем, — і я цілком певен, що так воно і є, як ви кажете. Але зараз мене непокоїть зовсім інше...
Проте, глянувши на археолога, Артем вирішив припинити розмову, бо все одно Дмитро Борисович уже не чув його й не бачив нічого, крім того, що відбувалося внизу. А думки юнака, які дуже турбували його, і справді стосувалися зовсім іншої галузі, ніяк не археологічної. Він міркував так.
Ну, гаразд, припустимо, що внаслідок цього загального повстання, якого він так нетерпляче ждав, Ліда й Іван Семенович будуть звільнень. Інакше-бо й не може бути, це так. Добре. А далі? Варкан — дуже хороша людина. І Роніс теж. Чужинцям, певна річ, нічого вже не загрожуватиме: і це також зрозуміло. І все одно питання лишається тим самим: а далі?.. Чи ж не одразу доведеться думати про можливості повернення на поверхню землі? Чи ж не досить їм цих напівказкових пригод, цього дивного — і вже, правду сказати, як на смак Артема, досить-таки набридлого — жовто-рожевого оточення?..
Втім, як знайти зворотний шлях? Це кляте урвище скрізь було однакове. Всюди височіло воно стрімкими стінами, всюди стирчали його скелі, ховаючись верхівками аж у сірих хмарах. З якого боку доведеться штурмувати його? Та й що може дати такий штурм? Де знайти потрібне найтонше місце в стіні, яка відокремлювала мандрівників, вимушених дослідників цього дивного світу, від сталактитової печери, звідки був вихід на поверхню землі?.. Кляте каміння! Артем люто вдарив ногою по скель Вдарив — і зойкнув од болю, спричиненого необережним ударом по твердому, як і всюди, камінню. Цей біль повернув його до дійсності. Справді, навіщо зараз думати про це? Насамперед — визволення товаришів, а там — побачимо. Зрештою, невже ж Іван Семенович чогось не вигадає? Е, поживемо — побачимо!
Юнак знову глянув на великий майдан, де мало відбутися поховання. Певно, все населення стійбища вже зібралося навколо величезної могили, яку оточили віщуни на чолі з самим Дорбатаєм. Проте всі вони трималися дещо осторонь, не підходячи ближче. Тільки Гартак, як син померлого вождя, та найстаріші й найзнатніші старшини, які вважалися близькими друзями Сколота, були біля самої ями.
Набальзамоване тіло старого вождя вже перенесли вниз і поклали на підстилку, навколо якої були закопані міцні коли. Жерці, що безпосередньо керували похованням, клали на ці коли дошки й вкривали їх комишем: таким чином, тіло Сколота опинялося немовби у просторій гробниці, де було чимало місця для різного начиння, потрібного небіжчикові для життя в світі духів. Так вірили скіфи.
Великі купи свіжовиритої землі підіймалися біля могили — з неї буде насипано курган: так розповідав Артемові Дмитро Борисович ще перед похованням. А поблизу від одкритої ще могили чергою стояли вози його вдови, що нестримно плакала, і найближчих слуг, які мусили також незабаром опинитися в гробниці, щоб померлий вождь не мав потреби ні в чому.
Прекрасний вороний жеребець Сколота стояв теж біля могили. Він нервово перебирав ногами, пританцьовував на місці, неспокійно поводив головою й витягував шию. Хоч жерці й міцно тримали його за поводи, жеребець наче відчував наближення неминучого кінця, форкав і люто поглядав на них.
— І його теж? — не повертаючи голови, з жалем спитав Артем. Дмитро Борисович мовчки кивнув. Йому також було шкода цього красеня, єдиного великого коня серед скіфських табунів малорослих, як і все, що було у скіфів, жеребців і кобил. Так, вороного коня Сколота також чекала смерть. І це також було неминучим: скіфи вірили, що старий вождь і на тому світі їздитиме на своєму улюбленому жеребці...
