Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

“Наші вчені провели додаткові дослідження цієї планети. Вони встановили, що протягом останніх майже двадцяти років на її поверхні постійно спостерігаються десятки й сотні дуже яскравих раптових спалахів. Це, певно, радіоактивні вибухи. Очевидно, на цій планеті існують велетенські поклади радіоактивних елементів, які досить часто мимоволі розщеплюються. Ясно, що органічне життя за таких умов зовсім неможливе…”

— Ну, тут я нічого не можу заперечити, — погодився я. — Якщо з планети Тау можна було зареєструвати вибухи атомних і водневих бомб в Америці, на Тихому океані, в Сахарі та ще й у Китаї, то, мабуть, їхні висновки правильні…

— Отож-то, — кивнув головою Андрій. — Хіба хтось із жителів інших планет повірить, що людство може жити за таких божевільних умов? І нарешті кінець листа:

“Зовсім нещодавно наші вчені вирішили за допомогою найчутливіших радіотелескопів виміряти температуру третьої планети на підставі напруження на ній ультракоротких радіохвиль. З’ясувалося, що ця планета перебуває в стані цілковитого розпаду, бо виміряна в такий спосіб температура її поверхні досягає одного мільярда градусів! Про яке ж органічне життя на ній може йти мова? Очевидно, просто не варт витрачати кошти й зусилля на експедицію до неї…”

— Ну, а це ж звідки взято? — зовсім здивувався я. — Хіба ж у нас є щось подібне до такої велетенської температури? Це ж не жарт, мільярд градусів!..

— На жаль, і це цілком зрозуміло, — відповів Андрій. — Вони, жителі планети Тау, вимірювали температуру на підставі напруження ультракоротких хвиль на поверхні Землі. Так? Але згадай, що останніми роками по всій нашій планеті збудовано близько тисячі телевізійних ультракороткохвильових станцій. Їхня загальна потужність дає підстави саме для такої безглуздої, з нашого погляду, оцінки…

Ми знову закурили. На столі лежав дивний метеорит, на якому було записано спостереження вчених планети Тау. З погляду найновіших методів вивчення інших світів, ці спостереження були цілком правильні і висновок, що на нашій Землі органічне життя неможливе, не викликав заперечення.

Я поглянув на Андрія, а він на мене. І ми обоє весело засміялися. Все ж таки дуже добре було жити на світі, хоч камінь з планети Тау і доводив, що наше життя неможливе!

БЛАКИТНА ПЛЯМА

— А я кажу тобі, — відповів своєму другові Соболю майор Тимощук, — що спостережливість — не тільки вміння помічати деталі. Цим ти володієш добре. Та фотоапарат, наприклад, робить це ще краще, він навіть фіксує всі деталі. Однак навряд чи хто називатиме його спостережливим, хіба не так?

Вони йшли вулицею. Низьке зимове сонце кидало сліпучі відблиски на чистий білий сніг, що випав на світанку. Земля бралася ожеледдю. Нечасті прохожі обережно обходили слизькі місця.

— Я хочу сказати, — вів далі майор Тимощук, не чекаючи відповіді, — що деталі треба вміти зіставити одна з одною, зрозуміти їхні зв’язки, відкинути зайве, залишити важливе й потрібне. Тоді ти маєш право робити висновки. Якщо такі висновки будуть правильні, тоді можна говорити про спостережливість. Тільки тоді, розумієш?

— Виходить, я, з твого погляду, лише ніби невдалий фотоапарат? — з жартівливою образою спитав Соболь.

— Ні, друже. В тобі є нахил до спостережливості. Тільки він мало розвинений, бо ти захоплюєшся кількістю поміченого, механічним нагромадженням спостережених деталей. Це ще далеко не все, хоч зорова пам’ять у тебе зразкова, визнаю. Але цього замало… принаймні було б замало для офіцера радянської контррозвідки.

Соболь шанобливо подивився на свого друга. Справді, він щиро поважав його за гостроту розуму, виняткову спостережливість і ясність думки. Дехто називав це інтуїцією — так сильно іноді вражали товаришів зовні несподівані, але завжди внутрішньо обгрунтовані висновки майора з складних, заплутаних, а іноді і суперечливих обставин якоїсь справи. Він знав: втручання Тимощука вже не раз допомагало розв’язати майже безнадійне завдання, немовби освітлене раптом зсередини могутнім і світлим проникненням його ясного розуму.

— То навчи і мене цієї спостережливості, хай йому чорт! — з благанням мовив Соболь по паузі. — Чи, може, це секрет?

Тимощук посміхнувся:

— Звісно, ні, друже. Ну от, наприклад, спробуй охарактеризувати он ту людину в хутряній куртці, що простує попереду нас. А я послухаю.

Соболь охоче погодився. Кроків за тридцять попереду простував невисокий чоловік у чорній хутряній куртці. Він ішов якось непевно, похитуючись. Ось він, послизнувшись, мало не впав. “Гм, це не так важко!” — подумав Соболь і мовив:

— Якби не твоє глибокодумне запитання та ще після не менш глибокодумної розмови про спостережливість, я просто сказав би, що той чолов’яга трохи випив. Але тепер так не скажу, і не сподівайся! Зараз міркуватиму вголос. Це якийсь службовець — про це свідчить його тека. Він згорблений, голова опущена. Мабуть, якась службова неприємність. Ну, скажімо, дістав за щось догану. Іде додому й переживає. Ні на кого не дивиться, нічого не помічає, збентежений…

Чоловік у хутряній куртці тим часом почав переходити вулицю. І тут скоїлося щось неймовірне. Зненацька з-за рогу вигулькнула машина, маленький вілліс. Чоловік не встиг навіть озирнутися, як машина наскочила на нього ззаду і вдарила радіатором. Чоловік змахнув руками, скрикнув і впав. Машина, рипнувши гальмами, спинилась. З неї вистрибнув військовий і кинувся до потерпілого, що лежав на снігу розкинувши руки.

Усе це сталося в одну мить на очах у вражених Тимощука і Соболя. Вони підбігли до місця аварії. Військовий уже підняв чоловіка в куртці і насилу тяг його до машини.

— Дозвольте допоможемо, товаришу капітан, — звернувся до нього Тимощук. — Здається, він непритомний…

Військовий спідлоба зиркнув на майора.

— Роззява така, переходить вулицю і не дивиться, — пробурмотів він. — Тепер відповідай за нього… Кладімо в машину, я його в госпіталь відвезу.

— Навіщо ж у госпіталь, товаришу капітан? — сказав Тимощук. — Тут якраз за рогом інститут травматології. Його там зразу оглянуть і скажуть що і як. А ми з товаришем, до речі, свідками будемо, потвердимо, що він сам винен. Ми якраз про нього щойно говорили. Він хитався, мов п’яний. Правда ж, Соболь? Ну, сідай, чого стоїш? їдьмо, товаришу капітан!

Військовий похмуро глянув на Тимощука. Соболь теж здивовано подивився на друга: чого це він одразу став такий балакучий? Але Тимощук так дбайливо клопотався непритомним, голос його лунав так щиро, що військовий, хоч і кашлянув незадоволено, все-таки сів на місце і включив мотор.

— Сюди, сюди, товаришу капітан. Он той під’їзд, — показав Тимощук. — Бачите, зовсім близько. А ви хотіли в якийсь госпіталь його везти. Ну, а тепер внесімо його в приміщення. Ми з товаришем удвох за плечі, а ви за ноги. Отак. Ідіть уперед, товаришу капітан!

Через дві-три хвилини непритомний чоловік уже лежав у приймальні. Його роздягала сестра в білому халаті. Вона стурбовано казала:

— Дивно, і пошкоджень зовні непомітно, а лежить як мертвий. Навіть піна на губах виступила…

— Піна? — здивовано перепитав Тимощук і нахилився до непритомного.

Зацікавлений Соболь підійшов ближче і теж нахилився. Так, на губах у чоловіка виступила синювата піна. Губи його ворухнулись. Тіло здригнулося.

— Ну, як ви його збили, товаришу капітан! — з докором мовила сестра, повертаючись до водія машини. — А де ж капітан? — здивовано вигукнула вона.

Тимощук рвучко озирнувся. Водія не було. Соболь кинувся до дверей. Цієї миті з вулиці долинув, віддаляючись, гуркіт машини.

— Он як злякався капітан, що доведеться відповідати, — сказав Соболь, повернувшись. — Тільки його й бачили.

— Це гірше, — сухо промовив майор. — Прогавили, виходить… Тепер шукай вітра в полі! І головне, нічогісінько ж не знаємо про нього. Тільки й того, що він у формі капітана та ще марку машини. Малувато…

— Ні! Ми знаємо більше, — переможно вигукнув Соболь. — Я помітив номер вілліса — ФЮ-15-89.