Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (мир книг txt) 📗

Океан був спокійний у туманному мареві. В небі співали повітряні гвинти. Зійшло сонце туманною кулею. І тоді всі побачили на небосхилі дим. Він стелився довгою і плоскою хмарою, що тяглася на південний схід. Це підходила смерть.

На острові все завмерло, мовби замовкли птахи, яких привезли з континенту. В одному місці люди побігли до човнів у гавані, і човни, навантажені до бортів, квапливо відпливали у відкрите море. Та човнів не вистачало, острів- як на долоні, сховатися ніде. І жителі стояли закам’янілі мовчки. Дехто лягав обличчям у пісок.

В палаці не було помітно руху. Бронзові ворота замкнуті. Уздовж червонуватих похилих стін походжали, з карабінами за спиною, гвардійці у крислатих високих капелюхах, у білих куртках, розшитих золотом. Осторонь височіла прозора, як мереживо, вежа великого гіперболоїда. Поволока туману, що піднімався, ховала від очей її маківку. Та мало хто сподівався на цей захист, буро-чорна хмара на небокраї була надто предметною і загрозливою.

Багато хто злякано обернувся до шахти. Там заревів гудок третьої зміни. Знайшли час працювати! Хай пропаде золото! Невдовзі годинник на даху замку пробив восьму. І тоді океаном покотився гуркіт — важкі громові перекати, які дедалі наростали. Перший залп ескадри. Секунди чекання, здавалося, розтягліїся в просторі, у звуках снарядів, що летіли.

Коли пролунав залп ескадри, Роллінг стояв на терасі, нагорі сходів, котрі спускалися до води. Він вийняв з рота люльку і слухав ревіння снарядів, що летіли: не менш як дев’яносто сталевих дияволів, начинених мелінітом та наривним газом, мчали до острова прямо в мозок Роллінгу. Вони переможно ревли. Серце, здавалося, не витримає цих звуків. Роллінг одступив до дверей у гранітній стіні. (Він давно підготував собі сховище у підвалі на випадок бомбардування). Снаряди вибухнули в морі, здіймаючи водяні стовпи. Бабахнули. Недоліт.

Тоді Роллінг глянув на маківку наскрізної вежі. Там з учорашнього вечора сидів Гарін. Круглий купол на вежі обертався, — це було помітно з руху меридіональних щілин. Роллінг надів пенсне і почав вдивлятися, задерши голову. Купол обертався дуже швидко — ліворуч і праворуч. Коли він посувався праворуч, було видно, як меридіональною щілиною ходить вгору і вниз блискуче дуло гіперболоїда.

Найжахливішою була квапливість, з якою Гарін працював. І — тиша. Ні звуку на острові.

Та ось з океану долинув широкий і глухий звук, наче в небі луснув пухир. Роллінг поправив пенсне на запотілому носі і дивився тепер на ескадру. Там розходилися грибами три купи біло-жовтого диму. Ліворуч од них надималися кошлаті клуби, заяскріли криваво, піднялися, і виріс, розійшовся четвертий гриб. Долинув четвертий перекат грому.

Пенсне весь час падало з носа Роллінга. Але він мужньо стояв і дивився, як за обрієм виростали димові гриби, як усі вісім лінійних кораблів американської ескадри злетіли в повітря.

Знову запала тиша на острові, на морі і в небі. У наскрізній вежі згори вниз майнув ліфт. Грюкнули двері в будинку, почулося фальшиве насвистування фокстрота, на терасу вибіг Гарін. Обличчя у нього було стомлене, зім’яте, волосся — стирчало.

Не помічаючи Роллінга, він почав роздягатися. Спустився сходами до самісінької води, зняв підштаники кольору сьомги, шовкову сорочку. Дивлячись на море, де ще танув дим над місцем загиблої ескадри, Гарін шкріб себе під пахвами. У нього було, як у жінки, біле тіло, ситеньке, і в цій голизні було щось стидке и гидке.

Він спробував ногою воду, присів по-жіночому назустріч хвилі, поплив, але одразу ж виліз і тільки тоді побачив Роллінга.

— А! — протягло мовив він. — Ви що, теж купатися зібрались? Холодно, хай йому грець.

Він враз розсміявся деренчливим смішком, схопив одяг і, помахуючи ним, попрямував до будинку.

Відчиняючії величезні бронзові двері, Гарін обернувся:

— Дядю, ходімо снідати. Перепустимо пляшечку шампанського.

Далі у поведінці Роллінга найдивніше було те, що він покірно поплентався снідати. За столом, опріч них, сиділа тільки мадам Ламоль, бліда й мовчазна від пережитого хвилювання. Коли вона підносила до рота склянку, скло деренчало об її рівні сліпучі зуби.

Роллінг, наче боячись втратити рівновагу, напружено дивився в одну точку — на золотий пляшковий корок, виготовлений на зразок того самого клятого апарата, яким за декілька хвилин було знищено всі колишні поняття Роллінга про міць і могутність.

Гарін, з мокрим незачесаним волоссям, без комірця, у зіжмаканому і пропаленому піджаку, казав якісь дурниці, жуючи устриці, — одним духом випив кілька склянок вина:

— Отепер лише розумію, як зголоднів.

— Ви добре попрацювали, мій друже, — тихо мовила Зоя.

— Так. Признатись, одну хвилину було страшнувато, коли обрій затяг гарматний дим. Вони мене все-таки випередили… Чорти… Коли б узяли на один кабельтов далі — від цього будинку, чого там — від усього острова лишилися б пух та пір’я.

Він випив ще склянку вина і, хоч сказав, що голодний, ліктем одштовхнув ліврейного лакея, що подавав страву.

— Ну як, дядю? — він несподівано обернувся до Роллінга і вже без сміху вп’ялився в нього очима. — Пора б нам поговорити серйозно. Чи чекатимете вразливіших ефектів?

Роллінг тихо поклав на тарілку виделку і срібний гачок для омарів, опустив очі:

— Кажіть, я вас слухаю.

— Давно б так… Я вам уже двічі пропонував співробітництво. Сподіваюся — пригадуєте? Втім, я вас не звинувачую; ви не мислитель, ви з породи буйволів. Тепер пропоную ще раз. Дивуєтесь? Поясню. Я — організатор. Я перебудовую всю вашу незграбну, наповнену безглуздими забобонами капіталістичну систему. Зрозуміло? Якщо я не зроблю цього, комуністи вас з’їдять з маслецем та ще й сплюнуть не без задоволення. Комунізм — це те єдине в житті, що я ненавиджу. Чому? Він знищує мене, Петра Гаріна, цілий світ задумів у моєму мозку. Ви маєте право спитати, для чого ж мені потрібні ви, Роллінг, коли у мене під ногами невичерпне золото?

— Так, спитаю, — хрипко проказав Роллінг.

— Дядю, випийте склянку джину з кайєнським перцем, це оживить вашу уяву. Невже ви хоч на хвилинку могли подумати, що я хочу обернути золото на гній? Справді, я влаштую декілька гарячих днів людству. Я підведу людей до самісінького краю жахливої прірви, коли вони матимуть кілограм золота, що коштує п’ять центів. [62]

Роллінг враз підвів голову, каламутні очі молодо блиснули, рот розтулився кривою посмішкою.

— Ага! — каркнув він.

— Отож-бо — ага! Зрозуміли нарешті?.. І тоді, в оці дні величезної паніки, ми, тобто я, ви і ще триста таких самих буйволів, або світових негідників, або фінансових королів — вибирайте назву собі до вподоби, — вхопимо світ за горлянку… Ми скуповуємо всі підприємства, всі заводи, всі залізниці, увесь повітряний і морський флот. Усе, що нам треба і що згодиться, — буде наше. Тоді ми висаджуємо в повітря оцей острів разом з шахтою і оголошуємо, що світовий запас золота обмежений, золото в наших руках і золоту повернуто його колишнє значення — бути єдиною мірою вартості.

Роллінг слухав, одкинувшись на спинку стільця, рот його з золотими зубами розтулився, як у акули, обличчя почервоніло.

Так він сидів нерухомо, поблискуючи маленькими очима. Мадам Ламоль на хвилину навіть подумала: чи не поб’є старого удар.

— Ага! — знову каркнув він. — Ідея смілива… Ви можете сподіватися на успіх… Але ви не враховуєте небезпеки всіляких страйків, бунтів…

— Це враховую в першу чергу, — різко сказав Гарін. — Для початку ми збудуємо величезні концентраційні табори. Всіх невдоволених нашим режимом — за дріт. Потім проведемо закон про мозкову кастрацію. Отже, дорогий друже, ви обираєте мене вождем? Ха! (Він несподівано підморгнув, і це було майже страшно).

Роллінг опустив лоба, насупився. Його запитували, він зобов’язаний був подумати.

— Ви примушуєте мене до цього, містере Гарін?