Зорепади - Бережной Василий Павлович (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
Доріжка, помережана смугами зеленого пластика, понесла їх лункими тунелями, високими печерами, стіни яких іскрилися в світлі кварцових ламп. На поверхню їх виніс ескалатор. Мати мовчки дивилася на велетенське шатрище, яке квіткою конвалії накривало кратер, діаметром не менше кілометра.
— Майдан Здружених Націй, — пояснив матері. — Після роботи сюди сходяться діти різних народів Землі. Всі, хто працює в Селенополісі. О, а он до озера пішла група туристів. Поплавати на Місяці — екзотика!
— Еге, в Дніпрі, мабуть, краще. Ось як буде тобі відпустка…
«Найдорожча, ненаглядна моя мамо… — подумки звертався до неї. — Коли-то мені випаде побувати на Землі, та чи й випаде…»
Хоч мати й тамувала тривогу, ховала її глибоко в серці, але вона відчувалася і в інтонації, і в погляді, і в зітханнях. Навіть усмішка якось не так освітлювала її миле обличчя, якого вже торкнулись літа.
Коли оглядали панораму астродрому, де в чорну глибінь космосу націлились два кораблі завбільшки з Останкінську телевізійну вежу, мати знову зітхнула.
— Що то?
— Кораблі далекої дії, мамо. Готується експедиція до сусідньої планетної системи.
Примруженими очима дивилась на ті ракети, а там поралися, снували монтажники, зовсім дрібненькі на такій відстані. Тихо сказала:
— І чого летіти казна-куди? Навіщо наражатись на небезпеку?
— Це надійні кораблі, мамо. Екстраклас.
— А хіба не доцільніше було б спочатку повністю опанувати Місяць, зрештою всі планети Сонячної системи, а тоді вже…
Тепер він зітхнув.
— Звичайно, якась логіка у твоїх міркуваннях є. Але…
— Але що?
— Ну, хіба я знаю…
Ох, як йому кортіло розповісти про цей омріяний політ, про те, як він хвилювався, проходячи відбіркову комісію! Але стримався. Це ж останнє побачення перед стартом, останнє — навіщо ж його затьмарювати? Мати — це ж мати, зараз почне свої жалі… А йому так приємно, радісно слухати її. Нехай говорить що завгодно, аби тільки чути, сприймати, всотувати в душу цей рідний, єдиний серед мільярдів голос.
— Ти, гадаєш, чому людина приживається на Місяці? — філософствувала мати. — Бо перебуває у сфері тяжіння рідної Землі, рідного Сонця. Це ж простір, відведений нам природою! А покинути своє Сонце… Хто його зна, що може статися…
Він слухає і слухає, наче п’є джерельну воду десь на Землі, в тіні дерев. А мати показує очима на величну голубу кулю і, притишивши голос, веде далі:
— Поглянь, сину, це ж чудо… Пливе у просторі Земля, сама собою, он бач, снігова шапка на полюсі, а як виблискує океан… Колиска життя! То як же це так — узяти й покинути цю дивовижну красу?..
Йому наче відкрилися очі, він глянув на рідну планету і побачив, яка вона прекрасна, — справжнє чудо природи.
Досі незнане почуття охопило його — защеміло серце.
— То коли ж у тебе відпустка?
— Не знаю, мамо… Через те й запросив, що не знаю. Невідомо, коли побачимось…
А сам добре знав, що відпустки вже не буде. І матір бачить востаннє. Холодок далекої — ой, якої далекої! — мандрівки вже сповнював йому груди.
— Постарайся хоч на осінь, — благально каже вона. — Саме яблука, груші… Та й кавуни…
— Гадаєте, мені не кортить походити босоніж по росяній землі?
— От і походиш. Погостюєш у родичів, товаришів.
Ні, мати й не припускає, що син помчить у космос і навіки втратить усіх своїх близьких.
— А ставок наш поглибили, — скільки там риби!.. Ти ж любиш рибал…
— Чергового оператора на вахту! — пролунало з динаміка.
Торкнувся кнопки, екранчик погас, змовк материн голос.
— Іду!
Він частенько прокручує цей запис і наче знову ходить з матір’ю по Місяцю, бачить рідну планету. Бо вони таки покинули своє Сонце, навіть у телескопі воно видніється звідси зірочкою 12-ої величини. А Землі вже давно не видно.
Чому вони полетіли? Може, тому, що молоді. І людство молоде.
Юрій Герасименко
День народження
Дощ… Він іде вже не день і не два, не зупиняючись ні на мить. То ж чи варто вже рахувати оті дні?
Знову вечір — тобто ввімкнулося вечірнє освітлення, дещо тьмяніше, ніж звичайне. У цьому рожевуватому напівприсмерку стереопортрет Регіни сприймається як беззаперечна реальність. Аж моторошно!
Тільки тепер Михайло починає розуміти, ким була для нього ця дівчина. Сама згадка про неї не дає ступити за останню грань. І куди б не зазирав, де б не тинявся, а прийшов сюди.
Скриньки металеві й дерев’яні, найрізноманітніші касети й глясери, відеотеки й мікроголи. На полицях тьмяним золотом світять шкіряні корінці старовинних фоліантів, шляхетно вилискують металопластом сучасні подарункові видання. Звичайно, здебільшого це — дублі, але серед них є кілька книг оригінальних, справді неоціненних.
У куточку на крихітному верстачку — мальовниче безладдя. «Слюсарно-електронний натюрморт», як сказав би Валентій. Серед хаосу кольорових дротинок сумирно співіснують найточніші пристрої для регулювання мікрокристалічної апаратури, всілякі фрези, лещата, викрутки. Над верстачком — скрипка. Справжнісінька, стародавня, аж ніяк не дубль. Їй — не скласти ціни. А поряд — колекція саморобних калейдоскопів.
Калейдоскопи були її пристрастю. Дивне поєднання: вона, як ніхто інший, могла розрахувати й побудувати молекулярно-кристалічну схему неймовірної складності — і водночас залюбки будувала калейдоскопи. Що може бути примітивніше? Тригранна призма з дзеркальними стінками та жменька кольорових скелець. Регіна могла годинами спостерігати, як міняються у нескінченній барвистій симфонії оті химерні візерунки, і цілком серйозно запевняла, що коли дивитися дуже довго, починає лунати далека-далека, ніколи раніше не чувана музика.
Все таке дивне у цій дівочій світлиці, все привертає увагу. І тиша тут особлива. Навіть запахи: від розвішаних на стінах пучечків сухоцвіту та жовтого кленового листя пахне лагідно й сумно.
Все небуденне зараз у цій кімнаті. І тільки дощ за її стінами — свинцевий, лиснючий — іде з тією ж одноманітною настирливістю. Він — буденний і ненависний, як застаріла болячка. І справді — свинцевий, це не метафора. Саме тут, на вершині гори, десь на півста метрів вище цього ілюмінатора, свинцева пара починає конденсуватися. Дрібнісінькі краплиночки приєднуються одна до одної… виростають… І ось уже летять униз важелезні свинцеві кулі, схожі на мініатюрні торпеди. На щастя, вони не торкаються корпусу корабля: навколо зорельота чатує потужне поле гравітаційного захисту. Весь лайнер — ніби у велетенській незримій ампулі, по стінах якої періщить свинцева злива.
Тут теж буває різна «погода»: то влупить такий «дощ», що його стіну не проб’є навіть промінь гразера, то вщухає на часинку, і тоді крізь фіалково-сиву імлу видно, як бурхають по обрію вулкани. А внизу під зорельотом жовтаво виблискує вершина гори. Найчистіше золото, як визначила апаратура. «Благородний метал», як колись казали. Вся гора — величезний самородок. А може, не тільки гора?
Михайла це питання вже не цікавить. Та й кого б воно цікавило, коли стало зовсім байдуже, чи житиме, чи існуватиме на цій планеті ще бодай кілька зайвих годин один-однісінький землянин Михайло Гнатович Северин?
Свинцевий дощ іде вже не день і не два… А скільки? Скільки? Лишенько, та невже це правда?!
Свинцева злива триває третій місяць!
Трансгалактичний лайнер «Земля-12» ішов звичайним маршрутом, по досконало вивченій трасі до зоряної системи Галумба. Корабель транспортував нове обладнання для автоматичних станцій-лабораторій, які вже тривалий час вивчають дуже своєрідну за своїми особливостями другу планету цієї системи.
Отож і рейс був звичайнісінький, і день, коли все це почалося, нічим не відрізнявся від інших. Та, власне, «день» той був достеменно схожий на довжелезний ряд попередніх «світанків», «ночей» і «вечорів», бо в оксамитовій темряві за ілюмінаторами корабля незмінно сяяли міріади зірок, і тільки циклічна зміна освітленості, температури й вологості в каютах відтворювала сяку-таку ілюзію земних діб.
