Вогненний водоспад - Сафронов Юрий Павлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Мерщій туди! — заспішив Поляков. — Треба рятувати екіпаж. Можливо, вони зуміють залишити літак!
Човен помчав уперед. Від місця загибелі літака друзів відокремлювало декілька кілометрів. Сидячи на кормі, Поляков уважно вдивлявся в далечінь, намагаючись помітити на поверхні людей. Але марно! Лише кілька разів підряд море знову спінилось: з-під води виривались бульбашки повітря.
— Дивно. Дуже дивно… — пробурмотів Поляков.
— Що саме? — спитав Берданов.
— Мене вразив незвичайний вигляд затонулого літака. До самого хвоста трикутне крило. Небачені розміри. Величезна потужність двигунів, які тримали його вертикально над водою. Ця дивна посадка хвостом уперед…
— Посадка? — перепитав Никодимов. — Але ж він упав, а не робив посадку.
— Можливо. А може, й ні. Був би я фантастом, я сказав би, що це не літак…
— А що ж?
— Швидше він схожий на космічний ракетоплан. І зроблений він, я гадаю, не в нас, на земній кулі, а на іншій планеті. Можливо, на Марсі…
Човен підійшов до місця, де впав літак, лише хвилин через сорок. Усі понагинались через борт, уважно вдивляючись у воду. Двигуни літака здійняли хмари мулу, піску і шматків водоростей. Де-не-де на поверхні погойдувались прозоро-голубі медузи й оглушені рибини.
— Нічого не бачу, — розчаровано сказав Берданов, оглядаючись по боках. — Ні літака, ні людей.
— Доведеться пірнати, — мовив Поляков. — Можливо, внизу що-небудь побачимо.
Він швидко натяг маску, рушницю і занурився в воду.
Далеко внизу крізь каламутну товщу води просвічували темні валуни дна. Вгорі, зовсім поряд, бовваніло червоне днище човна і частина зануреної в воду лопаті весла. Поверхня води здавалася срібною, вона відбивала занурені в воду предмети, мов дзеркало.
Просто перед собою Поляков побачив самотню велику кефаль. Здавалося, що рибина зовсім не рухала плавцями і воднораз пливла досить швидко, зрідка змінюючи напрямок.
Раптом кефаль кинулася спочатку вправо, потім вліво і пірнула вглиб. Слідом за нею дуже швидко промчало велике чорне тіло. На спині цього гіганта, що проплив зовсім поряд, Поляков устиг помітити високий вертикальний плавець.
“Акула!” — промайнуло в його голові.
Хижачка кинулась навздогін кефалі і тут же догнала її. Поляков побачив, як на мить розкрилась і стулилась її здоровенна паща. Все сталося за якісь частки секунди. Кров похолола в його жилах, коли риба повернулась до нього мордою. Акула-молот! Один з найбільших підводних хижаків! Чи ж йому, іхтіологові, не впізнати її!.. Від голови в обидва боки йшов характерний горизонтальний виступ. Позад голови на тулубі двоє великих вирячених очей. Зненацька вони спалахнули зеленкуватим котячим світлом. Жах охопив Полякова. Відчайдушно перебираючи ластами, він метнувся до поверхні.
Задихаючись, не в змозі вимовити й слова, він тільки показував рукою у воду Берданову й Никодимову, які тягли його в човен.
— Акула-молот! — не сказав, а видихнув він, зриваючи маску.
— Не може бути! Вони не водяться в Чорному морі! — встиг тільки крикнути Берданов, як на поверхні води, поряд з човном, з’явився гострий плавець і частина спини гігантської риби.
Наляканий Никодимов відсахнувся до другого борту. Човен дуже загойдався. Акула зробила навколо нього коло, потім друге, третє…
— Подивіться на її хвіст! — прошепотів Поляков. — Це не акула. В акул вертикальні хвости, а в цієї горизонтальний, мов у китових.
— Так що ж це?
— Не знаю… Дивно…
Тим часом химерна істота й далі монотонно описувала кола, наче й не збиралася нападати на човен. її мокрий плавець, що виступав із води, відсвічував рожевуватим світлом. Поляков раптом схопив Берданова за руку.
— Мені здається, це не жива істота…
— Що-о?
— Придивіться уважніше…
Плавці і хвіст величезної схожої на веретено істоти були зовсім нерухомі. Вони завмерли в одному положенні. Годі було зрозуміти, як пересувається чудовисько. Нахилившись до води, Поляков почув ледве вловимий шум, ніби поряд із човном працював невеликий моторчик.
— Чуєте? Ця штуковина звідти…
— Звідки?
— З марсіянської ракети, яка сіла в морі.
— Ну, це ви вже занадто!
— Дивіться! Дивіться! — закричав Никодимов, показуючи в море.
З правого боку до човна наближалося ще дві “акули”.
Берданов мигцем подивився на далекий берег: чи можна дістатися плавом? Поляков, зовні спокійний, не відводячи очей стежив за “акулами”. Никодимов сполотнів.
В цю мить одна з “акул” пірнула під човен. Почувся сильний удар, і всі троє сторчма полетіли в воду.
Останнє, що побачив Берданов, було перекошене від жаху й болю обличчя Никодимова: весло, що відлетіло, вдарило його по голові.
…Пірнувши під воду, Берданов побачив поруч себе невиразні обриси “акули”. Хижачка роззявила здоровенну пащу, й він відчув, що вона всмоктує його. Метнувся вбік. Пізно! Щелепи “акули” м’яко стулились у нього на поясі і рвучко втягували його всередину. Ще мить, і вони стулилися в нього над головою. Серце Берданова шалено калатало. Він відчув, що повітря в легенях вистачить всього тільки на декілька секунд. Перед очима попливли червоні кола. Майже непритомніючи, він підвів голову і видихнув повітря. Інстинктивно зробив глибокий вдих…
“Що за чортівня!” — подумав він.
Всередині “акули” було повітря. Ще не вірячи самому собі, він почав дихати швидко й часто, ніби після стрімкого бігу.
Помацав стінки “акули”. Тверді й міцні, мов із металу.
Мимоволі згадалися слова Полякова: “Це не жива істота…”.
Навкруги непроникна темрява. Монотонно гуде невидимий моторчик. Отже, “акула” пливе. Але куди? Згори на обличчя Берданова спустилося щось холодне. Помацав рукою — тонка плівка. Простяг руку вперед — теж плівка. Ззаду — так само. Невидима плівка окутала його з усіх боків. Дихати стало важко. Берданов спробував розірвати плівку руками — не вийшло. Вона була тонка, але міцна.
Минуло декілька хвилин, і в мішку стало душно і жарко.
Він схопив плівку зубами і прокусив у ній невелику дірку. Пальцями розірвав плівку і висунув голову з мішка.
Зненацька він відчув, що корпус “акули” вдарився об щось тверде й за інерцією проскочив уперед. Паща “акули” раптово розтулилась, Берданов помітив перед собою світло і відчув м’який поштовх ззаду, який викинув його через пащу назовні.
Він упав у воду. Тонка плівка заважала рухатись. Борсаючись у воді, намацав дно і став на ноги.
В ту ж мить Берданов відчув, як хтось торкнув його за плече. Позад нього стояв професор Поляков.
— Ну як моя гіпотеза?
— Яка?
— Щодо марсіян. Адже ми на їхньому ракетоплані під водою.
— Ви так гадаєте?
— Певен!
— А де ж Никодимов?
— Не знаю…
— Вас теж… “акула”?
— Угу…
Берданов озирнувся. Вони були в невеликому напівтемному відсіку ракетоплана. На стінах тьмяно просвічували два ілюмінатори. Підлога відсіку була залита на метр водою. Поляков допоміг другові звільнитися від плівки. Зненацька почувся удар по лівому борту.
В стіні відсіку утворився пробій, крізь який ринув великий струмінь води.
— Люк… — коротко пояснив Поляков, тягнучи Берданова вбік. В люкові, з якого лилася вода, з’явилась морда “акули”. Механічна риба влізла у відсік до половини тулуба, спинивши своїм тілом, наче пробкою, доступ води. Паща розтулилася, і з неї вислизнула всередину людина, закутана в прозору плівку.
— Никодимов! — вигукнув Поляков, кидаючись до нього на допомогу.
Механічна “акула” шарпнулася назад, у відсік знову ринула вода, однак лише на секунду. Кругла металева кришка люка закрилась і перепинила доступ воді.
Никодимов був непритомний. Обличчя скривавлене: ударом весла йому здерло шкіру на голові. Берданов і Поляков розірвали непіддатливу плівку і підняли Никодимова на руки, підтримуючи його над водою. Поляков притулив вухо до його грудей і прислухався.
