Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
— Він не знав, що станеться аварія.
Михайло Дмитрович облизав пересохлі губи, невпевнено додав:
— Я ж бо вже казав про ліки, які створив він.
— А я вам уже казав про запізніле каяття. А втім, це й на каяття не схоже. Скоріше за все — ще один етап в експерименті. Частину знищити, частину вилікувати, частину залишити на контролі. — Олександр Миколайович увесь час поглядав на полковника: всі ці докази адресувалися йому. Вони означали, що більше ризикувати Олександр Миколайович наміру не має.
І полковник поквапився йому на допомогу. Суворо дивлячись на Михайла Дмитровича, він мовив:
— Впізнавши його, ви зобов’язані були негайно повідомити нас і допомогти його затримати.
Від полковникової м’якості не залишилося й сліду. Та Михайло Дмитрович не злякався. Він труснув ріденькою зачіскою і задирливим півнячим голосом нагадав:
— Ви самі дозволили мені діяти на свій розсуд.
Напруження мусило прорватися. Навіть нерви Тарнова напнулися до краю. І він вліпив мов ляпас:
— Ну то цей дозвіл я відтепер скасовую.
Він трохи почервонів, але не від злості, а з сорому. Він думав: “Я припустився несправедливості по відношенню до нього”. Це зрозумів і Олександр Миколайович. Аби загладити враження від спалаху полковника, промовив:
— Та зрозумійте ж, ніхто з нас не може точно передбачити, що йому спаде на думку. Хто ми для нього?
“Батьки”, — без тіні посмішки відказав Михайло Дмитрович, і його довге обличчя посвітлішало. — Він завжди це пам’ятає.
— Він особисто говорив вам?
— Ні, але…
— Навіть й цього не було? Самі здогадки?
— Та ви ж не говорили з ним, не бачили його. Повірте, найкраще — це не ганятися за ним. Він сам прийде до нас. Якщо гора не йде до Магомета… Треба тільки почекати.
— Ми не маємо права ризикувати, — переконано заперечив полковник.
— Ми нічим не ризикуємо. Він уже немало знає про нас. Такий могутній розум не може бути спрямований на зло.
— Чому ж він уникає зустрічей з нами?
— Цього я не знаю. Очевидно, ще не настав час? Час розкидати каміння і час збирати каміння…
— Безвідповідальна демагогія, — резюмував Олександр Миколайович.
Канал підходив до лівого крила космодрому. Здалеку було видно ящіркоподібні витягнуті шиї щогл і ферм, бовваніли башти обслуговування та кабель-заправочні вежі, будинки підстанцій та радіолокаційних систем наведення. Закутий у бетон берег був прямовисним і неприступним. Ліниво обмивала вода слизьке, вкрите мохом каміння.
Але і в цьому, раніше пустельному місці, тепер перебував патруль. Він складався з одного чоловіка та двох роботів із заблокованою програмою людської безпеки. Роботи відповідали за безпеку тільки однієї людини — патрульного і беззаперечно виконували його накази. Якби він наказав убити людину, роботи виконали б його наказ. Один з них, приземкуватий, легкий, з віялом антени локатора на голові, був марки “Ш” — шукач; другий, могутній, озброєний бойовим лазером, з довгими витягнутими клішнями, — марки “ВО” — воєнізована охорона.
Зненацька робот-шукач засвітив сигнал “бачу”. Патрульний подивився туди, куди показував робот. У ту ж мить сигнал згас.
Із зеленкуватої води вистромилася людська голова. Вона повернулася з боку на бік, занурилася, зникла. Потім з’явилася знову. Крізь прозору воду згідно із законами оптики мусило б просвічуватися й тіло, руки, йоги. Однак їх не було видно. Лише голова та шия.
Нерви в патрульного досить міцні, він був не схильний до містики. Переконавшись, що таке саме зображення з’явилося на контрольному екрані робота, патрульний подумав: “Непогане маскування. Чи то розпорошення якоїсь речовини у воді, чи маскувальний костюм”.
Він би, звичайно, здивувався, якби дізнався, що спостерігає властивість істоти набувати забарвлення середовища: на зразок того, як це робить восьминіг або хамелеон, тільки більш досконало. Патрульний би здивувався, але не розгубився, як не розгубився він і зараз. Вказівним пальцем лівої руки намацав клавішу кишенькової рації, натиснув на неї, посилаючи на центральний диспетчерський пункт сигнал тривоги. Одночасно він пошепки наказав роботам залягти і сам сховався за них, надалі спостерігаючи за “гостем”.
Голова вистромилась із води біля самого берега. Шия витягнулася. З’явилися руки. Вони торкнулися слизького бетону і мовби приклеїлися до нього. Наче ящірка, звиваючись, “гість” поповз по прямовисному берегу…
Патрульний не розгубився і цим разом. Скоряючись його командам, роботи відрізали “гостю” шлях до води. Тим часом наспіли інші патрульні зі своїми роботами.
Юрій не встиг зробити й кількох кроків по берегу, як його оточили. Вісім роботів і четверо людей, кожний з яких перебував у зоні своїх роботів, зімкнули кільце навколо нього.
Від будівлі, де містилася служба радіонаведення, спішило кілька чоловік.
— Юрію Юрійовичу, зупиніться! Нам необхідно поговорити! — гукнув через мегафон полковник Тарнов.
Одначе Юрій мовби й не чув його слів. Він ішов просто на роботів-охоронників, ішов так, наче перед ним нікого по було.
Роботи накинулися на нього, замахали клішнями, намагалися приловчитися і схопити його, сповити в жорстких обіймах. Та щойно маніпулятор робота наближався досить близько до мети, як його відкидала незнана сила, замало не вириваючи з суглоба.
Це було дивне видовище. Юрій ішов уперед, не зменшуючи швидкості, а роботи задкували й молотили маніпуляторами повітря, як вітряки. Лунав скрегіт і тріск — не витримавши навантаження, лопалися зчленення маніпуляторів.
— Зупиніться, Юрію Юрійовичу, інакше вас знищать! — попередив полковник Тарнов.
І знову Юрій ніяк не відреагував на його слова. Він ішов напролом, наче танк, в одному напрямі — до корабля. Надривно завила сирена. Люди кинулись у бункери.
Найближчий до Юрія робот-охоронник повів плечем і простягнув уперед правий верхній маніпулятор. Решта роботів, мовби тільки на це й чекали, теж повели плечима, простягнувши вперед свої маніпулятори із затиснутими в них лазерами. Юрій ішов далі, ніби не помічаючи їх. Та коли до нього простягайся рубінові спопеляючі нитки, на їхньому шляху вже виникло захисне поле. Воно було невидимим, лише повітря навколо Юрія мовби загусло й почало вібрувати.
Спалахнув огонь, пролунав гуркіт. Падали зрізані променем щогли, телеперископи, антени, руйнувалися балки. Захисне поле відштовхнуло лазерні промені, відбило їх, наче дзеркало — сонячне світло. І вони вдарили в зворотному напрямі. На щастя, для людей спрацювала автоматична система безпеки космодрому, і палаючі бункери опустилися на нижній ярус.
…Полковник Тарнов опритомнів на шпитальному ліжку. В палаті лежало ще декілька чоловік, які дістали опіки. У цих “дідах Морозах” насилу можна було впізнати Олександра Миколайовича та Михайла Дмитровича.
До палати ввійшов лікар. Він подивився на показання датчиків, умонтованих в ліжка, торкнувся прохолодною рукою полковникового лоба і сказав йому:
— З вами хочуть поговорити.
— Жду, — відказав Тарнов. Розпухлі губи погано слухалися його.
Зайшов черговий по космодрому. Зустрівши запитальний погляд полковника, мовив:
— Він не відлетів. Корабель було пошкоджено вогнем.
— Він прийде знову, — прошепелявив полковник.
Тепер запитальним зробився погляд чергового.
“Він вирішив будь-що полетіти, — думав Тарнов. — Що йому потрібно в космосі, ми не знаємо. Безсумнівно, він прихопить із собою зброю, якою відбивався на космодромі. Але що це за зброя? Схоже на лазер — такий самий, як лазери роботів. Подумати лише, він устиг увімкнути його на частки секунди раніше, ніж вони відкрили вогонь! Значить, готувався заздалегідь. Та чому в такому разі він не відкрив огонь зразу, як тільки ми оточили його? Мені б легше було відповісти на свої запитання, якби я знав, чого він хоче. Захопити нашу планету і влаштувати на ній випробний полігон? Учені, його творці, кажуть, що його створення призначалося для цілком певної мети. Проте він міг поставити перед собою інші цілі. І, може бути, нині йому потрібна вся Земля як гігантський людський мурашник для дослідів? Можливо, найстрашніший злочинець — учений, для якого експеримент над усе?”
