Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

Програма була невеликою за об’ємом. Інсталяція зайняла хвилину.

Тимур запустив виконавчий файл і за лічені секунди створив дивовижну фігуру, яку раніше ніхто, окрім Алана Ґрінлона та, можливо, Ємельянова, не бачив.

— Дупа, — прокоментував зображення Ріно.

— Множина Мандельброта, — ожив Алан, упізнавши характерні обриси, що стали символом нової ери в геометрії. — Я так і думав.

— Ага, — тіпнув головою Тимур, пропустивши повз вуха придуркувате зауваження Ріно. — Це класика. Почнемо з неї.

— Я радий за вас і за ваше взаєморозуміння, хлопці, — сердито подивився на них Ральф. — Але, може, ви поясните простим смертним, що це за…

— Дупа з бородавками, — авторитетно уточнив Хедхантер.

Тимур запустив зображення у друк [102], а тоді заходився пояснювати:

— На малюку — множина Мандельброта. Це також фрактал, самоподібна фігура. Першим її збудував математик Бенуа Мандельброт [103], людина, що заклала основи фрактальної геометрії. Він першим дав опис цілому сімейству фігур з унікальними властивостями, які згодом сам назве фрактальними.

— Я щось не бачу в ній ніякої подібності, — докинув Оскар, принісши з принтера аркуш, який ще пахнув фарбою.

— Не поспішайте, — Тимур клацнув мишею, наблизивши одну з ділянок фігури.

— Ух! — не стримався Ральф. Нова картинка вийшла ще яскравішою.

— Множина Мандельброта сформована з нескінченної кількості фігур, схожих на кардіоїду, — продовжував Тимур. — Кожен з цих… не знаю, як правильно сказати… овалів, що торкаються великої кардіоїди, має власний набір менших овалів, діаметр яких прямує до нуля, і т. д. Цей процес продовжується до нескінченності, формуючи фрактал. При збільшенні проступають нові гілки з кардіоїдами та дугами, котрі пов’язані з основною фігурою.

Принтер поскрипував, повільно друкуючи перше збільшення множини Мандельброта.

Підсунувши обидва аркуші ботові, програміст покликав психоістоту:

Як тобі такі малюнки?

Бот укляк над аркушами. Спочатку його набряклі очі ще більше випнулися, заледве не випадаючи з орбіт. Він тихенько заскімлив, а тоді стиснувся всім тілом, наче людина, що занурюється у теплу ванну. На екрані проступило:

ЧУДОВО ЧУДОВО ЧУДОВО

— О, так! — не приховував радості Тимур.

— Хто б міг подумати… — почухав лисину Алан.

ПОКАЗУЙ ЩЕ НЕГАЙНО

— Будь ласка, — українець грайливо вклонився екрану і взявся наближати один із завитків пурпурового «дракона», отриманого на попередньому малюнку.

Новий малюнок був червоний, оздоблений яскраво-жовтими блискавками. Всередині нього… виринула чорна кардіоїда, копія головної фігури. Тимур зберіг його на робочий стіл, і знову наблизив фігуру, центруючи зображення відносно загостреного стрижня — «шпиля». Виявилося, «шпиль» також увінчаний точно такою самою кардіоїдою. Малюнок дійсно був фракталом, тільки вельми незвичайним — якимось космічним, надприродним, нелюдським.

Третій і четвертий аркуші виповзли із лотка лазерного принтера і миттю перекочували на стіл. Від одного погляду на них бот запхинькав і заходився дихати швидше, по-щурячому. Помилки бути не могло — він хлипав від задоволення.

ЩЕ

Лаура Дюпре несхвально зиркнула на Тимура. Психоістота на мить уявилась їй прогірклим наркоманом, якому вгатили нову дозу. І немалу. Наркоманом, який хоче ще і ще. І найголовніше — який розуміє, що може отримати ще.

— Як ця фігура будується? — спитав Ральф Доернберг.

— Ось це найцікавіше. Чи, мабуть, найдивніше. Розумію, що не-математикам в таке буде непросто повірити, але вся ця краса описується одною простою формулою: zi+1 = zi2 + c, тільки не для звичайних, а для комплексних чисел.

— Що? — не повірив нейрохімік.

— Множина Мандельброта, — спробував пояснити Тимур, — це сукупність усіх z, що не прямують до нескінченності. Власне, з того, що ви бачите на роздруківках, фрактал — це тільки те, що зафарбоване чорним. Решта точок прямують до нескінченності, а їхній колір змінюється залежно від того, з якою швидкістю z > z2 + c віддаляється від нуля [104].

— Це надто складно, — похитав головою канадець.

— До 1975-го про існування цієї фігури ніхто не здогадувався. Вручну розрахувати її неможливо. Для цього не вистачить життя. Мандельброт першим зобразив її за допомогою комп’ютера, продемонструвавши, що навіть у простій алгебраїчній формулі може таїтися запаморочливий хаос.

Тим часом Оскар Штаєрман приніс п’ятий за рахунком аркуш і підсунув його ботові. «Малюк» поплив. З рота потекла слина, очі закотились. На чолі, на шиї і на руках заблищали краплинки поту. Чимось він нагадував людину, що от-от досягне оргазму.

— Воно щось робить ботові, — збентежилась Тіана.

— Певно, подразнює центр задоволення, — припустив Ральф. — Стимулює мозок, точно так само, як це робимо ми, нагороджуючи ботів за успішне виконання завдання на польових тренуваннях. Це досить легко. І вони це люблять.

— Мені це не подобається, — нарешті висловила свої побоювання Лаура.

— Чому? — не зрозумів Тимур.

— Він — як наркоман, — ще більше спохмурніла дівчина.

— Хто? Бот?

— Ні, — Лаура тицьнула пальцем у монітор передавача. — Воно. Психоістота. А ти тільки збільшуєш дозу.

— То й що?

— Ти коли-небудь бачив наркомана, якому пішло на користь збільшення дози?

Тимур на хвильку застиг ні в тих ні в сих. Розгубився.

— Я думав, може…

— Ти думаєш, що ми зможемо вбити ботів картинками? Сумніваюся.

Екран заблимав:

ПРИНЕСИ ЩЕ ЗАРАЗ ЖЕ

— Чесно кажучи, я не дивуюсь такій реакції, — витріщаючись, пролопотіла Тіана. — У мене самої дух перехоплює. Але я згодна з Лаурою. Здається, воно стає агресивнішим.

«У мене самої дух перехоплює». Слова Тіани повернули думки Тимура в несподіване русло.

— Слухайте, ми можемо спробувати привабити ботів, — запропонував хлопець.

— Як це? — чи то здивувалась, чи то задихнулася від несподіванки Лаура. — Куди приманити?

— Я зараз комусь як приваблю… — загудів Ріно.

Українець поняття не мав, що з того може вийти, але нутром відчував: за ідею варто вчепитися. Тимур обернувся до Ральфа:

— Як ви гадаєте, чи реально до вечора змонтувати на даху цього корпусу екран з кінозалу і перенести до нього проектор?

Витягнувши губи, канадець розмірковував. Він здогадувався, до чого хилить Тимур.

— Наскільки я розумію, ти хочеш витягти проектор на дах і з’єднати з комп’ютером, — зрештою промовив нейрохімік, свердлячи хлопця поглядом, — для того, щоб транслювати оце, — він ткнув пальцем у монітор, — на вулицю. Я правильно міркую?

Тимур ствердно закивав головою.

— Це божевілля, — прошепотіла Лаура.

Ральф підвівся, пройшовся до вікна і задер голову:

— Я не певен, чи вистачить довжини дротів. Але до вечора, гадаю, щось придумаємо, — старий опустив підборіддя і подивився на українця. — От тільки ти мусиш переконати мене, що нам це потрібно.

— Ви бачите, наскільки психоістота захоплена фракталами, — голос програміста гостро бринів. — Я пропоную перестати спілкуватися, сказавши, що продовжимо розмову тільки з тими ботами, що зараз у пустелі. Якщо воно хоче ловити кайф від фракталів, нехай приведе «малюків» під стіни лабораторії.

— А далі? — сказала не голосом, а одним порухом вуст Тіана.

— Пригадайте останні мейли від інформатора з Антофагасти. Боти якось пронюхали, де можна взяти альдостерон. Окей, поки що сприймемо це, як є, без пояснень. Можливо, цьому посприяла психоістота, хтозна. Та мені здається, що головне в повідомлені Сілви в іншому, — Тимур здійняв палець, наче промовець за трибуною, — боти не грабували аптеки, вони домовилися з чилійцями, щоб ті обібрали магазини і принесли їм альдостерон.