Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг txt) 📗

Людина, котру не любили машини

— Я вже звик до цього, — сказав він своєму супутникові. — Вони мене терпіти не можуть. Коли б могли, — знищили б одразу.

— Дурниці, — мовив флегматично приятель. — Ти завше був трохи психопатом.

Вони спустилися у метро. Супутник витягнув пригорщу мідяків і тицьнув один товаришеві.

— Краще б пішки, не так уже й далеко… Гляди… — чоловік боязко помацав щілину для монети. — Ой! Струмом б’є! — злякано скрикнув він.

Супутник засміявся — не дрейф, мовляв, бери приклад з мене. Він опустив п’ятак і спокійнісінько пройшов крізь вузький прохід. Його товариш вчинив так само, та як тільки він опинився під недремним оком фотоелемента, два окантовані гумою стальні лікті вискочили зі своїх гнізд і перекрили прохід. Чоловік з жахом кинувся назад.

— Бачиш я ж казав тобі, — ледве чутно прошепотів він своєму супутникові.

— А, чорт! Мабуть, несправний. Пройди біля чергової, — порадив той.

Чоловік рвонув із проходу і пройшов біля круглої скляної будки. Приятель нетерпляче чекав на нього. Ескалатор помчав їх донизу. На півдорозі східці раптом різко смикнулись. Усі встояли на ногах, лише наш знайомий полетів униз, як від удару по колінах битою для городків. А там, наповзаючи, спробувала зажувати йому руку стальна гребінка, але чергова вчасно зупинила ескалатор.

— Уважнішим треба бути, — сухо зауважила вона.

Чоловік розпачливо глянув на неї і безнадійно махнув рукою.

— Ця машинофобія колись таки вилізе тобі боком! — вичитував йому супутник, поки вони чекали поїзда. — Ти що, не знайомий з ефектом самонавіювання? Типовий випадок…

Чоловік мовчав. Коли підійшов поїзд, він стрибнув з місця у відчинені двері, як у воду. Пасажири засміялися. Поїзд помчав, набираючи хід, та несподівано зупинився посеред тунелю. Тоді здав трохи назад і знову рушив уперед.

— Це все через мене, — бідкався чоловік. — Якби мене тут не було, їхали б собі спокійно. Мені не слід користуватися машинами, я наражаю на небезпеку інших.

Супутник похмуро переминався з ноги на ногу. З горем пополам доїхали до потрібної станції. Тут ескалатора не було, і чоловік невимовно зрадів. Вийшовши із мармурового підземелля по безвідмовних гранітних східцях, бадьоро закрокували повз стоянку машин.

— Обережно! — крикнув супутник.

Порожня машина з невимкнутим мотором раптом скочила вперед, наче гігантська жаба. Чоловік ледве встиг відскочити убік.

— Це ж треба! — здивувався приятель. — Швидкість увімкнулась сама по собі. І як вони техогляд проходять — не збагну!

— Я завжди насторожі, — промимрив чоловік, розтираючи забитого ліктя.

Невдовзі вони підійшли до висотного будинку.

— На якому поверсі ти мешкаєш? — запитав супутник.

— На чотирнадцятому, — відповів чоловік. — Ліфт он там.

— А ти що ж, пішки? — глузливо мовив супутник.

— Доведеться. Ми з ліфтом не дружимо. Я вже досить насидівся в ньому.

Приятель поблажливо посміхнувся і рушив до ліфта. Він довго чекав на площадці, доки чоловік здолав усі двадцять вісім прольотів східців.

Нарешті увійшли до кімнати. Це був типовий притулок дослідника-ентузіаста: скрізь розкидані книги, рукописні таблиці, стоси списаного паперу.

— Увімкни світло, — попросив господар. — Мені це не завжди вдається.

Гість клацнув вимикачем. Спалахнула простенька люстра. Тепер можна було роздивитись інтер’єр: допотопний телевізор біля вікна, друкарська машинка, телефон з витягнутою з розетки вилкою.

— Творча лабораторія самотнього генія, — врешті сказав гість, підійшов до телевізора і увімкнув його.

— Не працює! — гукнув з кухні господар.

За хвильку він зайшов до кімнати з кофейником у руках. Услід йому злісно плюнув кран, а холодильник забубонів довге прокляття.

— Ти глянь — показує! — зупинився він і втупив погляд у телевізор. — Коли ж ти встиг його полагодити?

— Телевізор справний, хоч і старий. Треба лише вміти настроювати.

Господар дістав чашечки.

— У мене завжди не клеїлося з технікою, — сказав він. — Особливо останнім часом. Телефон, і той не можу зремонтувати. Майстра викликав. Тільки-но він піде — знову не працює.

Гість перевірив телефон. Апарат працював нормально.

— Дурниці! Ти сам вбив собі у голову казна-що. В наш час кожен повинен бодай трохи розумітися на техніці.

— Ти ж знаєш, я біолог за фахом.

— Отож-бо й воно. — Гість наче аж тепер згадав про мету свого приходу: — Ану, показуй свою безсмертну працю.

Господар приніс товсту червону папку. На обкладинці синьою тушшю було виведено: “Можливості утворення поліформних органічних функціонерів і створення біологічних еквівалентів машин і механізмів”.

Гість прочитав напис і з повагою подивився на господаря.

— Кінець, значить, ері машин? — усміхнувся він. — Ну, давай подивимось.

Він розкрив папку і здивовано запитав:

— А чому від руки писав? У тебе ж машинка.

— Що ти! — господар злякано глянув на друкарську машинку. — Вона тільки й норовить зламати мені пальці.

— Ну, що ж. В такому разі передрукуємо у нас в інституті. Це вже яка твоя праця?

— Шоста.

— Попередні пам’ятаю. Коли й ця на такому ж рівні — наробимо галасу, брате, на цілий світ. Ти правильно зробив, що вирішив провести її через наш інститут — і профілю відповідає, та й те добре, що однокашників не забуваєш. Погріємось, так би мовити, біля твоєї слави.

Йому не терпілося заглянути в рукопис на самоті. Отож, поклавши папку в портфель, гість потиснув господареві руку, став прощатися.

— Ми пропустимо її поза чергою, — сказав він і поплескав господаря по плечу. — Паблісіті я тобі забезпечу, можеш не хвилюватись. Завтра ж зателефоную.

Кивнувши господареві, гість увійшов у ліфт і натиснув кнопку. За кілька секунд ліфт завис між поверхами. Чоловік закричав у сіточку мікрофона — у відповідь почулося глумливе потріскування. Нерішуче помацав хромовану окантовку дверей — ударило струмом. І тут він згадав про конфлікти біолога з оточуючою машинерією. Майнув здогад — а може, причина саме в цій праці?

Він прихилився до пластикової стінки ліфта, міцніше прйтис до себе портфеля з папкою і приготувався довго чекати.

Консерви “Щастя”

Запитання: “Нинішня криза — остання?”

Запитання: “Що означає: при цьому бути на військовій службі?”

Ще запитання: “Що можна вдіяти, якщо країни очолюють уряди-мафії з народами-заложниками?”

Запитання: “Чи можливо за цих умов врятуватися?”

Передісторія запитань…

У травні 199… року за сім місяців до Великої Кризи оператор супутника-винищувача Гектор Яблонськи невідь як змусив програміста бази ППО ІОХ забезпечити його корабель зміненою програмою виведення на орбіту. Згодом це дало йому змогу описати гігантський оверпол — величезний видовжений напівеліпс над Північним полюсом. На те пішло вісім років. За цей час, вважав Яблонськи, наслідки катастрофи вже достатньо згладяться, можна буде приземлитись і якось існувати…

З собою він взяв коректувальницю відділу спостереження Наїс Ферт.

Гектор вигрібав із шухляди документи, дипломи, листи, старі рахунки. Нарешті! Він схопив перепустку-ікс, сунув її до кишені. Ляснув себе по комбінезону: пістолет, пакет НЗ, особистий знак — а втім, навіщо йому тепер особистий знак? Пожбурив ключі і набрав номер:

— Наїс!

Гудки. Мабуть, вона вже в бункері. Коридором готелю командного складу’линуло вібруюче завивання сирени, сині світильники затемнення миготіли в такт звуковим амплітудам.

У коридорі передсвітанкові сутінки химерно переміщувалися з мертвотним голубим відблиском на стіні. Гектор вибив ногою скляні двері сусіднього номера. Розчинив стінну шафу: валіза з комбінезоном, усе спорядження по тривозі — на місці. Просто пощастило, що маленька Левіт у госпіталі! Майнула безглузда думка про записку на зразок: “Ейб! Ти все робиш слушно!” — але згадав, що жарт не дійде, тож який сенс глумитися над тим, хто стане покійником за п’ять хвилин…