Таємниця двох океанів - Ткач Д. (серия книг .txt) 📗
Гармата працювала чудово. Аморфна маса, в яку вона перетворювала лід, танула, миттю перетворюючись у пару, не чекаючи навіть дотику розпеченого носа підводного човна. Тепер уже пара, а не лід, ставала перешкодою для дальшого збільшення швидкості корабля. З величезною силою пара чинила опір кораблю, немов подушка, стиснута до краю. Вона навально неслась назад навколо корпусу підводного човна, обпікаючи своїм диханням льодові склепіння тунелю, розплавлюючи їх і значно збільшуючи його розміри. Вогненночервоний ніс корабля висів у просторі, наповненому пружним газом, позбавлений уже опори води. Навколо «Піонера» почалась нова запекла сутичка — між парою і бодою. Витискувана невпинним просуванням підводного човна, пара з шаленим напруженням гнала воду з тунелю, шукаючи собі виходу назовні. Під величезним тиском водяних мас в ополонці, люто клекочучи, здуваючись у піні й пухирях, обпікаючись і захлинаючись, вода в тунелі чинила шалений опір натискові гарячої пари. Корпус підводного човна тим часом заглибився в товщу льоду майже на вісім метрів. — Вперед на двох десятих! — почулася крізь гудіння гармати команда капітана.
Це була гранична потужність, яка мала довести просування підводного човна до розрахункової швидкості — трьох метрів на годину. Дальше посилення роботи дюз було б недоцільне. Пружність і опір пари зросли б настільки, що стали б непереборними для підводного човна.
Круглий розпечений таран, підкоряючись команді, з байдужою впертістю поліз вперед. Вода повинна була ще трохи відступити під новим натиском пари. Підводний човен повільно просувався, все далі й далі проникаючи в льодяне тіло айсберга.
По всіх відсіках машинного відділу корабля пролунав сигнал про припинення авралу. Все йшло нормально, біля машин та апаратів повинна була залишатися тільки звичайна вахта.
З усіх люків почали підніматися у верхній жилий поверх втомлені, але надзвичайно збуджені люди. Ніхто не міг зараз думати про койку, про відпочинок, про сон.
У коридорі були заборонені шум і голосні розмови, і тому всі поспішали в червоний куток, перекидаючись на ходу короткими вигуками, уривчастими фразами.
Червоний куток відразу наповнився рухом, шумом, голосами, що дзвеніли під рівне гудіння ультразвукової гармати. Навіть спокійний, завжди трохи флегматичний Скворешня не міг встояти на місці, його величезна постать неспокійно з'являлася то тут, то там, відтоптуючи чужі ноги, які траплялися на дорозі. Але ніхто не звертав тепер на це уваги.
— Ой, будь ти неладен, ведмідь! Ну, що скажеш, Андрію Васильовичу? Га? Який підводний човен? — спитав, морщачись від болю та пританцьовуючи на одній нозі, Крамер.
— Хо-хо-хо! Підводний човен! Та який же він, к бісу, підводний човен? Він теперечки не човен, а справжня «крізьльодка». Чуєш?
Від надмірного захоплення він тряс бідного Крамера, як ведмідь молоде, тонке деревце.
Регіт прокотився по червоному кутку.
— Крізьльодка!
— Крізьльодка!
— Браво, Скворешпя!
— Оце-то сказано вірно!
— «Крізьльодка», «крізльодка!» — вищав, заливаючись дзвінким сміхом, Павлик.
Марат відійшов у куток і, втомлений, схвильований, опустився в крісло. До нього підійшов Козирєв. — Ну що, Марат? Як поживає твій хронометр?
— Так само, як і твій… — махнув рукою Марат. Козирєв дружелюбно усміхнувся й сів навпочіпки біля його крісла.
— Тепер, я так думаю, можна вже не секретничати, — сказав він. — Чи не скажеш, що ти хотів запропонувати? Дуже мене це… того… інтригує.
— Чому ж? Звичайно, можна… Я хотів запропонувати різати лід тросами, розжареними електричним струмом, щоб утворювалися гігантські, на всю ширину льодяної стіни, брили у вигляді скошених, як клини, фігур. Потім вибухами примушувати їх скочуватися, зісковзувати у воду. Справа пішла б, здається, швидко. А ти що придумав?
— А я… чи повіриш? — присунувся ближче до Марата Козирєв. — Чи повіриш, я задумав пробивати стіну зосередженим звуком гармати… Отак як вона це зараз робить. Слово честі! А от щодо розжарювання, відверто кажу, не здогадався… — Він почав куйовдити руду копицю волосся. — А може, й здогадався б, коли б дали час…
У дверях показався старший лейтенант Богров.
— Товариші! — голосно сказав він. — Капітан наказав розійтися по каютах! Відпочивати! Спати! Авралу немає, але авральні обставини лишаються. Відпочивати! Відпочивати! Швидко, товариші…
— А чи набагато вже просунувся підводний човен крізь лід, товаришу старший лейтенант? — весело й голосно спитав Матвєєв.
— Майже на двадцять метрів…
Ледве тільки старший лейтенант встиг вимовити ці слова, як два майже одночасних громових удари, супроводжувані оглушливим гуркотом, захитали весь корабель від носа до корми. Підлога у відсіку різко нахилилася, і в темряві, яка несподівано настала, есі присутні в червоному кутку, звалені з ніг, покотилися до передньої перебірки переплутаним клубком живих тіл. Електрика погасла, гудіння ультразвукової гармати припинилося. Але вже в наступну мить, зараз же за ударами, підводний човен зробив сильний ривок назад, щось страшно заскреготало по корпусу; затихло, і підлога у відсіку відразу вирівнялася. Живий клубок відкотився від перебірки, і в глибокій тиші чулися лише приглушені прокляття, пихтіння людей, стогін Павлика, придушеного масою навалених на нього тіл.
Розділ IV
КРІЗЬ СКЕЛЮ І ЛІД
Перший найсильніший удар застиг капітана в момент, коли він, сидячи за столом у центральному посту, уважно розглядав карту рельєфу тієї частини Південного Льодо-еитого океану, в якій міг знаходитися тепер айсберг із замкнутим у нім підводним човном. Капітана кинуло з такою силою об край столу, що темрява, яка враз настала, здалася йому наслідком нестерпного болю в грудях. В той же час він почув поблизу шум від падіння чогось важкого, деренчливий дзенькіт розбитого скла й тихий людський стогін. «Зіткнення… Обвал…» майнуло в голові. Спалахнули червоні лампочки на щиті управління: «Аварія! Аварія!» Він схопився, похитнувся на пологій підлозі і, задихаючись від болю в грудях, кинувся в куток, голосно віддаючії команду:
— Задній хід! На десяти десятих!
Уже в кутку, де стояла шафка з акумуляторами автономної сітки освітлення, повертаючи головку включення, він почув уривисту і тиху, ніби шепіт, відповідь:
– Єсть… задній… хід!..
Сильний поштовх назад знову мало не звалив його з ніг.
— Стоп, задній хід!
– Єсть… — обірвався шепіт відповіді.
Одночасно з коротким зовнішнім скреготом спалахнуло в лампах світло, зник туман в очах, все прояснилося.
Біля щита управління, із залитим кров'ю обличчям, на колінах стояв лейтенант Кравцов. Його руки, піднесені вгору, до кнопок і клавішів, судорожно вчепилися в бортик щита. Очі були напівзаплющені. Капітан кинувся до нього, спробував підняти, але лейтенант не відривав рук від бортика.
— Зміну… — прошепотів він, схиляючи чоло на стіну під щитом.
Двері з шумом розчинилися, вбіг старший лейтенант Богров.
— Саме вчасно, Олександре Леонідовичу, — сказав капітан. — Змініть лейтенанта на вахті, він поранений.
Удвох вони підняли лейтенанта, посадовили його в крісло. Потім, потираючи непомітно груди і морщачись
від болю, капітан підійшов до столу і включив мікрофон у загальнокорабельну радіосітку. В усі відсіки підводного човна полинули ясні, чіткі слова команди.
Кормова частина підводного човна знаходилася ще у вільній воді ополонки, далеко від входу в тунель. Від жахливого удару, внаслідок якого носова частина впала вниз, на дно тунелю, корма стрімко підскочила вгору, намагаючись описати велику дугу. Однак на двадцятому метрі від носа корпус підводного човна натрапив на льодяне склепіння біля виходу з тунелю і з неймовірною силою зіткнувся з ним. Стрясіння, викликане цим ударом в останніх, кормових відсіках корабля, в камері балонів супроводжувалося оглушливим брязкотом і гуркотом приладів, інструментів, запасних частин, що висіли на перебірках і зірвалися із своїх місць.
