Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

— Ще окунець… Ще пліточка… Ох, і здорово клює! Ти б, Петре, вудив. Та й Захарові Івановичу не зашкодило б… Таку юшку зваримо для хлопців, пальці оближуть!

Петро Селін поляскав себе рукою по стегну й лінькувато обізвався:

— Неохота… У мене своє діло є. Я краще візьмуся до геології. — І він заглибився в сторінки пошарпаного підручника, погладжуючи по спині вівчарку Джоя.

— Нічого, Стьопо, працюй, — мовив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де тріпалася спіймана риба. — Коли отак клюватиме, ти й сам цілком упораєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сонце зайде! Викупаємося ще разок — і я поїду додому готувати юшку. А ви собі ночуйте на березі річки…

Петро Селін знову підвів голову від книжки, поглянув на небо і сказав:

— Справді, вечоріє. — І задумливо додав: — А непогано було б стати, наприклад, космонавтом! Ніяких тобі заліків, тільки й знай, що готуватися до польотів — ото й усього. А настане час старту, — будь ласка, з’являється, скажімо, космонавт-шість чи десять, і слава йому, й популярність…

— Ну, братику, підготовка до польотів у космонавтів теж річ не солодка, — засміявся Стьопа. — А таку штуку, як геологія, вони ще у вузі добре опанували, не зволікаючи, як ти. Сам винен, Петре. Коли б ти вчив хоч потроху, але систематично, без перерв, тоді й не довелося б надолужувати. Ну, Стьопо, кінчай. Саме пора викупатися. А це що? — Він вражено прикипів очима до неба. Джой схопився на ноги і теж стривожено дивився вгору.

На сутінковому вечірньому небокраї раптом з’явилася яскрава червона смуга. Спочатку вузенька, вона, мов стріла, пронизала небосхил і ввігналася, здавалось, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів за п’ятнадцять від річки. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім. Його звуки линули від дивної червоної смуги, що повільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо вороже загарчав.

— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книжку. Спираючись на руки, він вдивлявся в небо.

— Та ні, не метеор, а вже скоріш великий метеорит, — сказав Захар Іванович. — Якби метеор, то звідки взявся б такий гуркіт?

— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь, а з далеких чужих планет?.. Ну й здорово було б! А може й справді, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.

— Хто ж його знає, — спроквола відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит, либонь, дуже великий.

Яскраво-червона смуга в небі вже розтанула. І сутінки немов ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано подув вітер. І знову все затихло. Джой перестав гавкати й улігся на траві.

— Ну, як купатися, то купатися! — рішуче промовив Петро і, розігнавшись, стрибнув у теплу річкову воду.

Слідом за ним побіг до річки й Стьопа. Захар Іванович, усе ще поглядаючи на небо, покликав Джоя, який лінькувато потягувався, і не поспішаючи занурився у хвилі.

— Ух, і добре ж! — сказав він пирхаючи. — Джою, як тобі не соромно? Іди, іди сюди!

Над річкою стояв веселий гамір. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його другу загрожує смертельна небезпека. А коли Стьопа пірнав, Джой здивовано озирався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти. Принаймні так уявляв свої обов’язки собака.

Нарешті друзі, відсапуючись, вийшли з води на берег, а за ними задоволено виліз і Джой. Він енергійно обтрусився, розсипаючи дощ бризок на Петра і Стьопу, змусивши тих відскочити од нього, а потім ліг на пісок, уважно поглядаючи на Захара Івановича.

— І чому Джой не рятує вас, Захаре Івановичу? — здивовано спитав Стьопа. — А нам набридає так, що й сили немає!

— Мабуть, саме тому, що я теж не набридаю йому. Ставлюся до нього серйозно, правда, Джою?

Собака, наче стверджуючи, радісно закрутив хвостом.

— Ну, а тепер до побачення, хлопці! Диви, вже смерклося! — вигукнув він, хутко одягаючись. — Поки доїду, вже й ніч буде. Отже, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранці — на базу. Та без запізнень! Рибку я заберу з собою, ранком для всіх зваримо юшку.

Захар Іванович почепив відерце з рибою на руль свого велосипеда.

— Джою, ти теж лишайся тут! Повернешся з хлопцями.

Джой ще раз крутнув хвостом. Разом з друзями він провів уважним поглядом Захара Івановича, що швидко зникав у мороці, і знову лінькувато поклав голову на лапи. Петро і Стьопа розпалили вогнище, закип’ятили воду, повечеряли смаженою рибою, нагодували й собаку. І тоді Стьопа знову сказав, поглядаючи на розсипані в нічному небі зірки:

— Звичайно, все це нісенітниця… А все-таки, що коли це й справді не метеорит, а міжпланетний корабель з якоїсь іншої планети?.. Хіба такого не може бути, га? І ми з тобою тоді стали б свідками надзвичайної події…

Він не доказав. Джой схопився на ноги. Його шерсть наїжилася, вуха, наче локатори, ловили нечутні звуки.

— Що таке, Джою? — здивовано спитав Петро. Собака дрібно тремтів. Він уривчасто гавкнув раз, удруге…

— Та в чому річ, Джою? — зацікавився його незвичайною поведінкою Стьопа. — Диких звірів тут, звісно, немає. Дивись, собака весь тремтить!

Джой ще раз стривожено гавкнув. Потім чимдуж рвонувся вперед і зник у темряві. Здалеку почулося гавкання і зненацька обірвалося, немов собаці перехопили горлянку. Знову все затихло.

— Джою! Джою! Де ти? Джою, іди сюди!

Але собака безслідно зник, наче потонув у нічному мороці.

— Куди він подівся? — Стьопа взяв палаючу головешку з вогнища і пішов у тому напрямі, куди кинувся Джой. Він обнишпорив усе довкола і незабаром повернувся.

— Нема. Ніби крізь землю провалився наш Джой… І головне — не гавкає! Зараз візьму більшу головешку і ще раз…

— Ні до чого все це, — спинив його Петро. — Що ти знайдеш у цій темряві? Диких звірів тут немає, а люди… Люди прийшли б сюди, до вогнища.

— А де ж тоді Джой?

— Ну, хіба я знаю? Побігає, побігає і прийде сам. Якщо він не гавкає, то, мабуть, усе гаразд. Краще лягаймо спати. Вставати ж доведеться вдосвіта.

Стьопа все ще тривожно оглядався.

— Ні, не подобається мені все це… — сказав він. — Знаєш що? Давай повісимо одяг на дерева — сорочки, штани… Щоб часом хто не нагодився сюди та не забрав, га? Та й вогнище розпалимо велике…

— Дурниці, — вже сонно обізвався Петро. — Хто це може сюди прийти такий? Ну, коли ти вже так хочеш, давай. Підстилки у нас є, і холодно, либонь, не буде. Та ще й вогнище…

Через кілька хвилин вони вже лежали на підстилці. Вогнище рівно й яскраво палало, кидаючи відблиски на поблизькі кущі. Петро заснув одразу. А ще трохи згодом заснув неспокійним сном і Стьопа.

Капітан прислухався і знову незадоволено, так, ніби в нього боліла голова, потер себе над очима рукою, що раптом з’явилася. Він ще раз прислухався, скеровуючи довге вухо, що виникло в нього, у напрямі виходу з міжпланетного корабля. Так, було чітко чути, як зашурхотіли герметичні засуви в головному люці. За хвилину навіть легко війнуло свіже повітря з відчиненого люка. Отже, біля входу корабля щось відбувається…

Трохи згодом на порозі каюти з’явився начальник розвідки Номер Три. Офіцер Великих Молюсків уважно дивився своїми круглими очима на Капітана, явно перевіряючи, — чи все в його зовнішності точнісінько так, як у Капітана? На мить він навіть висунув довге вухо, але, помітивши, що вухо Капітана вже зникло, сховав і своє.

Капітан нетерпляче спитав:

— Ну і що?

— Завдання виконано, Капітане, — відповів начальник розвідки. — Наші розвідники взяли зразки нижчого типу тваринного світу. Їх принесли сюди.

— Які ж вони?

— Нічого особливого, Капітане. Здебільшого, ссавці і птахи. Представники вимерлих на нашій планеті видів.

— Гаразд, ходімо, я подивлюся, — наказав Капітан.