Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Тш! Обережний скрегiт пiску пiд ногами Ага, нарештi!
Розпатланий чоловiк випростовується, швидко, сильно загрiбає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в одвiрки: тiльки через його труп вони пройдуть усередину.
Самотнiй, легкий рип пiску. Такий самотнiй, обережний i легенький Хто то може бути?
На освiтленiй лисинi алеї з'являється чорна струнка постать.
Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вiкно Не видно їй. Нi, i звiдти не видно! Хе!
— Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.
Чорна струнка постать помiтно здригається, шпарко повертає бiлу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушне, от-от щось скаже, крикне, i, не сказавши нiчого, рiвно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.
I знову дiвчина з короною червоного волосся сидить у фотелi бiля вiкна, похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще свiтиться, вiн саме збирався тiкати, вона перебила Але вiн утече: страх смертi дужчий за слово честi сина льокая. Вiн утече!
I знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до краю рядкiв i нашорошено кожним волоском ловить звуки ночi: вони зараз прийдуть, вона перевiрила — i вони прийдуть.
«Рудi! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю нiч сидiтиму бiля телефону Чуєш?!»
А внизу пiд покоями графiв у маленькiй льокайськiй кiмнатцi на гарячiй подушцi лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.
Нiч багато ще iншого бачить. Точаться з кам'яних скринь пiд її темнi!крила мiльйони розплющених i заплющених страждаючих очей. I вiд них блiдне й сiрiв темне лице ночi.
Софi вражено зупиняється серед червоного салону з тацею з руках: у фотелi, притулившись чолом до його спинки, спить її срiтлiсть принцеса. Долi, як кiтна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всi лампи горять, i червоне свiтло їх таке хиряве, худосочне. В розчиненi вiкна буйно, розгонисте, трiумфуючи котяться золотистi сонячнi хвилi, джерготiння горобцiв, гуркiт вулицi.
Червона голова ворушиться й раптово скидується догори. Що таке? Що сталось? Де вона?
Софi злякано ставить каву на стiл бiля канапи. Вже дев'ята година. Граф Адольф Елленберг iз своїми секретарями дожидаються вже з пiвгодини внизу, прохаючи обiцяної їм аудiєнцїї. Коли її свiтлiсть дозволять…
Її свiтлiсть раптом боляче зморщує брови й для чогось ридко дивиться в сад. Там нiчого особливого немає. Дiдусь Йоганн, пiдперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву i з кимсь мирно перебалакує, повертаючи голову назад.
Принцеса помалу вiдходить од вiкна й зупиняється коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Стоїть i водить, стоїть i водить.
Софi теж стоїть i трявожно, з острахом блукає очима навкруги. Водiння iпучкою по чайнику так стомлює її свiтлiсть, що вона безсило пускає iруку вздовж тiла й стоїть зовсiм ве-порушно. Стоїть i Софi, не смiючи рухнутись i лякаючись щораз бiльше та бiльше.
Принцеса раптом глибоко втягає в себе повiтря, iз шумом рiшуче видихає його й пiдводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!
— Скажiть графовi Адольфовi Елленберговi, що я приняти його не можу, я ще в лiжку. Але я даю… свою згоду. Чуєте? Даю згоду. Iдiть. До мене не приходити, поки не покличу.
— Слухаю, ваша свiтлосте.
Принцеса Елiза зашморгує портьєри одного вiкна й сiдає бiля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне свiтло, прориваючи червону тканину, грiє червоним тьмяним одсвiтом тугу точеяу шию й дужку кiстяного чiткого овалу. Раптом голова швидко вiдривається вiд фотеля й нахиляється до щiлини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловiчих фiгур iз оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жiночим м'яким задом i ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.
Принцеса гидливо заплющує очi й знову вiдкидає голову назад.
А три постатi прямують просто до лабораторiї. Дверi замкненi, але вiкно широко розчинене. Дзвiнок весело, поспiшно дзюрчить у передпокої.
Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелi бiля столу. Лампа блiдо, майже непомiтно горить серед щедрого, буйного свiтла сонця, що широко б'є скiсними про мснями в iнший бiк, нiж учора увечерi. Раптом скудовчена голова швидко пiдводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.
Знову весело, настiйно й довго дрiботить дзвiнок.
Доктор Рудольф нашвидку зачiсує пальцями волосся, тре долонями лице i, провалюючись однiєю ногою в пiдлогу, бiжить до сiней.
— Рудi, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простiть. Дозвольте вам представити моїх секретарiв. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше генiальне вiдкриття зробило такий надзвичайний ефект, що менi дано наказ моментально скликати наукову комiсiю й представити їй вашу працю, дорогий Рудi. Комiсiя представникiв уряду й науки вже чекає на вас.
Граф Адольф нiжно веде «професора» пiд руку до лабораторiї, любовно заглядаючи йому в очi, сяючи захопленням i нетерплячкою.
Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч i часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сiрими невеличкими очима в жовтих вiях.
Вони чи не вони?
Еге ж, еге, чекає комiсiя, хвилюється. А чого це й досi в до рогого Рудi свiтиться лампа? Для якогось експерименту? Нi? Ллє що таке з Рудi? Чого такий… не радiсний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаходi?
Рудi раптом повертається всiм лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмiшка.
— Що, Рудi? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цiлком щире здивування, цiлком правдиве занепокоєння.
Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрiбає волосся й мовчки дивиться в пiдлогу.
— Я трохи стомлений. Всю нiч працював. Ну, нiчого. Так треба їхати? Га? Зараз?
— Любий Рудi, коли ви стомленi або вам не хочеться, то можна й пiдождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тiльки скажiть, а все останнє буде по глаголу вашому, їхати — так поїдемо. Не їхати — ми моментально зникаємо з ваших очей, а комiсiю призначимо на той час, який ви визначите.
Рудi уважно слухає. Секретарi поштиво стоять осторонь i з побожнiстю посмiхаються до великого вченого.
Вони чи не вони?
— Ну що ж, можна й їхати. От тiльки?.. Я вчора обiцяв принцесi сьогоднi вранцi продемонструвати їй iще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно…
— О, її свiтлiсть, напевне, не буде на вас у претензiї. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.
— Ви так гадаєте?
— Я не сумнiваюсь, її свiтлiсть так учора була захоплена цим великим одкриттям, i вона так глибоко шанує науку, що…
— Ага… Ну, так… Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.
— О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите менi за вас спитати?
— Нi, дякую, я сам.
Граф Адольф злегка вклоняється й вiдступає трохи набiк, а доктор Рудольф задумливо, повiльно бере телефонний апарат у руки. Нiма порожнеча. В чому рiч? Ах, так, апарат вилучений.
— Гальо!
Екран запнутий, голос чийсь чужий.
— Я хотiв би говорити з її свiтлiстю.
— Я вас слухаю.
— Тут доктор Штор. Вчора я обiцяв вашiй свiтлостi сьогоднi вранцi продемонструвати свiй винахiд. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрацiї Машини перед урядовою комiсiєю. Я прошу дозволу у вашої свiтлостi вiдсунути нашу демонстрацiю.
В рурцi телефону напружена, дихаюча тиша.
— Ви чуєте мене, ваша свiтлосте?
— Так, я чую…
I знову мовчання, живе й трудне.
