Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Тепер тільки Артем помітив, що він тримає в руках кришку від скриньки й мимоволі механічно водить пальцем по заглибинах, вирізаних на ній візерунків. Він знов посміхнувся: зовсім, як гра в той лабіринт! Адже він підсвідомо шукає пальцем виходу з тих візерунків, не перетинаючи лінії. Ану, якщо з самого початку?
Це, нібито вхід. Так. Куди далі? Власне, вибирати нема чого, бо шлях лише один, решта відгалужень зникає зразу після того, як вони відходять від головного шляху. Цікавий візерунок, наче його автор навмисне не дозволяє ухилятися в бік від головної лінії. Що? Що?..
Гаряча хвиля вдарила Артемові в голову. Він нахмурив брови, намагаючись опанувати себе. Ні, не може бути! Проте так… зачекайте, зачекайте: як далі?.. А ще далі?.. Він відчув, як здригають його ноги. Невже?..
Більше Артем не міг витримати. Йому хотілося співати, когось цілувати, з кимсь битися. Перемога! Наша взяла!
— Товариші! Товариші!
Всі озирнулися, напівзлякано подивившись на Артема. А він стояв по середині кімнати, тримаючи кришку від скриньки в руках і вигукуючи:
— План! Єсть план! Знайдений план! Ось він, план!
— Де, який план? — схвильовано підійшов до нього Дмитро Борисович.
Замість відповіді Артем мовчки подав археологові кришку від скриньки, вказуючи на візерунки, вирізані на ній.
— Що? Оцей малюнок?..
— Він! Саме він! Цей малюнок і є план Проніса!
Три голови схилилися над кришкою. Три пари очей вивчали складений малюнок, схвильовано обмінюючись уривчастими фразами.
А сам Артем уже неспроможний був вгамувати свою радість! Він кинувся до Діани, схопив голову собаки, крутнув її, підштовхнув в бік і, нарешті, перекинув на спину. Діана й не думала опиратися: вона встигла звикнути до подібних вихваток Артема.
Артем крутив собаку, ляскав її долонею по спині й боках. У кімнаті лунав його радісний голос:
— Єсть, єсть план! Єсть план!
3. ШЛЯХ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Уже перед самим входом до печери Іван Семенович знов спинився і обернувся до своїх супутників. Спокійно й пильно оглянув він кожного, перевірив вантаж. Цього разу учасники експедиції не переобтяжували себе приладдям. Адже вони йшли на коротку підземну розвідку. Треба було тільки обізнатися з напрямом ходів у печері, познайомитися з ними. І вже тоді повернутися знов з робітниками, з усіма потрібними науковими приладами та інструментами для неквапливої, розміреної наукової роботи.
— Всі почувають себе добре, товариші? Гаразд. Динамітні шашки у мене і в вас, Артеме? Добре. План у вас? Не забули?
Юнак широко посміхнувся: забути план? Звісно, ні!
— Добре. Харчі є в кожного? Карбідки? Кирки? Все є? Ну, гаразд, товариші, тоді пішли. Дмитре Борисовичу, прошу!
День залишився позаду — ясний, сонячний, гарячий. Тут, у темряві печери, завжди була ніч, вогка й примарна. Ліда навіть помітила, що вона трохи схвильована. Чому? Адже це звичайна розвідка. Невже на неї вплинуло те, що вони йдуть за вказівками того зниклого пергаменту? Хіба не все одно, яким планом користуватися?
Артем уважно придивлявся до шляху, весь час звіряючи його з планом. Подеколи він поглядав на Дмитра Борисовича, на Ліду, на Івана Семеновича. Начальник ішов спокійний, як і завжди. Здавалось, він почував себе так само, як під час звичайної розвідки. Та й чим, справді, відрізнялася від неї їхня подорож? Тільки тим, що відбувалася під землею.
Трохи іншим, ніж завжди, був хіба що Дмитро Борисович. Але й це було цілком зрозуміло. Вперше за весь час своєї роботи експедиція вирушила суто археологічним напрямком, на якому він наполягав. Які ж вона дасть наслідки? Дмитро Борисович старанно освітлював собі шлях карбідкою, її проміння стрибало перед ним, вихоплюючи з пітьми то нерівну скелю, то несподіваний поворот, то крутий підйом.
Карбідка Артема, що йшов позаду, виробляла ще веселіші фокуси. В її світлі кожна постать відкидала велетенську тінь, ця тінь посувалася по стінах, перестрибувала з одної на одну, перегиналась по стелі, ламаючись найфантастичнішим способом.
Експедиція йшла мовчки. Першим порушив мовчанку археолог:
— Перша голова скіфа! — промовив він, показуючи рукою на викарбувану в скелі сувору голову в башлику.
То була та сама голова, в напрямі якої пішов учора Артем. Тепер, очевидно, треба було звертати десь убік, бо той напрям закінчувався тупиком. Артем заглянув у план. Дійсно, шлях до замурованої печери уривався відразу ж таки: виходить, план був правильний.
Проте Дмитро Борисович і не вагався. Він теж добре пам’ятав напрямок. Хід повернув ліворуч, потім знову почав опускатися. Під ногами був м’який ґрунт, відмінний від кам’янистого, яким вони йшли досі.
— Осадок води, що текла тут колись, — відзначив Іван Семенович.
Він на мить спинився й відмітив щось у своїй записній книжці.
— Стоп, товариші! — гукнув Дмитро Борисович. Він спинився на новому роздоріжжі. — Артеме, куди за планом повертати?
— Праворуч, — упевнено відповів Артем.
— А це що? — підняв угору карбідку Іван Семенович.
Просто над ними на скелі був викарбуваний кінь. Невеличкий малюнок був зроблений майстерно. Кінь стояв, витягнувши вперед голову й прищуливши вуха.
— Маєте, товариші! — переможно промовив Дмитро Борисович. — Перший кінь з тих, що про них говорилося в тексті Проніса. І таких коней ми мусимо знайти ще два. Далі, далі!
…Другого коня побачили на наступному повороті. Артем відзначив: вірний шлях за планом повертав праворуч. І тому він зробив висновок:
— Кінь означає, що наступний поворот мусить бути зроблений праворуч. А голова, навпаки, ліворуч. От, побачите!
І хоч Ліда не дуже довіряла Артемові, проте незабаром переконалася, що висновки його були правильні, бо, надибавши третю голову, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв від задоволення. Він наочно доводив, що може бути не лише виконавцем, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!
Найменш задоволеним був поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кілька сот метрів — і він не зустрів нічого, що мало б відношення до археології. Крім цих малюнків, звісно. Але малюнки, хоч і дуже цінні, були вже чимсь відомим, майже звичайним.
— Уявіть собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не бувало жодної людини! Мусило ж щось зберегтись. І от тобі, нічого!..
Іванові Семеновичу не подобалося, що він не бачив ніяких виходів жил у стінах ходу. Проте він вирішив не позбавляти принаймні молодь бадьорого настрою. «Побачимо, що буде далі, — сказав сам собі начальник експедиції. — Поки що ми весь час опускаємось під землею. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на півтораста…»
Малюнки третього коня і четвертої голови були знайдені майже один за одним. Кінь знов указав, що треба повертати праворуч, а голова скіфа — на поворот ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Експедиція була на глибині метрів двісті.
— А куди ж текла та вода, що її шляхом ми оце йдемо? — спитала несподівано Ліда. — Якщо вниз, то, можливо, ми опинимось, нарешті, на березі підземного озера. Правда, Іване Семеновичу?
Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, ґрунт. Артем з цікавістю ждав відповіді. Підземне озеро… непогано було б!
— Не думаю, Лідо, — відповів, нарешті, начальник. — Ніяких ознак на стінах я не бачу. Проте, звідки, на вашу думку, текла та вода, коли припустити, що вона йшла вниз? Вхід до печери розташований на схилі, до нижньої частини бугра ще далеко…
— Так що ж, виходить тоді, що вона текла вгору?
— Цілком можливо. Уявімо собі підземне озеро, підземний резервуар. Він стиснений породами. Вода шукає виходу. Знаходить його по щілинах, поступово розмиває їх. І мчить угору. Як нафта, скажімо, або водяний гейзер. Заперечень нема?
Ні Артем, ні Ліда не встигли відповісти. Дмитро Борисович здивовано щось вигукнув. Що саме, вони не чули. Бо одностайний вигук здивування вихопився у всіх.
