Поправка на Ікс - Журавльова Валентина Миколаївна (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗
— До кратера триста метрів, — сказав оператор, який сидів за пультом керування.
Це був молодий хлопець років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Він говорив перебільшено твердо, але час від часу машинально облизував губи. Він хвилювався. А втім, усі ми хвилювалися. Ретельно розроблений Завітаєвим план був під загрозою.
Тут мені доведеться сказати кілька слів про ситуацію, що склалася.
Земна кора значно тонша під океаном. Тому вибір дна океану для першого штучного виверження був цілком зрозумілим. Але Завітаєв пішов на таке: він вирішив вести роботи з кратера погаслого підводного вулкана. Це скоротило шлях до магми.
У Тихому океані багато старих підводних вулканів. Після довгих досліджень Завітаєв вибрав один, який він назвав Плутоном. Глибина океану в цьому місці досягала п’яти кілометрів. Плутон мав висоту близько двох кілометрів. Жерло кратера, заповнене водою, опускалось на глибину восьми кілометрів, тобто було нижче від дна океану на шість кілометрів. За півтора року автоматичні бурові установки, змонтовані роботами-водолазами, пройшли ще сім кілометрів. Решту повинен був зробити спрямований вибух. Підготовка до вибуху вже закінчувалась, коли сталося нещастя з першою парою роботів. Опустили ще двох роботів — ті теж загинули. Потім ще два… Тепер до кратера Плутона наближалися два останніх роботи. Більше на човні і на базі їх не було.
Промінь на екрані телевізора вперся в плоску темну я вершину Плутона. Тільки тепер я помітила в кутку екрана розпливчасті контури другого робота. Він уже спускався в кратер вулкана. Зовні робот скидався на спрута: сферичний корпус, четверо очей-лінз, п’ять гнучких металевих щупалець.
Щупальця тремтіли у водяному потоці…
— Я збільшив швидкість спуску, — сказав оператор.
Завітаєв мовчки поплескав його по плечу.
— Роботи в кратері, але керування не припинилося. Чому? — запитав Ревзін.
— Провідний зв’язок, — коротко відповів Завітаєв. — Цього разу ми побачимо, що з ними діється.
Роботи опускалися в глиб кратера з величезною швидкістю. Нічого не можна було розгледіти — освітлені промінням прожекторів стінки кратера зливалися в суцільну каламутну смугу.
Я спостерігала Завітаєва. Після розмови з Ревзіним мені дуже хотілося зрозуміти, по-справжньому зрозуміти Завітаєва. Було соромно за зовні ефектну, але неглибоку “мушкетерську” характеристику. Хто ж він, цей чоловік, що створює Атлантиду? Я не могла відповісти на це запитання. Дозрівала якась дуже неясна думка, але яка саме, я ще не усвідомила. Так буває у сні: простягаєш до чогось руку, ось-ось доторкнешся — і не дістаєш…
Завітаєв, наморщивши чоло, дивився на екран телевізора. По його худорлявому обличчю бігли, відбиті екраном, світлові плями. В миготінні світла було щось тривожне, насторожуюче. Але Завітаєв лишався спокійним. І це не був той спокій, що досягається вмінням приховувати хвилювання. Ні, Завітаєв і справді не хвилювався. З таким виразом обличчя людина дивиться в окуляр мікроскопа; десь у мікросвіті відбуваються події, по-своєму грандіозні, але людина спокійно крутить гвинт кремальєри, тому що вона, людина, стоїть над цими подіями і керує ними…
— З сімкою щось сталося! — вигукнув оператор.
На пульті керування тривожно заблимали сигнальні лампи. Я нахилилась до екрана. Було видно, як робот (його зображення швидко збільшувалось) розгойдується і судорожно змахує металевими щупальцями.
— Треба збільшити швидкість спуску вісімки, — неголосно сказав Ревзін. — Тоді пощастить проскочити.
— Ні. — Завітаєв уважно дивився на екран. — Нам треба знати, що трапилося. Це важливіше.
Ревзін дістав люльку, сухо спитав:
— Курити можна?
— Будь ласка, Павле Даниловичу, — всміхнувся Завітаєв. — Куріть.
На екрані діялося щось незрозуміле. Робот, відчайдушно розмахуючи щупальцями, бився з кимось невидимим. Це було схоже на фантастичний танок… У яскравому промінні прожекторів можна було розгледіти навіть найменші деталі робота: випуклі шви і цифру “7” на блискучому сферичному корпусі, оправу лінз, шарнірні з’єднання щупальців… Виразно було видно й скелясті стінки кратера, подекуди густо порослі водоростями. Але того, хто нападав на робота, ми не бачили. Мабуть, ця невидима істота пересувалася дуже швидко, бо робот метався з кінця в кінець, простягаючи щупальця то вгору, то вниз…
Машина відчайдушно боролася за своє життя. В цьому одночасно було щось трагічне й жалюгідне.
— Увімкніть ультрафіолетові світильники, — наказав Завітаєв.
Оператор заперечливо похитав головою:
— Зв’язок з сімкою…
— Тоді в другого! — швидко сказав Завітаєв.
— Єсть! — відповів оператор.
І майже в ту ж мить я побачила, як на екрані майнули три дивні світні силуети. Я не встигла розгледіти їх. Один насунувся на екран, зображення різко хитнулося — і екран погас.
— Кінець, — попихкуючи люлькою, неголосно промовив Ревзін. — Ці тварюки напали на вісімку. — Він помовчав, потім, не дивлячись на Завітаєва, сказав: — З ультрафіолетовим світлом ви добре придумали.
— Так, вдало, — кивнув Завітаєв і пояснив мені: — На великих глибинах риби часто-густо безколірні, прозорі, тому й непомітні. Але вони флуоресціюють під дією ультрафіолетового світла. На жаль, ми майже нічого не встигли побачити… Почекаємо хвилин сорок. Якщо роботам пощастить вирватися, вони випливуть… Готуйте скафандри, Павле Даниловичу.
— Ви… рискнете?
— Так. З роботами більше ми нічого не доб’ємося. Потрібна людина.
Голос Завітаєва долинав звідкись здалеку. Я втратила відчуття реальності подій. Все сталося надто швидко. Запаморочливий спуск роботів у кратер недіючого підводного вулкана, битва машин з невидимим ворогом, блискавичні стрибки дивних світних істот і погаслий екран телевізора… А у відсіку горіло світло, буденними голосами розмовляли Завітаєв і Ревзін, за стальною перегородкою по-діловому буркотів двигун.
— Я спущусь один, — говорив Завітаєв. — Це буде розвідкою. Якщо мені пощастить дістатися дна кратера, я подам сигнал. Тоді нехай ідуть усі… всі, хто може і хоче. Одному мені не справитися.
— Гаразд. — Ревзін вибив люльку, засунув її в кишеню. — Треба зайнятися скафандрами. — Він поглянув на годинника. — Через двадцять хвилин скафандри будуть готові.
Я пішла з Ревзіним, мені не хотілось заважати Завітаєву. Масивний, дебелий Ревзін легко пролазив у вузенькі люки, а я ледве встигала слідом. Нам довелося пройти вздовж усього човна: скафандри зберігались у кормовому відсіку, поряд з шлюзовою камерою.
Скафандри Ревзіна висіли в довгій, що стояла вздовж борту, шафі. Це були чориі комбінезони з циліндрични-ми, закругленими зверху шоломами. Дихальні прилади, сховані в обтічні кожухи, лежали окремо — на стелажах.
Ревзін зосереджено возився з скафандрами. Я не хотіла відвертати його уваги і мовчки сиділа осторонь. Так минуло хвилин десять-п’ятнадцять. Потім Ревзін покосився на мене й спитав:
— Отже, в романі у вас скафандри надміцні?
— Над! — весело відповіла я.
Мені хотілося розговорити старика. Я сказала йому, що, на мій погляд, наукова достовірність не завжди обов’язкова для фантастики. Адже відрядив Жюль Верн свого героя в мандрівку на… кометі.
— Може й так, — замислено обізвався Ревзін. — Мені чомусь здавалося, що фантастика передусім література наукового передбачення.
— А як бути з “Аелітою”? — спитала я. — Надзвичайна річ, але де там передбачення майбутнього? Чи Уеллс… НІ, письменника цікавлять насамперед люди. Майбутні люди, а не майбутні машини.
Ревзін дістав портсигар, покрутив його в руках і знову сховав у кишеню.
— Все ж таки ви помиляєтесь, — сказав він. — По-вашому, людина — це художня література, а машини-наука, техніка. Поділ трохи штучний. Лев Толстой, Купрін і багато інших писали про тварин; це література? А— сучасні машини куди розумніші від тварин, я навіть сказав би, людяніші, жвавіші… І що найголовніше — вони створені людиною. Вони друге “я” людини. От ви написали в романі “надміцні скафандри”, і вам здається, що цим усе сказано. А для мене вони так само прекрасні, як статуї Мікеланджело, картини Рєпіиа, музика Бетховена… До цього часу пам’ятаю той день, коли вперше взяв у руки скафандр. Це була стара рейдова маска японського зразка. В ній можна було спуститися на сім-десять метрів, часто відмовляли клапани… Але повірите, я тремтів над нею. Я п’ять разів на день розбирав її нехитрий механізм — і чистив, чистив, чистив… Маска — дрібниця, мотлох, але я і по цей день вдячний їй за те, що вона відкрила мені шлях до моря. А потім були десятки різних апаратів, і кожен мав свій характер, інколи норовистий, інколи покладистий, часто — підступний. І за цим вгадувалися думки їх конструкторів, пошуки, удачі І невдачі тих, хто створював скафандри. Інколи розбираєш апарат, дивишся на якусь деталь і бачиш: тут конструктор не зміг перемогти. Боровся і так і сяк, мучився — і не зміг, відступив. Це відчувається, наче фальшива нота в талановитій музиці… Я спускався з аквалангом, у шлангових скафандрах, у жорстких апаратах Кунке і Нейфельдта, сам проектував скафандри — І навіть думав, що все знаю і все розумію. І раптом з’явився Завітаєв. Він прийшов до мене в конструкторське бюро і спокійнісінько сказав: “Потрібен скафандр для спуску на глибину двадцять кілометрів”. Я єхидно пояснив йому, що максимальна глибина океану, на превеликий жаль, не перевищує одинадцяти кілометрів. Він знизав плечима: “Дарма! Ми спускатимемося в кратери підводних вулканів”. Я ще не знав, навіщо треба спускатися в ці кратери, але вже повірив Завітаєву — відразу, з перших же слів. Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в западинах океанів, а саме в кратерах погаслих підводних вулканів!.. Ці скафандри — я працював над ними три роки — чимось нагадують мені самого Завітаєва… Можливо, сміливістю. Так, мабуть, сміливістю і простотою. Ось помацайте комбінезон…
